Життя і педагогічні погляди о. Василя Зеньковського та їхнє сучасне значення.
03.04.2008 
Священик Богдан Огульчанський   

Післямова до книги «Педагогіка», К., вид. Св.-Макар. церкви, 2005.

 

Протопресвітер Василь Зеньковський (1881-1962) - відомий педагог, богослов і філософ, який представляє для нас значний інтерес з двох причин. За своїм походженням він є українським мислителем (що він сам визнавав), і майже половину свого життя Василь Зеньковський провів в Україні, саме тут сформувавшись як діяч київської богословської і філософської школи. Актуальними є для нас погляди Зеньковського, зокрема педагогічні. Через осмислення і сприйняття цих поглядів стає можливим для нас актуалізувати нашу духовну спадщину, забезпечити неперервність вітчизняної християнської педагогічної традиції.

 

Василь Васильович Зеньковський народився в родині шкільного вчителя в м. Проскурові (тепер Хмельницький). Дід його був православним священиком, а батько - церковним старостою, тому Василь отримав сімейне релігійне виховання. Проте, згодом йому, за власними спогадами, як і багатьом сучасникам в епоху моди на матеріалізм, довелося пройти через кризу віри. На щастя, вступивши на фізико-математичний факультет Київського університету, вже під впливом вітчизняних письменників, зокрема, М. Гоголя, Зеньковський повернувся до свідомого релігійного життя. Микола Гоголь, до речі, був для Зенковського одним із духовних авторитетів протягом усього життя, йому Зеньковський приділив значну увагу в своїй творчості.

 

Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Зеньковський працює на кафедрі філософії у цьому ж університеті. З 1910 році він є одним із активних членів і певний час головою Київського релігійно-філософського Товариства, яке об'єднувало богословів, філософів, инших представників православної інтеліґенції. Беручи участь у діяльності Товариства, Зеньковський тісно спілкується з визначними богословами, філософами: о. Сергієм Булгаковим, професорами В. Екземплярським, П. Кудрявцевим та иншими. Пізніше, в 1917-18 рр., у нього навчається молодий філолог, а  незабаром місіонер і подвижник, новомученик священик Анатолій Жураховський.

 

В 1912 році Зеньковський захищає маґістерську дисертацію з психологічної тематики, й інтерес до психології на деякий час визначає напрям його творчих зусиль. В 1915 році Зеньковський стає професором Київського університету.

 

В буремні революційні роки В. Зеньковський деякий час був міністром віросповідань в Українській державі, очолюваній гетьманом П. Скоропадським (спогади про це були опубліковані)1.Після приходу до влади більшовиків Зеньковський вимушено виїхав в еміґрацію, перебуваючи спочатку в Югославії, потім в Чехословаччині, а з 1926 р. - у Парижі. Він брав активну участь у відкритті Св.-Сергіївського Паризького Православного богословського інституту, де очолював кафедру філософії, а з 1944р. і до самої смерти був деканом Інституту.

 

В цей же час, починаючи з 20-х рр., Зеньковський виступає як активний орґанізатор і натхненник молодіжного християнського руху еміґрантів з Росії. Руський Студентський Християнський Рух (РСХД) від того часу стає одним з найцікавіших рухів православної молоді в Європі. Протягом десятиліть свого життя Зеньковський доклав багато душі і серця до діяльности в РСХД.

 

Його молодші колеґи, які й зараз працюють в Св.-Сергіївському богословському інституті, згадують Зеньковського як світлу, яскраву особистість, доброзичливця і оптиміста; особливо тепло він ставився до молоді. Спілкування з о. Василієм справляло глибоке враження і сприяло духовному становленню молодих людей.

 

Не маючи ще духовного сану, з 20-30-і роки ХХ ст., Зеньковський у своїй науковій творчості і праці викладача безумовно виступає як релігійний православний мислитель. Але Бог кличе його вже до більш відповідального служіння - священицького. Відбулося це під час Другої Світової війни, після того як Зеньковський пережив арешт окупаційною владою і тюрму. Очевидно, той стан душі, коли життя знаходилось під загрозою, спонукав його ревно послужити Господу. Висвятив Зеньковського на священика митрополит Євлогій у 1942 році.

 

Після закінчення війни, будучи вже немолодою людиною, отець Василій сполучав самовіддане пастирське служіння, керівництво Православним богословським інститутом, тісне спілкування з православною молоддю і продуктивну богословську і філософську творчість. 40-50 роки ХХ століття ознаменувалися найбільш значними філософськими працями: "Історія російської філософії" (Париж, 1948, 1950) і "Основи християнської філософії" (т.1 - Франкфурт, 1960; т.2 - Париж, 1964), які й зараз вважаються одними з найкращих в даній області.

 

Споглядаючи творчий шлях Зеньковського, ми бачимо його багатогранність. Важко виділити в ньому чисто філософський, педагогічний чи богословський етап. У Зеньковського органічно поєднувалися вітчизняна духовна традиція і прекрасні знання європейської науки . Але нас більше цікавить Зеньковський як педагог і тонкий психолог дитячої душі. В цій якості він переважно постає в першій частині свого життєвого шляху (крім дисертації "Проблеми психічної причинності" (1912 рік), основні роботи Зеньковського: "Соціальне виховання, його завдання і шляхи" (М.,1918) і "Психологія дитинства" (Лейпциґ, 1924). Наступні значні роботи Зеньковського - "Російська педагогіка в 20 столітті" (Белград, 1933) і "Проблеми виховання в світлі християнської антропології" (Париж, 1934) - присвяченні розкриттю методу і завдань педагогіки з позицій християнського світогляду.

 

Характеризуючи в цілому творчість В.Зеньковського, відзначимо його філософський і світоглядний оптимізм. Він був переконаний в тому, що людина здатна поєднати пізнання і віру, розум і серце. Сам Зеньковський в своїй творчості з успіхом поєднував інтуїцію віри і традицію православної культури з даними позитивних наук, підходом  і методами європейської християнської філософії.

 

Можна стверджувати, що стрижнем, основою педагогічного і антропологічного підходу Зеньковського є цілісне сприйняття особистости як здійснення закладеного в людину образу Божого. До того ж, особистість Зеньковський розглядає не як даність, а як заданість, як шлях до ідеалу, до якого покликана людина в послідовності її духовної еволюції.

 

"Особистість не може бути абсолютизована, вона не розвивається сама з себе, але набуває свого змісту в спілкуванні зі світом цінностей, в живому соціальному досвіді, в зверненнні до Бога. Хоча особистість завжди своєрідна і одинична, і неповторна в цій власній своєрідності, хоча підґрунтя цієї особливости та своєрідности міститься в найбільшій глибині особистости, в нерозщеплюваному метафізичному її "ядрі", але все ж особистість наша стає "сама собою", "себе знаходить" лише в живій і дієвій взаємодії з людьми, зі світом цінностей, з Богом"[1].

 

Слід пояснити, що ж виділяє Зеньковський в особистості, в її ядрі, в процесі її становлення, в якості найважливішого. Перш за все - це духовне життя, тісний зв'язок із Богом. Саме світло Христове, що "освітлює кожну людину, яка приходить у світ" (Іоан 1, 9) і є джерелом цільности особистости та її безсмертя[2].

 

У своїй відомій праці "Проблеми виховання в світлі християнської антропології" автор розкриває різні етапи духовности людини. Так, духовне життя дитини, під яким Зеньковський найперше має на увазі її долучення до благодатного джерела буття, до дихання нескінченности, переживання життєвої повноти і благости, являє себе з найперших дитячих кроків, навіть випереджуючи розвиток дитячої самосвідомості. "Що є Бог, діти усвідомлюють у світлі і сімейного досвіту і традиції, але що є над світом Бог, як Творець і Вседержитель, від Якого сходить смислова гармонійність світу - це ясно дітям само собою"[3]. "Дитина вживається у весь безмежний світ сенсів - в природу, в людські стосунки, в те, що над людиною (що дитина неясно, але твердо усвідомлює) ... Дитина вживається в духовний світ, який своєю світлою нескінченністю обвиває дитячу душу"[4].

 

Період другого дитинства (за Зеньковським - від 5-7 до 11-13 років) характеризується втратою духовних інтуїцій раннього дитиниства, чуйности до світу горішнього, проте значно ближчими дитині стають життєві образи релігії. Релігійна свідомість насичується образами Нового Завіту, житіями святих. "Духовне життя значно певніше і ясніше струмениться через моральну сферу - друге дитинство є класичним часом оформлення моральних ідей і правил"[5] .

 

Говорячи про духовне виховання для цього віку, Зеньковський наголошує на тому, що християнські заповіді утверджуються при зустрічі віри з життям. Тому такою важливою є увага до спілкування дитини, до її соціальної практики. При цьому велике значення для "соціального засвоювання" має творче сприйняття мови дитиною.

 

"Разом з мовою ми, непомітно для себе, засвоюємо форми мислення, як вони закарбувалися в мові, засвоюємо цілу систему ідей, вірувань - розуміння світу і людини. Все, що зберігається в скарбниці народного духу, - все це струмениться в душу дитини з допомогою мови, яка є в цьому сенсі є головним провідником скарбів народного духу в дитячу душу. У мові відображається історія народу, його характер; ніщо тому не може так добре і безпосередньо ввести в народну душу, як мова, яка немовби всотує в себе музику народної душі. Дитина, опановуючи мову народу, серед якого вона живе, входить поступово в цю сокровенну музику народної душі; ще не усвідомлюючи, не роздроблюючи того, що опановує, дитина стає вже здатною до музичного "вслуховування" в народну душу, здатною до безпосереднього злиття з тим, чим живе народ" [6].

 

Значну увагу приділяє Зеньковський також періоду отроцтва та юності. Не зупиняючись на цьому детально, відзначимо лише глибоке розуміння проблем цього віку, драматизму боротьби між світлом і пітьмою в людській душі, і глибоку віру в перемогу добра в людині. Саме ця світла віра і сприяла успішности о. Василія в його спілкуванні з підлітками та молоддю.

 

Звертаючись до традиційних, світських педагогів, Зеньковський підкреслював, що релігійне життя дитини є об'єктивною психічною реальністю, яку не можливо не враховувати в дитячій психології. Основним релігійним почуттям є "безпосереднє почуття Бога, живе відчуття його близькости, переживання зустрічі душі з Богом"[7]. Природне релігійне життя дітей не виводиться з їх біології, воно не є вторинним, а займає основне місце в системі душі.

 

За словами Зеньковського, "релігія, як психічна функція, не може бути вилучена з душі людини; людина, що втрачає "віру", не втрачає потреби в релігії і часто, за словами Достоєвського, "вірує" в своє "невір'я". В сучасному суспільстві, в якому так сильно поширене безвір'я, психічна потреба релігії задовольняється цілим рядом суроґатів. Ця психічна нездатність до усунення релігії краще всього свідчить про те, що релігія є глибокою і внутрішньо необхідною функцією нашої душі"[8].

 

Зеньковський пише про те, що необхідно всівати в душу дитини релігійні образи, інакше вона сама буде створювати їх. І це має робитися так, щоб впливати більше на серце, ніж на розум, щоб основне дитяче релігійне почуття не гасло і не слабшало.

 

Представлена зараз книга - "Педагогіка" - є курсом лекцій, який В. Зеньковський читав в Св.-Сергіївському Паризькому богословському інституті в 30-і роки. Вона має неабияке значення як з погляду історії православної педагогічної думки, так і як важливе джерело сучасної педагогічної науки. Зеньковський з позиції православного мислителя розглядає існуючі в його час педагогічні системи, основні форми і методи шкільного навчання, розкриває,  як можливо просвітити педагогічний процес світлом Христовим.

 

Вчення про образ Божий покликане розкрити єдність людини і світу, людини і людства в самій серцевині людського єства. За Зеньковським, основне вираження образу Божого в нас - наявність онтологічного цілого, "особистості". Людина не зводиться до суми елементів її емпіричної, феноменальної природи. Необхідно розрізняти глибоке особистісне "я" - як лоно самосвідомости, як центр духовного життя, як непохідне самобачення - і емпіричне "я", як центр нашої емпіричної самосвідомости, який, поза сумнівом, виводиться із емпіричного досвіду[9]. Суттєвим проявом особистости є наявність сутнісної свободи.

 

Відзначимо, що Зеньковський у становленні особистости значне місце приділяє стосункам старшого і молошого, учителя й учня, в пошані і відповідальності.

 

Завершимо цей короткий огляд творчости протопресвітера Василя Зеньковського його словами, сказаними наприкінці життя, які виявляють його ставлення до життя і устрій його душі, що допоміг йому настільки творчо і глибоко поставити завдання, що вони й зараз є актуальними для нас:

 

"Ось мені 80 років виповнилося, і в душі моїй, коли я думаю про своє життя, радощі: стільки світла було в моєму житті, стільки душ я пізнав і полюбив, а музика, світ ідей? Все це від землі, в усе входимо гаряче (іноді схопить журба), але я дякую Богові за своє життя. Дай Вам Бог любити життя".


 


1 Зеньковський В. Пять месяцев у власти. Воспоминания. М., 1995

[1] - В. Зеньковский Проблемы воспитания в свете христианской антропологии. Клин, 2002. Ст. 13.

[2] - В. Зеньковский. Апологетика. Приложение І.

[3] В. Зеньковский Проблемы воспитания в свете христианской антропологии. Клин, 2002. Ст. 171.

[4] Там само. Ст. 174.

[5] Там само. Ст. 180.

[6] В.Зеньковский. Педагогика детства. Екатеринбург, 1995. Ст. 43

 

[7] Там само, ст. 201.

[8] Там само. - Ст. 202.

[9] Там само.- Ст. 45.