Пастирська та наукова діяльність єпископа Чигиринського Порфирія Успенського: особистість на тлі епохи (1860-1870-ті рр.)
04.07.2008 
Олександр Надтока   

Надтока О.М. – кандидат історичних наук,

доцент кафедри давньої та нової історії України

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

 


В запропонованій статті автор висвітлює характерні риси пастирського служіння та наукової діяльности преосвященного Порфирія, єпископа Чигиринського, настоятеля київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Проблема досліджується на тлі загальної характеристики становища Руської Православної Церкви та багаторічного церковного служіння Порфирія Успенського.

Ключові слова: православна церква, християнський Схід, пастирська діяльність, чернецтво, наукова діяльність, Афон, монастир, єпископ, служіння.

В житті Руської Православної Церкви (РПЦ) 1860-1870-ті рр. були сповнені нових очікувань та відзначені низкою реформ. В умовах залежности Церкви від держави нововведення в рамках духовного відомства відбувалися саме під проводом світської влади, при цьому реформаторські заходи обер-прокурора Св. Синоду графа Д. Толстого сприяли посиленню соборного начала в управлінні Церквою, стлумленого за синодальної доби історії РПЦ. Ознаками нового часу стали епархіяльні з’їзди духовенства, практики обрання благочинних, членів благочинницьких рад, керівників духовних навчальних закладів, посилення ролі парафіяльного духовенства в управлінні семінарій тощо [5, С. 2;10, С. 4]. Життя Церкви ставало більш насиченим  і розмаїтим, зрештою, більш публічним.

З початку 1860-х рр. активно розвивається духовна преса, яка в Україні охопила всі епархії та була представлена просвітницькими виданнями для широкої громадськости, спеціялізованими виданнями для духовенства та церковно-наукових кіл [4, С. 1134-1136; 3]. В цей же період розвиваються церковно-історичні студії. На Поділлі з 1865 р. працював відомий церковно-краєзнавчий осередок – Історико-статистичний комітет, в Києві з 1872 р. діяли Церковно-археологічне товариство та Церковно-археологічний музей при Київській духовній академії (КДА) [22, С.2; 6]. Загалом, визначні явища у житті Православної Церкви означеного періоду засвідчили здатність світської влади до проведення реформ у духовному відомстві з урахуванням певних традицій церковного управління, а також наявність ініціятиви та здорових сил у середовищі духовенства і церковно-наукової громадськости в умовах усталеної залежности Церкви від держави.

Пошук нових можливостей щодо вдосконалення управління та внутрішнього життя Церкви мав позначитись на становищі та розвитку монастирів. В 1869 р. Св. Синод направив епархіяльним преосвященним проект відновлення кіновіяльности (спільножитійности) у житті чернечих обителей РПЦ. На той час більшість монастирів відійшла від суворих приписів спільного житія чернечої братії, коли ченці повинні були не лише спільно молитися, мати спільну трапезу, а й цілком відмовитися від будь-якої власности, перебуваючи в монастирі віддавати зароблені кошти на користь обителей. Перехід монастирських земель у власність держави у 1780-х рр. і запровадження штатів поставили чернецтво у матеріяльну залежність від держави. За нових умов ченці почали отримувати кошти не лише на обитель, а й на власні потреби, самостійно вирішуючи проблему забезпечення одягом, взуттям, іншими предметами побуту [21, С. 731-732]. Отже, посилення влади держави над монастирями мало своїм наслідком не лише відому ліквідацію традиції обрання ченцями своїх настоятелів, а й відхід від строгих правил кіновіяльности, утвердження практики видачі частини коштів на руки ченцям.

Запроваджені норми фінансування далебі не компенсували втрачених прибутків від реквізованих орних земель, державні виплати могли відбуватися несвоєчасно і, внаслідок цього, братія чоловічих та жіночих монастирів стала приділяти більше уваги матеріяльним питанням, що об’єктивно загрожувало строгій чернечій моралі. В обителях почали з’являтися крамниці, лавки, де продавали предмети релігійного побуту, вироби ченців – це викликало осуд громадськости [21, С. 732]. За таких умов проект 1869 р. щодо запровадження спільножитійности, здавалось, відповідав потребі внутрішнього зміцнення монастирського життя, але на заваді його втілення стала потреба значного збільшення фінансування з боку держави, яка дозволила б монастирям цілком забезпечувати необхідні потреби ченців. Проти проекту виступив і єпископат, можливо передбачаючи, що повернення спільножитійности актуалізує питання відновлення традиції обрання братією своїх настоятелів, призведе до зменшення впливу епархіяльних преосвященних на монастирі. Так, на тлі досить широких реформ у духовному відомстві 1860-1870-х рр. монастирі зберегли непорушними ті принципи управління та внутрішнього життя, які сформувалися внаслідок прямого втручання держави в утверджений канонічний лад і давню традицію.

Серед тих постатей у середовищі Церкви, які привертають нашу увагу своїми талантами і ревним служінням в означену добу значних змін у житті РПЦ, своє поважне місце займає єпископ Чигиринський, настоятель Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Порфирій Успенський (1804-1885). В даній розвідці ми прагнемо звернутися до визначних рис пастирського служіння Порфирія Успенського, який значну частину свого життя провів в Україні, обіймаючи різні духовні посади. Оскільки основний авторський інтерес стосується періоду 1860-1870-х рр., коли отець повернувся з-за кордону і здійснював архієрейське служіння в Києві, спробуємо розглянути особливості цього етапу на тлі багаторічної діяльности цього діяча Церкви.

Майбутній єпископ, в миру Костянтин Олександрович Успенський, народився 1804 р. в родині соборного псаломщика м. Костроми. Початкову освіту здобув у Костромському духовному училищі та Костромській семінарії, а вищу – в Петербурзькій духовній академії, перед закінченням якої у 1829 р. був пострижений у ченці і в тому ж році висвячений на ієромонаха [1, С. 593].

Близько десяти років Порфирій Успенський прослужив у різних навчальних закладах, з вересня 1831 р. переїхавши в Україну. Магістр богослов’я, ієромонах Порфирій служив законоучителем, а з січня 1838 р. професором богослов’я, церковної історії та церковного права в одеському Рішельєвському ліцеї. В липні 1838 р. став ректором та професором богословських наук херсонської Семінарії. Водночас, ще в травні 1834 р. отець Порфирій був призначений настоятелем одеського Успенського монастиря і невдовзі зведений в сан архімандрита преосвященним Герасимом, митрополитом Адріанопольським, за згодою архієпископа Кишинівського та Хотинського Димитрія [19, С. 171-172].

Службові обов’язки, як і початкові наукові інтереси Порфирія Успенського, були широкими. Крім викладацької та адміністративної діяльности в семінарії та монастирі, архімандрит був членом херсонської Духовної консисторії, одеського Статистичного комітету, а в квітні 1839 р. був обраний дійсним членом одеського Товариства історії та старожитностей. За цього періоду служіння о. Порфирій вже показав себе як працелюбного й дуже сумлінного пастиря. Успіхи на викладацькій ниві були відзначені міністром народної просвіти і, за його поданням, Порфирій Успенський отримав монарше благовоління (1838 р.), пастирське служіння високо поціноване Св. Синодом і в 1840 р. о. Порфирій був нагороджений орденом св. Анни 2 ст. [19, С. 173].

Новий і найважливіший період, з точки зору формування наукових інтересів Порфирія Успенського, почався з 1840 р., коли архімандрит був призначений настоятелем церкви при імператорській місії у Відні. Під час півторарічного служіння у столиці Австрійської імперії о. Порфирій здійснив подорож по Далматинському узбережжю [1, С. 593], визначившись з науковими планами щодо вивчення історичної та мистецької спадщини християнського Сходу, древніх православних патріархатів.

Беручи до уваги набутий Порфирієм Успенським досвід спілкування з представниками інших православних церков та християнських конфесій, його знання древніх та нових європейських мов, а також, ймовірно, реагуючи на посилення позицій католицької Церкви в Палестині, в 1842 р. о. Порфирій отримав завдання зібрати інформацію про становище православної Церкви у Святій Землі. Відповідне відрядження започаткувало один з напрямів наукових пошуків Порфирія Успенського – дослідження історико-мистецької спадщини православної Церкви Єрусалимського, Антіохійського, а в перспективі, й Александрійського патріархатів. Отримавши в 1847 р. призначення як голова Єрусалимської місії РПЦ, архімандрит розширив свої студії. Можливі адміністративні обов’язки не могли стати на заваді пастирю, оскільки початково сама місія складалася лише з двох чоловік і не могла проводити плідну місіонерську діяльність. За таких умов архімандрит Порфирій зосередився саме на науковій діяльності, подорожуючи по землях Леванту та християнських анклавів Північної Африки. Пошуково-інформаційна діяльність на цих теренах тривала, з перервами, з 1842 р. до початку 1860-х рр. і знайшла відображення у низці публікацій. За період 1840-1850-х рр. були видані такі праці як: “Первое путешествие в Синайский монастырь в 1845 г. (СПб., 1846), “Путешествие по Египту и в монастыри св. Антония Великого и преподобного Павла Фивейского в 1850 г.(СПб., 1856), Вероучение, богослужение, чиноположение и правила церковного благочиния египетских христиан (коптов)” (СПб., 1856), “Восток христианский. Египет и Синай… (СПб., 1857), Письмена Кинея Минафы на Синайских утесах (с 23 надписями: Египетскими, Вавилонскими и проч. с картою Синайских надписей)(СПб., 1857) [1, С. 593; 14, Арк. 3 зв.]. Розмаїття зібраного матеріялу та публікацій засвідчили відданість пастиря науці. Дуже показовим у цьому зв’язку є запис Порфирія Успенського в автобіографічних нотатках «Книга моего бытия», зроблений 31 грудня 1844 р.: …завтра новий рік! Порфирій! Пам’ятай смерть, пам’ятай вічність; бережи віру, надію і любов, та служи науці; а все інше – пусте… [14, Арк. 3].

В 1860-70-ті рр., наповнені пастирським служінням в Петербурзі, зведенням у сан єпископа Чигиринського зі званням вікарія Київського митрополита та працею настоятелем Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, Порфирій Успенський публікує наступні праці зі сходознавчої проблематики: “Мнение о Синайской рукописи, содержащей в себе ветхий завет неполный и весь новый завет с посланием св. ап. Варнавы и книгою Ермы” (СПб., 1862), “Четыре беседы Фотия святейшего, архиепископа константинопольского, и рассуждение о них” (СПб., 1864), “Восток христианский. Абиссиния” (“Труды КДА”, 1866, № 3-6 та окремо), “Восток христианский. Богослужение абиссинцев” (“Труды КДА”, 1869, № 3-4). Означений перелік також доводить багатогранність і плідність наукової діяльности Порфирія Успенського в рамках дослідження християнської історії Сходу. Новаторський характер його наукових праць доводить хоча б те, що саме о. Порфирій відкрив для вченої громадськости Російської імперії знаменитий Синайський кодекс IV ст. та означені бесіди патріарха Фотія [1, С. 593].

Другим напрямом наукових студій о. Порфирія стало вивчення історико-мистецької спадщини Афону. Розглянемо це.

В історії Вселенського Православ’я Афон здавна відігравав особливу роль. Це відомий центр православного чернецтва, головний осередок релігійно-споглядального життя грецького та слов’янського світів, його свята гора і, разом з тим, хранителька церковного благочестя та християнського просвітництва. Протягом століть цей півострів (афонські монастирі розташовані на півострові Айон-Орос в басейні Егейського моря – частина древньої Халкідіки) перетворився на своєрідну чернечу республіку, яка мала права самоуправління і за часів Візантійської імперії, і під час турецького панування. У досліджуваний період на Афоні діяли 20 монастирів, які були самостійними у внутрішньому житті та управлінні, але офіційно підлягали юрисдикції константинопольського патріарха (патріарх мав право втручатися у внутрішнє життя монастирів тільки на їхнє прохання). В цивільному відношенні Афон був підпорядкований турецькому уряду, якому щорічно сплачувався податок до 800 турецьких лір (1 ліра на кінець XIX ст. дорівнювала 8, 5 рос. руб.) [23, С. 216-217, 228-229].

В ході своїх подорожей по Афону і тривалого перебування в монастирях за період з 1845 до 1861 рр. (з перервами) архімандрит Порфирій зосередив свою увагу на широкому колі питань, але, насамперед, його цікавила історія Афону, архітектура, живопис та літописно-книжкові зібрання афонських монастирів. Було складено карту розташування монастирів на святоафонській горі, підготовлено рукописну розвідку “Сведения о Русском монастыре на Афоне”, присвячену відомій обителі, монастирю св. великомученика та цілителя Пантелеймона [17]. Характеризуючи архітектурні пам’ятки Афону дослідник описує та подає креслення поширених архітектурних форм соборів, розкриває символізм тих чи інших прийомів зодчих [11, Арк. 10зв.-24]. У своїх рукописах від 1858 р. о. Порфирій наголошував на актуальності дослідження святоафонських пам’яток та відзначав, що до цього часу ця проблема не стала темою спеціяльних досліджень вітчизняних істориків та мистецтвознавців. [12, Арк. 2, 4 зв.].

Окрему увагу при дослідженні афонських святинь о. Порфирій присвятив живопису (іконному, настінному та книжковим мініятюрам). Складнощі, які постали перед ученим при визначенні мистецької вартости та значення тих чи інших взірців живопису змусили архімандрита Порфирія окремо вивчати історію мистецтв та здійснити подорож до Італії для вдосконалення своїх знань у мистецтвознавчій царині. Внаслідок значної підготовчої роботи о. Порфирій представив огляд афонського іконопису починаючи з найдавніших місцевих ікон (IV ст.) до ікон XVI ст. Автором були описані й мозаїчні твори знаменитого Ватопеду, Лаври св. Афанасія, монастиря св. Ксенофонта та монастиря Ставронікіти [11, Арк. 25-37 зв.].

Святоафонська тема зайняла особливе місце у творчості о. Порфирія. Афону було присвячено низку досліджень. Серед них: „Історія Афону” у трьох частинах (1871-1873 рр.) та огляди афонських монастирів та скитів, здійснені під час двох тривалих подорожей вченого (1845-1846; 1858-1861 рр.). Значна частина праць цієї тематики побачила світ саме у Києві. Ці публікації стали нормою з кінця 1860 рр., коли преосвященний жив у Києві та співпрацював з редакцією видання „Труды Киевской Духовной Академии”. У цьому науково-богословському виданні та окремо побачили світ такі праці, як „История Афона” в III ч. (Ч.1. Афон языческий; Ч. 2. Афон христианский; Ч. 3. Афон монашеский – Труды КДА”, 1871, №6-9, 11; окреме видання – в 1871-1873 рр.); „Восток христианский. Первое путешествие в Афонские монастыри и скиты в 1845 и 1846 гг. (К., 1877 р.). Вже на початку 1880-х рр., в Москві, вийшла друга частина подорожей по Афону, яка охопила період 1858-1861 рр. (1880) та праця “Афонские книжники” (1883) [1, С. 594].

Видані Порфирієм Успенським праці сприяли популяризації свято-афонської духовної та історико-культурної спадщини, викликали науковий інтерес до цієї теми. Актуальність і значення відповідних досліджень була підтверджена наприкінці ХІХ ст. в ході роботи Афонської наукової експедиції 1898 р., організованої Імператорською Академією наук. Доробок цієї експедиції є визначним з історико-художньої точки зору. Її учасники дослідили 18 монастирів. Прагнучи зберегти точність зображень історичних споруд, ікон та церковного приладдя було прийнято рішення не перемальовувати, а фотографувати всі визначні пам’ятки й отримано відповідний дозвіл синоду єпископів Константинопольської патріархії (в т. ч. дозвіл на фотографування чудотворних ікон) [20, С. 11]. Учасники експедиції зробили фотографічні знімки соборів Лаври св. Афанасія, соборів та мозаїчних ікон Ватопеду, визначних пам’яток архітектури, живопису та церковного приладдя інших монастирів. Саме на цьому тлі успішного вивчення історико-мистецької спадщини Афону та її популяризації представниками православного духовенства, науковцями та мистецтвознавцями імперії, відомі афонські монастирі стають одним з улюблених місць паломництва богомольців з теренів Російської імперії і, зокрема, України [23, С. 235].

Дослідницька діяльність засвідчила й антикварні уподобання архімандрита Порфирія, його пристрасть до колекціонування історико-мистецьких пам’яток. Ще будучи кореспондентом КДА у 1840-х рр., в ході своїх перших поїздок на Схід, Порфирій Успенський почав формувати свою колекцію [13], яка, з часом, перетворилась у цінне зібрання східно-християнської історико-культурної спадщини. Відповідні зацікавлення зумовили співробітництво преосвященного Порфирія, настоятеля Києво-Михайлівського монастиря з Церковно-археологічним товариством та Церковно-археологічним музеєм  при КДА. Єпископ мав не лише ділові, а й дружні відносини з начальником Музею, професором КДА М. Петровим, неодноразово запрошуючи його разом скуштувати “хліба, солі”, пообідати у своїй резиденції в Михайлівському монастирі [8; 9]. А вже своїм заповітом єпископ Порфирій передав Церковно-археологічному музею при КДА цінну колекцію старожитностей, яка нараховувала 152 найменувань предметів та 76 таблиць фотографічних знімків сюжетів книжного живопису. За своєю структурою колекція складалася із зібрання ікон грецького, сирійського та руського письма, які охоплювали період з VI до XVII ст. (42 найменування), серед них чотири надзвичайно цінних ікони VI ст., привезених о. Порфирієм з Синаю; колекції нових релігійних виробів єрусалимського, афонського та руського походження (52 найменування); зібрання картин на склі, переважно світського змісту (14 найменувань); зібрання різнорідних предметів, які мали відношення до археології та світського мистецтва (44 найменування) та названої колекції фотографічних знімків книжкових мініятюр з латинських, грецьких, болгарських, сирійських та арабських книг V-XVIII ст. [7].

Закордонний період пастирського служіння не лише сформував наукові пріоритети о. Порфирія, а й вплинув на світоглядні орієнтири пастиря в контексті його ставлення до реалій церковного життя східних православних патріархатів та Руської Православної Церкви. Побачені ним контрасти у житті та служінні православного духовенства на Сході утвердили його в духовній строгості, посприяли формуванню цілісного характеру духовного життя пастиря. Так у праці, присвяченій опису Пантелеймонівського монастиря о. Порфирій з великим пієтетом, своєрідним душевним тремтінням відображає суворий побут чернечої братії цієї обителі, яка в той час була на дві третини заселена грецькими монахами, й на одну третину – руськими (з окремим управлінням). Цей побут відображав витоки духовности православних церков, традицію строгої кіновіяльности святих обителей [17].

На відміну від Афону, життя грецького духовенства в левантійських землях викликало у Порфирія Успенського несприйняття і, навіть, обурення. Перебуваючи на Сході він пересвідчився у прикладах сутяжництва духовенства, зверхнього ставлення грецької ієрархії до навернених у християнство арабів, неморальної поведінки чернецтва. Спроби звернення з цього приводу до грецької ієрархії в роки головування в єрусалимській місії не давали і, мабуть, не могли дати бажаних результатів, оскільки Порфирій Успенський представляв хоч і дружню, але іншу православну церкву. Проте, о. Порфирій не міг не звертати увагу на найбільш обурливі приклади моральної деградації, особливо озброюючись проти прикладів заведення декотрими монахами герондис (наложниць). У розмові з Петро-арабським митрополитом Макарієм архімандрит Порфирій у відчаї зауважував: “Православна Церква ймовірно слабне, помирає в Палестині” [14, Арк. 7].

Ознайомлення з різними прикладами життя та служіння православного духовенства на Сході сформувало принциповість о. Порфирія у питаннях віри та моралі. Крім цього пастирю була притаманна рішучість і прямота у відносинах з владоможцями, коли він забував, що є люди, за визнанням о. Порфирія, поруч з якими треба молитися за те, аби Господь “прихистив вуста мої” [14, Арк. 9]. Прикладом такої відвертости може слугувати відповідь обер-прокурору Св. Синоду графу Протасову, на твердження останнього щодо пияцтва ченців одного з монастирів. Відповідаючи, Порфирій наголосив, що в цьому завинив саме Св. Синод, оскільки свого часу запровадив штати та призначив грошові виплати ченцям (які могли нести і до шинку) та наголосив на необхідності повернення до строгої спільножитійности [14, Арк. 9].

Після повернення з-за кордону Порфирій Успенський неодноразово висловлював думку щодо можливости заміни Св. Синоду патріаршим правлінням, відзначав незадовільний рівень викладання в духовних навчальних закладах та потребу докорінної реформи системи духовної освіти, виступав за виборність священиків. Норовливість характеру та сміливі судження о. Порфирія, можливо, вплинули на те, що він так і не отримав самостійної епархії, хоча неодноразово виявляв таке бажання [14, Арк. 9зв, 10; 1, С. 596].

Незважаючи на радикальну позицію о. Порфирія щодо реформування Руської Православної Церкви, цей архіпастир спокійно пройшов відповідальне служіння в Києві, чому сприяла й сама ліберальна атмосфера періоду 1860-1870-х рр. До того ж критика преосвященним тогочасних реалій церковного життя вичерпувала його опозиційність, і у ставленні до вищої світської влади він проявляв цілковиту лояльність. Як писав дослідник його діяльности професор КДА С. Голубєв, єпископ Порфирій був щирим патріотом, цілковито відданим державному престолу і сам відзначав, що любить імператора, цього архістратига землі руської, більше за всіх на світі, крім Бога [15, Арк. 1].

В Києві преосвященний Порфирій засвідчив і свої організаторські здібності. За його настоятельства, яке тривало з березня 1865 р. до березня 1878 р. (рівно 13 років) у Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирі було переобладнано настоятельські та послушницькі келії, поліпшено умови для півчих, зведено дерев’яну лікарню, новий економічний будинок та квасоварню, у всіх будівлях було відремонтовано дахи, зроблено водогін. В 1871 р. було споруджено дерев’яну восьмикутну каплицю над давнім Богоявленським колодязем, до якого на свято Богоявлення здійснювався хресний хід для освячення води. З її верхнього ярусу відкривався краєвид на Задніпров’я. За благословенням преосвященного Порфирія було зведено муровану церкву Всіх Святих та відремонтовано дерев’яну Михайлівську церкву в Феофанівському скиту [19, С. 175-176; 2, С. 135].

Осмислюючи служіння Порфирія Успенського, відзначимо, що цей пастир засвідчив свій, особливий досвід поєднання духовного й розумного у своїй діяльності, свій досвід духовного ділання, залишивши по собі велику наукову спадщину та відчуття переваги строгої духовности над м’якою, лоялізованою душевністю. Духовність та розумність дозволяли о. Порфирію з успіхом займатися наукою, чітко визначати життєві орієнтири, здійснювати пастирське служіння. Ці якості не сходили з певного рівня високостей, не передбачали можливої практичности та широкої лояльности, і саме цьому у пастиря складалися непрості відносини з навколишнім світом. Тим не менше, в цій долученості до духовних та інтелектуальних високостей і були зосереджені чесноти о. Порфирія як пастиря, в цьому й містилося його життєве подвижництво.

Значна частина життя Порфирія Успенського пройшла в Україні. Здійснюючи своє служіння понад п’ятдесят років, вісімнадцять років о. Порфирій провів за кордоном, вісімнадцять років припало на петербурзький та московський періоди, і двадцять – на одеський та київський. При цьому саме 1860-1870-ті рр., період архієрейського служіння преосвященного Порфирія в Києві, належать до найбільш плідного етапу творчої діяльности пастиря, який тривав від часу повернення з-за кордону до початку 1880-х рр., коли преосвященний жив уже в Москві, будучи настоятелем ставропігійного Новоспаського монастиря. Можна стверджувати, що і сам Київ залишив особливий слід у житті Порфирія Успенського, що засвідчили колекції історико-мистецьких старожитностей, видані праці та дбайливе ставлення преосвященного до Свято-Михайлівської обителі.


Список використаних джерел та наукової літератури

 

1.      Голубев С. Порфирий (Успенский) // Русский Биографический Словарь. Издан под наблюдением председателя Императорского Русского Исторического Общества А.А. Половцова. – СПб.: Типография И.Н. Скороходова, 1905. – Т. 14. – С. 593-596.

2.                   Дегтярьов М.Г., Реутов А.В. Михайлівський Золотоверхий монастир. – К.: “Техніка”, 1999. – 160 с.

3.                   Дениско Л.І. Релігійні православні періодичні видання ХІХ – поч. ХХ ст. у фондах НБУ ім. В.І. Вернадського: Каталог / Наук. Ред. О.С. Онищенко. – К: НБУВ, 2001. – 198 с.

4.                   Духовные периодические издания на 1897 г. // Подольские Епархиальные Ведомости. – 1896. –№ 51. – Ч. неоф. – С. 1134-1136.

5.                   Епархиальная хроника // Церковно-общественный вестник. – 3 апреля 1882. – № 44. – С. 2.

6.                   Из Устава Церковно-археологического общества и музея при Киевской Духовной Академии // Сохранение памятников церковной старины в России в XVIII- XIX вв. – Сб. док-в. – М.: Отечество, 1997. – С. 116-118.

7.                   Известия Церковно-археологического общества при КДА за м. август 1885 г. // Труды КДА. – 1885. - № 11. – С. 505-512.

8.                   ІР НБУВ. – Ф. III. – Спр. 13596. Порфирий, еп. – Петрову Н.И. Письмо. – 1 Арк.

9.                   ІР НБУВ. – Ф. III. – Спр. 13597. Порфирий, еп. – Петрову Н.И. Письмо. – 1 Арк.

10.               ІР НБУВ. – Ф. XIII. – Спр. 4848. Порфирий, архимандрит. Живопись книжная. – Арк. 38-97.

11.               ІР НБУВ. – Ф. XIII. – Спр. 4848. Порфирий, архимандрит. Иконная, стенная и книжная живопись на Афоне. – Арк. 25-37 зв.

12.               ІР НБУВ. – Ф. XIII. – Спр. 4848. Порфирий, архимандрит. Указания русским художникам при посещении св. горы Афонской. – Арк. 1-24.

13.               ІР НБУВ. – Ф.160. – Спр. 1836. Порфирий, архимандрит, кореспондент конференции КДА. О посещении им монастырских библиотек на Афоне. – 4 Арк.

14.               ІР НБУВ. – Ф.160. – Спр. 1840. Речь на торжественном заседании Славянского благотворительного общества, посвященная першому председателю общества Порфирію. – 10 Арк.

15.               ІР НБУВ. – Ф.194. – Спр. 19. Голубев С.Т. Преосвященный Порфирий – первый председатель Славянского благотворительного общества. – 3 Арк.

16.               ІР НБУВ. – Ф.XIII. – Спр. 297. Докладная записка о нуждах российской православной миссии в Иерусалиме. – Арк. 39-46.

17.               ІР НБУВ. – Ф.XIII. – Спр. 573. Порфирий, архімандрит. Сведения о Русаком монастыре на Афоне. – 8 Арк.

18.               К слову о выборе благочинных – Киевские епархиальные ведомости. – 1881. – № 19. – Ч. неоф. – С. 3-5.

19.               Киево-Златоверхо-Михайловский первоклассный монастир и его скит Феофанія. Того же монастиря иеромонах Евстратий Голованский. Репринтне видання. – К.: “Кий”, 1998. – 215 с.

20.               Кондаков Н.П. Памятники христианского искусства на Афоне. – СПб.: Типография Императ. АН, 1902. – 312 с.

21.               Монашество // Энциклоп. Словарь / Под ред. К.К.Арсеньева и Ф.Ф.Петрушевского . СПб. Типо-литогр. Ефрона, 1896. – Т. ХІХА (кн. 38). – С 731-732.

22.               Отчет Подольского епархиального Историко-статистического Комитета и состоящих при нем Древнехранилище и Епархиальной Библиотеки за 1901 г. / Составлен свящ. Е. Сецинским. – К.-Подольский: Типография С.П. Киржацкого, 1902. – 15 с.

23.               Соколов И.И. Афон // Православная Богословская Энциклопедия. В 10 т. / Под ред. Н.Н. Глубоковского. – СПб.: Типография Мильштейна, 1905. – Т. VI. – С. 189-236.

24.               Соколов И.И. Иерусалимская церковь // Православная Богословская Энциклопедия. В 10 т. / Под ред. Н.Н. Глубоковского. – СПб.: Типография Мильштейна, 1905. – Т. VI. – С. 363-418.