Життя художника: Петро Андрусів
09.04.2008 
Любомир Кузьма   

Петро Андрусів
Джерело: П. Андрусів. Мистецтво - найміцніша зброя. Нью-Йорк, 1987.

Петро Андрусів народився 2 липня 1906 року в західній Україні. Від ранньої молодості мусив сам пробиватися крізь життя. Мистецтво студіював в Академії мистецтв у Варшаві. Його студії обіймали малярство, графіку та скульптуру. Під час тих студій оформилися елементи його стилю, що збереглися у нього на все життя. Професорів Академії можна було поділити на реалістів та імпресіоністів. Студіюючи в одних і других, Андрусів присвоїв собі два стилі - імпресіонізм і реалізм - як підставу своєї творчості. До тих впливів Академії потім долучилися ще впливи українського мистецтва: деякі впливи українського монументалізму, що прийшли від Бойчука і його школи, і деякі впливи „арт нуво" або сецесії, що дійшли до Андрусіва посередньою дорогою від таких українських графіків як Нарбут і Ковжун.

 

Андрусів був багатосторонній мистцем. У малярстві працював олійною, акварельною і акрилевою технікою, займався ілюструванням книжок і журналів, робив проекти церковної декорації, писав статті на мистецькі теми і виконував організаційну роботу в мистецьких товариствах. Своїми глибоко продуманими композиціями він ілюстрував дві романтичні епохи з історії України: княжу і козацьку добу. Крім того, малював деякі міфологічні і побутові картини, портрети і автопортрети. За своє життя виконав близько 400 творів, якщо додати до цього книжкові ілюстрації, деякі малюнки і церковні декорації. Близько 100 його ранніх творів знищив вибух бомби під час війни у Варшаві.

 

Андрусів протягом свого життя мусив боротися не тільки з матеріальним труднощами. Мистецька мода ХХ сторіччя не була прихильна до історичного живопису. Реалістичний напрямок, історичний зокрема, взагалі не вважався мистецтвом. Місце творчості „з голови і з серця" зайняли інтелектуальні комбінації абстракціонізму. Не змінюючи стилю і тематики під впливом моди, Андрусів довгий час мусив плисти проти хвиль. Навіть деякі його колеги старалися замовчувати існування такого „несучасного" мистця. Але з бігом часу абстракціонізм вичерпав свої можливості і реалізм знову почав добувати позитивну оцінку. І врешті настав час для такої оцінки творчості Андрусіва. Якщо ми цінуємо мистця не тільки за імпровізацію, але і за працю, за поборювання перешкод, за змагання до досконалості і за реальний осяг, то мусимо поставити Андрусіва поруч з іншими українськими та світовими історичними художниками.

 

Дехто називав Андрусіва українським Матейком. Якщо зважити подібності і різниці між цими двома мистцями, то в тому може бути зерно правди. Ян Матейко був найбільшим польським художником, але немає сумніву, що він жив і працював у набагато кращих умовах, ніж Петро Андрусів. Він не скитався по чужих країнах, тільки весь час жив у Польщі, де всі потрібні йому матеріали і допомога були легко доступні. Моделі, акцесорії і великі формати картин не були у нього проблемою. Тим більше треба цінувати осяг Андрусіва як наслідок витривалої праці у поганих еміграційних умовах: спершу у Варшаві, потім в Германії і в США.

 

Зробив багато - більше, ніж можна було сподіватися, і його творчість в ділянці історичного малярства була відповідно оцінена шанувальниками мистецтва, передусім тими, що були патріотично налаштовані, а таких не бракувало. Вони дали доказ, що історичний живопис потрібен і виконує свою функцію в суспільстві. Якщо ви мали щастя зайти до дому Андрусіва на Лонґ Айленді, ви не бачили на стінах кімнат жодного історичного образу. Господар дому пояснив причину: всі продані. У робітні мистця можна було побачити на стінці одну картину в стадії малювання, і ця також вже була продана.

 

З цієї причини важко зібрати всі твори Андрусіва на одній виставці і дати повний огляд його творчості. Джерелом інформації залишається монографія про мистця, яка вміщує репродукції 40 картин і 49 малюнків. Це, очевидно, тільки невелика частина його творів, хоч редактор монографії Святослав Гординський намагався вибрати для репродукції найкращі речі мистця.

 

Розглядаючи картини Андрусіва у хронологічному порядку, можемо спостерігати стилістичний розвиток від імпресіонізму до сучасного майже фотографічного реалізму. Бачимо, що імпресіонізм переважав у ранньому періоді творчості, але побіч нього все існував реалізм. Акварельні потреби батька і матері мистця можуть бути прикладом реалістичної точності раннього періоду. У п'ятидесятих роках ХХ сторіччя Андрусів намалював два автопортрети, з яких імпресіоністичний „Автопортрет у шапці" треба вважати найкращим, бо в ньому мистець вдало схопив свою фізичну і психологічну характеристику. Рівно вірним є портрет його дружини, в якому модельована світлотінню реалістичні голова виринає з імпресіоністичного тла. Гідна згадки також імпресіоністична композиція „При піаніно".

 

У шестидесятих роках далі спостерігаємо хитання між реалізмом та імпресіонізмом. Однак, перша історична композиція з того часу - „Святослав Завойовник" - показала, в чому дійсна сила мистця: не в стилістичних комбінаціях, але у власній романтичній візії. Могутній центральний мотив князя на коні, що по діагоналі піднявся вгору, вир людських тіл у битві, далекі постаті розгубленого несподіваною атакою ворожого війська - це все творить цей настрій півдійсності-півказки, що є романтичним елементом у творчості Андрусіва. І це є те, що повинно бути в мистецтві. Яких живих моделей і музейних матеріалів художник не вживав би, він все малює свою візію, коли намагається об'єктивно відтворювати історичні особи і події. І ця візія творить істоту мистецтва.

 

Намалювавши велику картину „На дворі гетьмана Розумовського" в імпресіоністичному стилі, мистець побачив, що не зважаючи на успішну розв'язку кольористичної проблеми, імпресіонізм не дуже надається до історичндого малярства, в якому важко малювати саму тільки „імпресію", занедбуючи деталі, які дають нам важливу інформацію про історичну добу. При кінці шестидесятих років наступив остаточний перехід до реалістичного стилю. „Зустріч гетьмана Мазепи з Костем Гордієнком" була початком цього нового розділу творчості. У цій композиції залишилися вже тільки рештки імпресіонізму в загальному живому і ясному кольориті. З'явилася нова композиційна схема, яку можна назвати „панорамною", без виразного центру, з рівномірно розміщеними фігурами на поверхні образу.

 

1970-ті роки були вершиною творчості Андрусіва. Досі він працював архитектурним ілюстратором у міському уряді Філадельфії і „крав" час на малювання. 1972 року перестав працювати, перейшов на пенсію і весь вільний час присвятив мистецтву. Треба дивуватися тому вибухові творчої енергії в такому досить пізньому віці. Скільки всього встиг би він зробити, якби вже раніше вільно розпоряджався своїм часом? Протягом тих десяти років „посипалися" одна за одною великі композиції, що є геніальними осягами не тільки в його творчості, але й в українському історичному малярстві взагалі. Цю блискучу серію започаткував „Бій Ігоря з половцями", що має всі типові прикмети історичних картин цього мистця: людська юрба займає майже всю поверхню образу, не видно виразного центру композиції, постаті дуже високого росту і героїчних пропорцій, велика точність малюнку сполучена з гармонійним кольористичним багатством. Крім того, спеціально в цій картині можна добачити елементи українського монументалізму, які виявилися як легка візантійська стилізація. Однак, наступна композиція - „Сватання Анни Ярославни" - є вже виразно класичного типу, нагадую бароккову або ренесансову картину з модерним ясним кольоритом. Кожна така композиція обіймає кількадесят людських фігур, укладених у групи різної акції на тлі архитектури або краєвиду. Мистець змагає не тільки до естетичної розв'язки, але й до правди моменту.

 

Оскільки у фаталістичних картинах він майстерно віддає рух і мішанину битви, то при інших нагодах, як от у княжих палатах, його персонажі поводяться з великою гідністю, зі статуарною повагою. З матеріального боку він підкреслює багатство архитектури і костюмів, яке дорівнює західно-європейським зразкам.

 

Чотири картини „Сватання Анни Ярославни", „Княжа пристань у Києві", „З'їзд князів" і „Французькі посли у князя Ярослава Мудрого" - це, без сумніву, найкращі композиції з того часу. Але на перше місце треба поставити „Княжу пристань у Києві" з уваги на велику кількість різнорідних людських фігур, живого і згармонізованого золотавим світлом кольорів, точністю деталей і пов'язання людської теми з краєвидом. Фрагмент старинного міста Києва мистець малював на підставі давніх описів і карт. Андрусів є передусім художником людини, і це неабияке покликання, бо таких художників, що так добре володіють малюнком людини, дуже мало. Небо і хмари не є його спеціальністю, він їх малює узагальнено і злегка імпресіоністично, як акомпанемент до головної теми образу. „Французькі посли у Ярослава Мудрого" майже дорівнюють „Княжій пристані у Києві", особливо вдало розміщена людська юрба серед багатої архитектури нутра палати. Обидві згадані картини відзначаються живим поліхромічним кольоритом, а „З'їзд князів" витриманий у монохромічній жовто-охрово-червонавій тонації, що підкреслює настрій поваги зображеної події.

 

„Козацький полковник" композиційно нагадує „Святослава Завойовника": динамічний, романтичний мотив воїна на коні, повний руху і сили у формі й барві. Подібними прикметами відзначається „Атака козаків". Належить згадати ще дві міфологічні композиції, що відбігають від загального характеру творчості мистця і свідчать про його здібності до розв'язки фантастичної і казкової теми. „Велес, божок тварин" - це перша такого роду композиція, де до реалізму людських і тваринних постатей додано примітиві стичну стилізацію народного мистецтва в малюнку рослин і дерев, відгуки сецесії в рівнорядному трактуванні реалізму і орнаменту (наприклад, у фантастичному обличчі сонця) „Фаетон" - композиція з грецької міфології, з подібними стилістичними елементами, як попередня, але у більше гармонійному кольориті, з елегантно стилізованими кіньми, повна розмаху і „космічного" настрою, вирізняється з цілої творчості мистця як незвичайний і дійсно оригінальний його твір з неісторичною темою.

 

В кінці семидесятих років Андрусів почав працювати над найбільшою своєю картиною „Хрещення України-Русі", яку замовив митрополит Йосиф Шмондюк для знаменної дати тисячоліття Хрещення України. Мистець виконав малюнок-проект і збільшив його на великому полотні розміром три на шість метрів. Цю свою найбільшу картину, яку треба вважати короною його творчості, малював три роки і скінчив восени 1981 року. Композиція картини, побудована на схемі заповнення людськими фігурами образу, подібно як „Бій Ігоря з половцями" або „Княжа пристань у Києві". Але людських постатей більше, ніж у попередніх картинах. Андрусів завжди любив малювати людську юрбу, і тут була нагода створити юрбу найчисленнішу, найбагатшу людськими типами. Більше як сто осіб укладено в групи різної акції у вдало розв'язаній перспективі. Кольорит більше згармонізований як у деяких попередніх картинах. Мистець уникає всяких яскравих і гострих барвних сполучень, що не відповідали б характерові зображеної небуденної події. З причини величини і детального опрацювання картини не можна її зміст охопити одним поглядом - її треба „читати" як книжку. Не зважаючи на це, картина не розпадається на частини, але, зв'язана магією мистецької візії, творить композиційну і змістовну єдність. Немов слова старовинного літопису, поодинокі композиційні фрагменти складаються на глибоко продуману цілість, що оповідає про тисячолітнє минуле.

 

Це був останній твір Андрусіва. Праця над такою великою картиною була великим зусиллям. Після скінчення цієї картини його і так вже надірване здоров'я погіршилося і прийшов несподіваний кінець. Але Петро Андрусів може сказати, що він не прожив життя марно. І може сказати словами римського поета: „нон омніс морі яр - я не весь помру". Він виконав завдання, яке ніхто інший не міг зробити: створив новий і блискучий розділ історичного живопису в українському мистецтві, новий рух угору в українській культурі. Не зважаючи на перешкоди, він непохитно йшов уперед і закінчив свою дорогу тріумфом.