Еклезіологія митрополита Йоана (Зізіуласа)
02.06.2008 
Іван Верстюк   
митрополит Йоан (Зізіулас)
Еклезіологічні пошуки ХХ століття не були б настільки плідними, якби не та величезна праця, що її здійснив у своїх богословських дослідженнях митрополит Пергамонський Йоан (Зізіулас). Здійснюючи служіння в якості архиєрея Константинопольського Патріархату, владика Йоан був змушений постійно мати справу з проблемами канонічного визнання, юрисдикційного спілкування, єпископських компетенцій в православному світі. Це дуже нелегкі проблеми, адже їх вирішення впливає на стан міжправославних відносин та на шляхи розвитку Христової Церкви в розпорошеному людському суспільстві, яке є, до того ж, розрізненим за конфесійними та культурологічними критеріями.
І тому абсолютно логічним виглядає той факт, що митрополит Йоан намагається знайти розв'язки складним еклезіологічним проблемам в світлі євхаристійного богослів'я. Спираючись у своєму концептуальному підході перш за все на конкретну громаду, в якій здійснюється Євхаристія, і вбачаючи в ній основну одиницю адміністративно-канонічної організації, владика Йоан намагається довести, що молитовно-канонічне спілкування цих громад можливе лише в межах єдиного та цілісного організму помісної Церкви. При цьому кожна помісна Церква здійснює зв'язок з іншою помісною Церквою через усвідомлення вселенського виміру Христового подвигу, який має спасти все людство в його расовому, етнічному та мовному розмаїтті.

 

Головна праця митрополита Йоана (Зізіуласа) невипадково називається „Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви". Поняття спілкування є центральною категорією православного богослів'я ХХ сторіччя, за допомогою якого здійснюються численні спроби пізнати та проаналізувати феномен церковності, проблему співвідношення локальної євхаристійної спільноти і вічного своїм змістом Євангелія. Але діє дана категорія не лише в теоретичній сфері. В галузі міжцерковних відносин поняття спілкування є не менш важливим, адже тільки детальний аналіз проблеми церковного спілкування може допомогти вирішити ті нелегкі проблеми, які сьогодні існують в канонічній ситуації Православної Церкви. Ці проблеми не тільки ускладнюють духовне життя православних вірян в усьому світі, але й уповільнюють екуменічний богословський діалог, який може рухатись лише за умови взаємної довіри.

 

Центральними категоріями еклезіології Йоана (Зізіуласа) є такі поняття: буття, істина, єдність, особистісність, спілкування, кафолічність, спадкоємство, служіння. Через цей категоріальний апарат він сприймає існуючу духовну реальність, запрошуючи до цього й інших богословів з різних традицій. Про що нам говорить такий поняттєвий набір? А говорить він нам насамперед про те, що богослів'я митрополита Йоана є органічною частиною грецької філософської традиції, загартованої термінологічними дискусіями античної доби. Але на відміну від класичного підходу представників секулярної історії філософії, яка вбачає найбільший розквіт античності у філософських системах Платона і Аристотеля, Йоан (Зізіулас) переконливо доводить, що розквіт античності - це в першу чергу богословські побудови св. Ігнатія Антіохійського, св. Афанасія Александрійського, св. Василія Великого, св. Кипріана Карфагенського, прп. Максима Сповідника та інших отців Церкви. Саме в їхніх текстах здобутки античних термінологічних пошуків отримують свій найвищий сенс і посідають відповідне їхній глибині місце в історії онтологічної філософії, філософії Абсолюту, філософії Бога. Традиція християнського богослів'я настільки вдало вбирає в себе класичні поняття Платона, Аристотеля та інших мислителів античності, що в цьому неможливо не вбачати особливу гармонію, певного роду смислодицею. А в тому, як вправно митрополит Йоан (Зізіулас) оперує категоріальними визначеннями і цитатами святих отців, потрібно вбачати, на мій погляд, доказ цілковитої спроможності класичних понять антично-патристичної доби слугувати потребам богословсько-філософського дискурсу і в наш час. Духовно-інтелектуальні потреби сьогодення, звісно, не можуть бути навіть порівняні з аналогічними потребами перших віків нашої ери, але спроби вирішити їх за допомогою класичного набору філософських понять, створених давньогрецькими мислителями, свідчать перш за все про єдність історичної традиції європейської думки, про її спадкоємність, наступництво.

 

Висловлена мною ідея не є новою. Про це писав відомий україно-російський богослов о. Георгій Флоровський, називаючи такий підхід неопатристичним синтезом. Флоровський закликав інтелектуалів Європи не винаходити велосипед, адже він вже винайдений. Іншими словами, о. Георгій намагався довести абсолютну актуальність класичного антично-патристичного термінологічного апарату для застосування їх до проблем сучасної дійсності.

 

Митрополит Йоан (Зізіулас) дуже добре показує, що православна еклезіологія є продуктом античної філософії, переосмисленої і навіть переображеної християнськими богословами наступних поколінь. І тому вона є такою ж ортодоксальною, тобто претендуючою на виняткову істинність, як і світоглядні системи античних філософів. Еклезіологія Православної Церкви характеризується однозначністю, конкретністю, визначеністю. В ній не може бути варіантів подвійного вибору, двозначності канонічних норм чи двовекторності адміністративної централізації. Православне канонічне право базується на прозорості та зрозумілості канонічних процедур оформлення помісного статусу локальної Церкви. Саме помісний статус, тобто автокефалія, як це доводить Йоан (Зізіулас) є найвищою формою розвитку Церкви. В зв'язку з цим потрібно згадати такий фрагмент із тексту „Буття як спілкування": „Церква є помісною, якщо подія Христового Спасіння закорінюється в конкретній місцевій ситуації з усіма своїми природними, соціальними, культурними та іншими характеристиками, які складають життя та мислення людей, що живуть у відповідному місці" („Буття як спілкування", Київ-2005, с. 258).

 

Перший єпископ помісної Церкви, її Предстоятель є гарантом церковної канонічності. Саме він своєю роллю керуючого єпископа завершує канонічно-адміністративну архитектоніку побудови церковного організму. І тому піднесення ім'я Предстоятеля Церкви за богослужінням у конкретній громаді чи парафії робить дійсним звершення Євхаристії, яка може відбуватись лише за умови існування молитовно-канонічних зв'язків євхаристійної громади зі своїм Предстоятелем, а через нього - з усім православним світом. Не можна не пригадати в цьому контексті слів владики Йоана: „За своєю природою Євхаристія здатна долати не лише розмежування, які мають місце в рамках помісної ситуації, а й саме те роз'єднання, яке є притаманним поняттю географії: розподіл світу на окремі місцевості. Так само, як Євхаристія, котра не виходить за рамки розшарувань у межах певної помісної спільноти, не є справжньою - так і Євхаристія, що відбувається за свідомого та навмисного ізолювання й відокремлення від інших помісних спільнот у світі, не є справжньою Євхаристією. Звідси неминуче випливає, що помісна Церква для того, щоб бути не тільки помісною, але також Церквою, повинна перебувати в повноцінному спілкуванні з іншими помісними Церквами світу" („Буття як спілкування", Київ-2005, с. 261).

 

Євхаристійна еклезіологія митрополита Йоана (Зізіуласа) визначає сучасний стан розвитку православного канонічного права. Головний висновок досліджень владики Йоана можна було б визначити так: „Церква є там, де звершується Євхаристія". Відповідно, де немає Євхаристії, там немає і Церкви. Гарантом онтологічності та канонічності здійснення Євхаристії, перетворення хліба та вина на Тіло і Кров Ісуса Христа є підтвердження цього акту вірою в Об'явлення Святого Духа, в якому Він Себе відкриває. Таким Об'явленням є богословська традиція Христової Церкви, яка починається з античних філософів дохристиянської доби і продовжується у наш час. Прикликання Святого Духа і молитва про перетворення святих дарів тільки тоді можуть бути почутими і виконаними, коли вони основані на глибокому проникненні в духовне світло богопізнання. Зовнішньою формою виявлення глибини такого проникнення є екзистенційна актуалізація священних канонічно-адміністративних механізмів звершення Христової правди у світі. Саме у звершенні Христової правди і полягає сутність тої місії, яка покладена на Вселенську Церкву. Визначити цю місію можна було б через категорії свідчення, служіння та спілкування. Як пише Йоан (Зізіулас), „Між Церквою і світом існує постійний взаємозв'язок: світ є творінням Бога, що ніколи не переставало йому належати, а Церва є спільнотою, яка через сходження Святого Духа перевершує в собі світ і приносить його в Євхаристії до Бога" („Буття як спілкування", Київ-2005, с. 165).

 

Важливою проблемою, якої торкається митрополит Йоан, є проблема титулярних єпископів. Він пише: „Існування титулярних єпископів у Православних Церквах вказує на серйозну аномалію. Якщо єпископ висвячений для певної спільноти, він має бути вільним повною мірою виконувати своє служіння в цій спільноті. Лише за умови, коли через історичні обставини його відокремлено від своєї пастви, він може вважатися канонічним єпископом попри відсутність серед спільноти. Але висвячення єпископа з метою використання його як єпископа з обмеженою владою (єпископи-помічники і т. ін.) є порушенням основних еклезіологічних принципів під впливом хибного поняття сакраменталізму як практики передачі єпископства від однієї особи до іншої" (с. 200). Дуже серйозне звинувачення проти поширеної практики вікарних єпископів та єпископів-помічників. Здається, її можна було б вирішити таким чином, щоби просто заборонити титулування вікаріїв та єпископів-помічників, вважаючи їх єпископами без кафедр. Але це не вирішить сутності проблеми - для Йоана (Зізіуласа) єпископ без кафедри є теж чимось некоректним. Заперечити в даному разі можна те, що коли певна помісна спільнота потребує більше, ніж одного єпископа, для здійснення служіння на певній території, яка є юрисдикцією однієї кафедри, то висвяченого єпископа-помічника можна вважати служителем тієї кафедри, вікарієм якої він є, а не тієї, якої стосується його титул. Титули в такому разі можна вважати свідченнями духовного зв'язку з конкретними кафедрами, які у більшості випадків є давніми центрами церковного життя, хоча дуже часто вже згаслими на сьогоднішній день. Врешті решт, богослужіння Православної Церкви має в собі багато відвертих архаїзмів та анахронізмів, яких вона все ж не поспішає позбуватись через їхню вкоріненість в традиції та їхній урочистий зміст, який допомагає актуалізувати певні історичні чи соціальні факти з життя Церкви. І титули вікарних єпископів та єпископів-помічників можна вважати явищем з цього ж ряду.

 

Ще однією важливою темою еклезіологічного богослів'я Йоана (Зізіуласа) є проблема єпископського примату в Православній Церкві. Традиційно вважається, що правом такого примату володіє Константинопольський Патріархат, саме тому він називається Вселенським. І якщо юрисдикції інших помісних Церков можуть поширюватися лише в межах тих держав, на території яких знаходяться їхні священно-канонічні центри (Патріархати, Митрополії), то юрисдикція Константинопольського Патріархату поширюється на весь світ. Таким чином, Патріарху Константинополя належить обов'язок архипастирської опіки над діаспорними Церквами та православними спільнотами тих країн, де поки що не утворилися місцеві Православні Церкві. На жаль, практика показує, що це правило фактично не виконується сучасними Православними Церквами. Єпархії по всьому світі має Російська Зарубіжна Церква, яка належить Московському Патріархату; мають єпархії та парафії поза межами своєї безпосередньої юрисдикції також Церкви Єрусалимська, Антіохійська, Сербська, Румунська, Болгарська. Такий стан речей не відповідає сучасному рівню розвитку православного канонічного права та еклезіології, що й викликає закономірне здивування митрополита Йоана.

 

Еклезіологія митрополита Йоана (Зізіуласа) є видатним досягненням усієї Православної Церкви. Не маючи скільки-небудь серйозних опонентів у цій сфері, владика Йоан і сьогодні продовжує свої дослідження. Дуже хочеться сподіватись, скарбниця православного богослів'я ще неодноразово збагатиться щедрими і високоцінними внесками єпископа Пергамонської кафедри.