Безперервний пошук ідентичності
27.05.2008 
Іван Верстюк   

 Рецензія на книгу Ч. Тейлора „Джерела себе" (Київ, „Дух і Літера", 2005)

В онтологічній системі сучасного канадського філософа Чарльза Тейлора дуже важко знайти бодай якусь прогалину. Ставши на позиції послідовного дескриптивізму, Тейлор поступово описує ті реальності, котрі турбують його інтелект. Підхід у нього майже завжди однаковий - він бере певну проблему, методологічно співвідносить її зі світоглядною моделлю класичної філософії Абсолюту, щоби потім впевнено й беззаперечно винести свій вердикт. Певною мірою очікуваний вердикт, але від того не менш цікавий.


Дійсно, Чарльз Тейлор дуже переконливо доводить, що головним критерієм для оцінки стану модерної людини є мораль - суспільна та особиста. Досить помітно спираючись на християнську метафізику, канадський професор філософії все ж не вдає із себе „філософа від християнства", що в нашу теперішню епоху було б не дуже й доречно. Та в будь-якому разі, цей факт є свідченням того, що внутрішність Тейлора досить ґрунтовно насичена християнською духовністю та християнським способом переживання реальності, адже будь-яка поверховість в даному разі обов'язково себе проявила б авторською однозначністю та його інтелектуальною тоталітарністю.

 

В тоні, котрим Тейлор говорить про філософів-класиків - Декарта, Лока, Канта - відчувається досить помітна критична парадигма. Справді, споглядальна висота розглядуваного нами автора дозволяє йому застосовувати такий підхід і вживати такий тон. Тейлор не належить до тих мислителів, які шукають в історії філософії відповіді на питання, котрі їх турбують. Навпаки, він сам висловлює готовність диктувати філософії в її історичній тяглості свої умови звернення до її способів відображення буття, до її класичних текстів, проблем та методів. Історія філософія платить Тейлору взаємністю - не усвідомлюючи цього, як мені здається, він здійснює одну з найпотужніших в сьогоднішній час спробу виправдання класичної філософії з її незмінними онтологічними та гносеологічними темами. Під класичною філософією я в даному разі маю на увазі всю множину філософських текстів, котрі постали в історії людства починаючи від ранньої античності і закінчуючи початком постмодерну - цього досить епатажного експерименту професорів філософії над методологією своїх досліджень. Експерименту, який визначив собою характер та зміст нашої епохи.

 

Мені здалось, що філософія Чарльза Тейлора кудись тікає. Вона здивовано дивиться на оточуюче її буття, формулює його основні знаки та символи, а потім досить стрімко летить кудись далі. В такій втечі можна побачити, можливо, небажання Тейлора давати якісь кінцеві вироки та висловлювати незмінні діагнози. Глибоко стурбований досягненнями і помилками історії філософського розвитку, автор одночасно стверджує якийсь екзистенційний програш філософії перед правдою буття і разом із тим - показує свою тверду віру в те, що в чомусь головному філософія ніколи не помилялася. Цим настроєм Тейлор захоплює і читача, котрий починає крокувати в напрямку, який показує автор, і вже не може втриматись від того, щоб не стати на його точку зору, точку сприйняття та аналізу.

 

Дивує небажання Ч. Тейлора щось додавати до змісту класичної філософії. Він вірить у її перемоги й здобутки, хоча повною мірою усвідомлює її приреченість бути відтепер сивою давниною, покритою пилом і з відповідним запахом старовини. Щоправда, це стає зрозумілим, якщо розцінювати такий підхід як спробу апології класичної філософії, без якої історію філософії довелося б розглядати в кращому разі як історію гіпотез.

 

Дуже важливо, що Тейлор інтерпретує Мартіна Лютера як одну із визначальних постатей історичного розвитку філософії. У протесті Лютера проти догматики, проти усталених богословських систем св. Авґустина та св. Фоми Аквінського не менше інтелектуальної революції, ніж у філософії Декарта чи Спінози. Неможливо обійти увагою, як акуратно й обережно Тейлор працює з історичними концептами Авґустина, Фоми, Лютера. В ньому немає ні тої досить характерної для філософів ХХ століття зневаги до релігії та релігійного знання, ні фідеїстичної захопленості догматизованими Церквою метафізичними схемами, ані інтелектуальної нестриманості в роздумуванні над традиційними богословськими темами.

 

Якби хтось захотів довести хибність всієї філософії Чарльза Тейлора, він повинен був би показати незмістовність ідеї Блага, до якої постійно звертається канадський мислитель. Напевно, Благо можна було б визначити як центральний термінологічний концепт цілої тейлорівської системи. Справа в тому, що проблема співвідношення Блага та моралі не може бути вирішена ніяк інакше, крім як в межах релігійної світоглядної парадигми. Будь-яка віра в Благо одразу ж перетворюється на релігійну віру, вона не може залишатися лише якоюсь передумовою інтелектуальної діяльності чи апріорним принципом пізнання. Історія філософії доводить, що будь-яка послідовна система ідей про Благо рано чи пізно породжує ідею Божественного Блага, яка заміняє собою колишню ідею Блага. Таким чином, сперечаючись із Благо-центризмом тейлорівського способу думання, можна йому закинути догматичність, необґрунтованість, фідеїзм. Штовхаючи Тейлора до прірви картезіанських сумнівів щодо можливості довести буття, його можна змусити зізнатись у фундаментальній робочій гіпотезі, що включає в себе основи релігійного сприйняття світу.

 

Модерна ідентичність, як стверджує Чарльз Тейлор, є продуктом двох з половиною тисяч років активної інтелектуальної діяльності в напрямку створення філософського опису дійсності. З цим важко не погодитись, адже визначальність класичної філософії для усіх форм духовно-інтелектуального та суспільного життя в ХХ столітті була і залишається більш ніж очевидною. Зв'язок між Марксом, Ніцше, Сартром та атеїстичним тоталітаризмом є настільки ж безсумнівним, як зв'язок між Фомою Аквінським та Католицькою Церквою. Філософія здатна породжувати із себе життя. Вона може не тільки описувати дійсність, але й бути джерелом її формування. І тому те, що Тейлор звертає увагу на взаємозалежність філософії та конкретних умов життя, є вельми важливим в даному контексті. Духовна історія ХХ століття доводить, що кожне людське слово містить у собі механізм екзистенційної самореалізації, і тому сума людських слів, особливо якщо це філософські тексти, здатні спровокувати справді величезних масштабів буттєві перетворення. Жахливо, коли слова призводять до крові, страждань, вбивств. Але боятися слів - це теж трагедія, теж криза.

 

Роздуми Чарльза Тейлора про новочасну ідентичність окреслюють обрії сучасної інтелектуальної карти світу, показуючи, де пролягають відповідні межі й кордони, а де розташована взагалі невивчена й непізнана територія. Сама назва книги „Джерела себе" говорить нам про те, як сильно її автор вірить в пряму залежність долі людства від способу й шляхів того, як воно само себе розуміє, тобто від його філософії. І тому так переконливо звучить відповідь Тейлора на старий, тритисячилітньої давнини античний інтелектуальний імператив „Пізнай самого себе" - „Щоб пізнати себе, відкрий свої джерела і пізнай спочатку їх". І тільки так, вважає Ч. Тейлор, людина здатна не заплутатися в бутті, залишитися собою, а то й стати кращою.