ЦЕРКВА, ДЕРЖАВА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
24.03.2006 
Ярослав Юрченко   

Будь-який історичний момент по-своєму унікальний і неповторний. Та особливо важливо уміти осмислювати ті відтинки біжучої стрічки історії, які кардинально формують і задають майбутнє. Навіть більше, від того, наскільки адекватно ключові гравці цієї драми по імені "Історія" осмислять своє власне місце і можливості власного впливу, багато в чому залежать наступні десятиліття нашого життя.

 

Безсумнівно, над нашими намірами і міркуваннями є промисел Божий, але Він діє через людей, і тому так важливо збагнути, чого Він хоче від нас.

Поточні події в Україні показали нам, що не лише влада, держава, а і громадянство, як спільнота небайдужих до власної долі і до долі Батьківщини людей, може формувати історію. Тому так важливо, щоб громадянство утвердилося в усвідомленні власної відповідальности за майбутнє і активно впливало на нього своєю позицією і діями.

Завдання статті - осмислити роль Церкви на даному відтинку історії і показати важливість її діалогу з громадянством.

Автор писав про це десь півроку тому (РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: УКРАЇНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА, "День", 16.02.05), і хотів би продовжити обговорення цієї теми.

Роль Церкви важко оцінити, виходячи з якихось раціональних процедур, пошуку об'єктивних показників. Особливо тоді, коли Церква не є політичним гравцем, а вона ним не може і не повинна бути, якщо виходити з її власної суті.

Церква є і повинна бути духовним і моральним авторитетом, який стоїть над позиціями соціальних груп, політичних течій і партій. Вона апелює до совісти кожного, пробуджує милосердя, закликає наслідувати Христа.

Церква підтримує патріотичну, національну свідомість громадян, але стоїть навіть над національними інтересами. Тому що у Христі "немає ні гелліна, ні іудея", тому в Церкві є місце людям різних переконань, позицій, з різною національною і політичною свідомістю.

Звичайно, за парадоксальним визначенням одного із отців, Церква є "зібранням грішників" - тобто людей, які є недосконалими і шукають свого спасіння у Христі. А, отже, й у своєму повсякденному перебуванні у цьому суєтному світі ті чи инші церковні люди (як і нецерковні) можуть мати хибні судження, хибну позицію з різних питань. Але постійна здатність до покаяння (грецькою - metanoia, що означає буквально "переміна свідомості"), яка є наріжною властивістю віруючого християнина, допомагає кожному віруючому і церковній спільноті в цілому шукати Христового благословення, а ближнього приймати по-братськи, таким, яким він є, пам'ятати про те, що за апостолом Павлом " мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені"(1 Кор.11, 19).

Тому "блаженні милостиві", "блаженні миротворці" - ці та инші слова Євангелія допоможуть знайти правильний спосіб вирішення існуючих проблем.

Історичні проблеми Православної Церкви.

Якщо не розглядати харизматичний і героїчний початок церковного життя у перші віки християнства, а також особливий період жорстоких гонінь комуністичного режиму, то можна (звичайно, з певною умовністю) виділити три основних способи співіснування Православної Церкви і держави.

1)     Домінуюча релігія в потужній державі.

2)     Національна церква у відносно невеликій державі.

3)     Релігійна меншість.

Перебуваючи в кожному з трьох названих типів стосунків, Православна Церква змушена була вирішувати певні проблеми.

Перший тип стосунків був реалізований у Візантійській і у Російській імперіях. В той момент, коли імперська держава вважала Церкву своєю, вона офіційно маніфестувала себе як захисниця церковних інтересів. Більше того, вважала себе Другим (Третім) Римом, і претендувала на унікальне, виключне місце в світовій історії. Завдяки цьому Церква досягала значних зовнішніх успіхів - розквітало будівництво храмів, церковне мистецтво, формально зростала церковна освіта, кількість священиків і ченців. Платила ж за це Церква втратою реальної церковної незалежности і вільного розвитку по своїх внутрішніх законах. Імператори і імперська влада визначали діяльність церковних структур і навіть Вселенських соборів. На жаль, і одна із головних місій Церкви - проповідь Євангелія иншим народам - несла в собі і суто земну задачу наддержави - розширення власної сфери впливу. Тому місія Церкви враз переставала бути успішною, коли за нібито церковними цілями поширення Євангелія відкривалися реальні колоніальні цілі держави, яка підтримувала проповідників і церковну адміністрацію. Яскраві приклади історичних невдач: із давньої історії - втрата Візантією християнського Близького Сходу і Єґипту у війні з арабами (через невдалу національну політику), ворожнеча і війни із православною Болгарією (як наслідок - взаємне ослаблення і капітуляція перед турецькою навалою); із відносно недавньої - безуспішність російського православного місіонерства в Середній Азії, на Кавказі та Далекому Сході (казенність, бюрократизм і примітивність місіонерської політики яскраво розкрита Лєсковим у його повістях; подвиг свв. Николая Японського, Інокентія Аляскинського, Макарія Алтайського та инших був героїзмом одинаків, їхні відносні успіхи не були підтримані і розчинилися у хвилях часу).

Крім того, Церква зазнавала значних гонінь і неустроїв, коли держава вирішувала, що офіційним слід вважати инший релігійний напрямок (історичні приклади - боротьба імперії з Церквою в період монофелітства, іконоборства; до цих же причин можна віднести і комуністичне гоніння, а також переслідування старообрядців).

За перебування офіційною церквою наддержави, її підтримкою і показною єдністю Православна Церква платила обмілінням творчої богословської думки, змалінням істинного, а не показного монашества, і, найгірше, байдужістю до віри більшости народу. Саме через це і став можливим крах офіційної російської імперської доктрини "Православ'я, самодержав'я, народність" на початку 20 століття.

Другий тип стосунків держави і Православної Церкви реалізувався і реалізується у ряді держав Східної Європи. Особливостями існування Церкви тут можна вважати її місцевий, навіть, можливо, "тутешній" характер. Провідні релігійні діячі входять в коло чиїхось знайомих, родичів, земляків тощо. Близькість мирського і церковного не дозволяє, з одного боку, відірватися Церкві від суспільства, допомагає відчувати його запити і потреби. Національна церква набувала авторитет у період визвольних змагань (за незалежність, звільнення від окупантів). З другого боку, може втрачатися усвідомлення вселенської місії Церкви, розуміння її наднаціональних і наддержавних задач. Національна церква не є вільною від впливу націоналізму, "квасного" патріотизму, місцевих звичаїв і забобонів тощо.

Автор, як і наше суспільство в цілому, достатньо мало знає про внутрішнє життя Православних Церков у Східній Європі - Болгарії, Румунії, Грузії, країнах колишньої Югославії. Знаємо лише, що церковні орґанізації ряду країн в останнє десятиріччя 20 століття не обійшлися без внутрішніх конфліктів і ускладнень. Є фактом також те, що багато православних діаспор, пов'язаних з цими країнами, перебуваючи у країнах Заходу (Європи і Америки), орґанізаційно роз'єднані і не складають єдиної суспільної сили.

Ми не будемо детально аналізувати третю ситуацію. В становищі релігійної меншости Православна Церква не може претендувати на моральний авторитет для всього суспільства, чи його значної частини . Але є  історичні приклади, коли в несприятливих умовах Церква переконливо свідчила істину Православ'я. І є такі приклади, коли церковне життя ледь жевріє. Звичайно, така ситуація була би вкрай несприятливою для України. З другого боку, для нас є цікавим і повчальним досвід тих країн, де церковна спільнота, незважаючи на свою невелику чисельність, здружена і згуртована, активно працює з дітьми та молоддю, займається соціальною діяльністю - наприклад, Польща або Франція. Зауважимо. Що для таких церков є характерною висока активність мирян, усвідомлення ними власної відповідальности за майбутнє церковної структури, а, отже, й більший вплив у церковних справах.

Окрім перерахованих типів взаємодії Церкви і держави були ще й такі, які характерні саме для нашої власної історії. Унікальним є майже 700-літнє перебування Православної Церкви Давньої Русі, а згодом і України під омофором Константинопольського патріарха. Унікальним він є тому, що не вписується в стандартні схеми. Згадаємо ще й історично нетривалий, але яскравий період відродження Православ'я на Україні наприкінці 17 - першій половині 18 сторіччя, коли Українська Православна Церква явила десяток лише канонізованих святих, переважно просвітителів і місіонерів, аж поки цей харизматичний спалах не був загашений бюрократично-імперським Петровським і післяпетровським відрізком російської історії. Спробуємо проаналізувати успіхи і невдачі цих часів.

Чому, окрім двох неуспішних і нетривалих спроб поставлення Митрополита усієї Русі без санкції і участи Візантії (Іларіона Київського в 11 ст. і Климента Смолятича у 12 ст.) Руська Православна Церква і великі князі не намагалися отримати автокефалію? В умовах феодальної роздроблености Київської Русі саме незалежна від будь-якого з князів Церква була арбітром в міжусобицях, духовним і моральним авторитетом. Мудро і розважливо поводилися церковні діячі і у стосунках із Золотою Ордою, завдяки чому Церква і її служителі мали соціальні і економічні пільги.

Православна Церква давала потужний творчий імпульс всьому народу в історії Русі і України тоді, коли вона мала тісну взаємодію не стільки з державою, скільки з суспільством, громадянством. Завдяки цьому служителі Церкви на Україні не мали тої дистанції від суспільства, яка встановилася в Російській імперії з часів Петра I. Згадаємо й особливу, унікальну роль в житті України Києво-Могилянської Академії, яка до кінця 18 ст. готувала високоосвічені кадри значною мірою саме для Церкви. При цьому студентами Академії ставали представники найрізноманітніших верств населення, і тому служителі Церкви не мали тої станової перегородки від суспільства, як це було в Росії. І навіть до 19 сторіччя де-інде в Україні зберігалася традиція, коли саме громада обирала з себе кандидата на священика і зверталася з клопотанням до архієрея (в Росії ця традиція була втрачена набагато раніше).

Отже, суспільна роль Православної Церкви в Україні як духовного і морального проводиря народу найкраще реалізовується саме за демократичного устрою суспільного життя, який був властивий для України протягом багатьох століть її історії. При цьому (в ідеалі) та зовнішня орґанізація, яка була характерна для Церкви в Україні в цей час, зберігала в собі позитивні сторони всіх трьох видів стосунків Церкви і держави при мінімізації недоліків, властивих всім трьом. Так, українська урядова адміністрація майже півтори сотні років вельми підтримували Церкву

 

[1], але вона не перетворювалась в департамент державної влади, як це фактично було в Росії. Далі, Церква в Україні аж до початку 18 ст. фактично була національною Церквою, але не  ізольованою і самодостатньою завдяки своїм тісним контактам зі східними Патріархами (не лише з Константинопольським), з християнським Заходом і у своїй відкритості до Півночі (при всьому тому, що Українська Церква постійно слабшала, віддаючи свої кращі кадри Росії для церковно-адміністративної і місіонерської діяльності). Нарешті, Православ'я в Україні, хоч і мало більшість, тривалий час існувало в умовах нетолерантності, переслідувань литовської і польської влади, і тому православний народ навчився саме по-громадянськи, формуючи суспільні структури (братства, участь козацтва) захищати свою віру, при цьому, за  винятком ряду збройних конфліктів, не демонструючи релігійної нетерпимости до инших вір.

Безперечно, ми не будемо ідеалізувати українську історію і історію Православної Церкви в Україні -потрібно бачити і істотні труднощі і недоліки в реальному житті, і враховувати їх при вирішенні суспільних і церковних завдань.

Завдання українського Православ'я і побудова громадянського суспільства в Україні.

Саме зараз, в цей історичний поточний момент, українське суспільство в цілому і українська православна спільнота зокрема поставлені перед відповідальним і творчим завданням вибудовувати майбутню Україну. Ми можемо й повинні усвідомити, що відповідальність за наше майбутнє, і за майбутнє Православ'я в Україні лежить не тільки на владі і на церковному керівництві, а саме на нас, як на громадянах України і членах "єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви".

Отже, реалізуючись як громадянська спільнота, ми повинні домагатись, щоб Українська Православна Церква ставала саме українською і національною, водночас усвідомлюючи себе як важливу складову Вселенського Православ'я. Для цього необхідно: 1)всіляко вибудовувати взаємини з громадянським суспільством, іти на контакт з громадськими орґанізаціями, творчою інтеліґенцією тощо, особливо в соціальній роботі, просвітництві тощо; 2)працювати над відродженням власної історичної і культурної самобутності, традицій українського Православ'я, а, отже, позбуватись комплексу меншовартості, пасивного наслідування "старшого брата" (і водночас продовжувати вибудовувати традиційні духовні і культурні зв'язки з Руською Православною Церквою, коректні і рівноправні, з врахуванням неминучої залежности РПЦ від російської державної політики); 3)сприяти зміцненню і поглибленню стосунків з Константинопольським Патріархатом і грецьким Православ'ям як найзначнішим авторитетом у Вселенському Православ'ї, враховуючи історичні зв'язки в минулому, атакож і з иншими помісними Церквами.

Всі ці перераховані кроки дають нам підстави сподіватися на те, що Церква спроможеться подолати спадок імперського минулого і атеїстичного режиму і з Божим благословенням дбатиме і духовно опікуватиметься про свій народ.

 


[1] - гетьман і його уряд мали певну автономію ще при Польщі за Сагайдачного, потім роль уряду стосовно Церкви фактично виконував апарат митрополита Петра Могили, а в складі Росії рештки автономії фактично були скасовані за Катерини Другої в 60-х рр. 18 ст.