Мистецтво як духовність, як світло, як естетичний пошук і як дотепність людського буття
02.06.2008 
Іван Верстюк   
Навіть коротенький погляд на сучасне мистецтво показує, що воно само себе замкнуло в кімнаті, а ключ проковтнуло, і тому в нього починає боліти живіт. Потрібна допомога - бажано, термінова, якщо, звісно, знайдеться той, хто зможе її надати. Сподіваємось, такі люди в нашій країні існують, бо інакше доведеться до кінця свого віку спостерігати повільну та в неприємному сенсі нерішучу стагнацію всякої можливої творчості. Мистецтво втрачає себе. Жах. Позбавлене духовності, воно почало переживати страшний внутрішній конфлікт, в якому краса бореться проти зла, але не має сил його перемогти, та найгірше - не має для цього достатньо бажання. Причина - знову ж таки, брак духовності.

 

Спробуємо бути глибокими й спрямуємо наші погляди до витоків мистецтва - тобто до тих основ людської сутності, які своїм енергійним потенціалом іпостазують певні психічні переживання та емоції в художні образи. Очевидно, що в разі здорового стану цих психічних процесів, мистецтво, яке з них народжується, теж є здоровим, а в разі присутності патологій, мистецтво постає відразливою пародією на творчість, принциповим її запереченням. Хочу зауважити - я не маю на увазі, що мистецькі патології є свідченням психічних патологій в свідомості автора, котрий творить. Медичний погляд на всі ці речі є дещо іншим, адже медицину, психіатрію не цікавить і не може цікавити якість мистецьких творів - вона радше звернена до адекватних проявів людської соціальності і лише на основі такого критерію судить кожну індивідуальну психіку. Але це аж ніяк не задовольняє мистецтвознавство - воно потребує піднесених почуттів, що постають в світі культурних артефактів конкретними відчутними реаліями. І люди хочуть цими реаліями насолоджуватись, а не соромитись їх. Мистецтву варто це зрозуміти і з цим примиритись.

 

Мистецтво та духовність тісно переплітаються, роблять це постійно і тому можна  говорити навіть про знакову культурну діаду „мистецтво - духовність". Ця діада народжує із себе реальність переживання людьми прекрасного. Ніхто не має сумнівів стосовно того, чи пов'язане відчуття прекрасного з духовністю - духовність в глибинній своїй основі є ні чим іншим, а саме потягом до краси - краси тілесної, соціальної, етичної, онтологічної.

 

Мистецтво не може бути суперечкою, дискусією - воно може містити їх у собі як елементи. Але в першу чергу воно покликане бути свідченням про певний внутрішній естетичний досвід, до якого бажають долучитися пошановувачі. Краса не є миттєвістю - вона є тяглістю. Краса не народжується випадково, але тільки як логічний результат її пошуку.

 

Чим повинна бути духовність в контексті мистецької творчості? Як повинна розумітись духовність творцями мистецтва? Як духовно очистити джерела мистецтва, щоб пити з них саму лише чисту воду без будь-яких домішків? Це складні запитання, і в їхній складності полягає вихід з теперішньої мистецької кризи, яку сьогодні так добре видно з України. Зрозуміло, що не можна бути духовним несвідомо, інтуїтивно, через одне лише бажання таким бути. Духовність вимагає конкретних зусиль, конкретного напруження, поставлених цілей та руху до них. Мистець, котрий турбується про якість своїх творів, необхідно турбується разом із тим і про власну духовність, про певний індивідуальний духовний портрет - іншими словами, про свою ікону. В кожній людині покладена її ікона - її ідеальний образ, і сенс життя з цієї точки зору полягає в тому, щоб цю ікону проявити настільки, аби її могли бачити інші. Не кожному це вдається. Таке проявлення відбувається через віддану працю в тій сфері, до якої людина покликана власною духовністю. І тому мистець, котрому небайдуже його мистецтво, завжди дуже багато та наполегливо працює. Насмілюся сказати, що талант і геніальність - вони не існують поза напруженістю сірих та нудних буднів, в яких повно болю й незадоволення. Неможливо народити красу без страждання, і тому справжній мистець ніколи не боїться страждати - навпаки, він віддається світові своїх емоцій, дає йому собою оволодіти, щоби вийти з цієї внутрішньої емоційної боротьби оновленим, чистим, більш справжнім.

 

Духовність мистця - це завжди поєднання душевного болю з надією на те, що світло переможе. Якщо уважно придивитись, то в кожному мистецькому творі можна побачити протистояння добра та зла, світла та темряви. Інша справа, що в деякі епохи творці намагаються цю боротьбу приховати, замаскувати, якось переінакшити. Добро та зло в своєму протистоянні, користуючись власною винятковою онтологічною роллю, послуговуються мистецтвом та мистцями для постулювання себе у видимий світ. Врешті, це й формує основу духовного виміру мистецтва. Добро та зло - ось ті незмінні максими, навколо яких розгортається естетичний вимір буття. Немає краси нейтральної, краса завжди або добра, або зла. Краса сама по собі є мертвою, тобто не є красою взагалі.

 

Мистецький пошук, якщо він має місце, відбувається як рух до світла. Європейська культура стала такою, якою вона є, саме завдяки своєму руху до світла. Містика світла - вона хвилювала ще старих античних філософів, таких формальних у своєму світорозумінні. Потім ця містика стала визначальною в християнській традиції, розповсюдившись із неї у всі інші виміри людського існування. Запитайте художника „Що таке світло?" - і ви почуєте найбільш дивну відповідь із тих, котрі тільки чули у своїм житті. Те саме з музикантами, архитекторами, літераторами. Щоправда, в кожній із сфер мистецької творчості світло є дещо інакшим і рух до нього теж може бути різним у різних галузях естетичної екзистенції. Врешті, світло є основою духовності мистецтва, саме через причетність до світла мистецтво торкається містики і в деяких випадках навіть перетворюється на неї.

 

Переживання краси також є тим фактором, котрий визначає характер та зміст мистецтва. В епохи, коли серед публіки немає справжніх поціновувачів мистецтва, геніальні твори просто не можуть виникнути. Це водночас і парадокс, і цілком логічний результат раціональності людського існування. Творцю цікаво творити, коли він знає, що результат його праці будуть оцінювати люди, чия думка його хвилює. Коли творець цього не знає, він не може творити на повну силу. Тільки впевненість автора в тому, що твір буде сприйнятий з усією його глибиною та складністю, робить можливим нормальний процес творчості та рух до естетичного вдосконалення. Хоча це також залежить від індивідуальної духовності творця. Справді, є мистці, котрі здатні щось робити, практично не турбуючись про оцінку публіки. Але таких є досить мало.

 

Кожна людина глибоко переживає красу, яку зустрічає навколо себе, особливо якщо вона певним чином цій красі причетна. Близькість до прекрасного завжди робить людину більш духовною, більш світлою. Краса є дуже вимогливою до людини, тому що вимагає до себе любові, відданості, щирості. Не можна насолоджуватися красою та не любити її. І тому так само неможливо насолоджуватись мистецьким твором та не любити мистця, який його створив. Творець та твір - це єдність, яку не потрібно розділяти. Без творів творець перестає бути творцем, перетворюючись на зрадника власному покликанню. І це завжди трагедія - мистецтво з великим болем переживає втрату своїх послідовників. Додам, що для нього однаково важливими є і автори, і реципієнти, адже мистецтво виникає саме як результат діалогу цих двох груп людей.

 

Але завжди існує щось таке, що проти прекрасного протестує. Причини цього протесту подекуди можуть бути до безмежжя абсурдними, та вони від того не втрачають своєї дієвості. Річ у тім, що краса через власну витонченість та високість свого онтологічного стану часто приховує своє обличчя від людини, котра до неї прагне. І це невідворотній факт нашої екзистенції. Хоча це є достатньо зрозумілим кожному, хто принаймні інколи міркує про проблеми естетики, все ж виникають реальні протести проти цього. Знаходяться мистці, котрі протестують проти краси через те, що вона не є для них до кінця зрозумілою. Це важко зрозуміти, але це справді відбувається в дійсності.

 

Логічно виникає запитання - як забезпечити чистоту мистецької творчості? Здається, відповідь є лише одна - потрібно творчістю шукати не виправдання власному життю, часто дуже грішному та сповненому різних неадекватних слів і вчинків, а рухатись у ній до світла, до джерела духовності. В цьому русі на шляху мистецтва рано чи пізно постає релігія, яка вимагає максимально відвертого та чіткого позиціонування стосовно неї. Релігія не є замінником мистецтва, а мистецтво не є замінником релігії - вони доповнюють одне одного як фактори людської духовності. І релігія, і мистецтво розвиваються як індивідуальні роздуми конкретної людини про сутність добра та зла в їх відвічному протистоянні. Немає і не може бути такої людини, котра б не бачила та не розуміла, що в світі дійсно існує екзистенційна полярність між світлом та темрявою. Духовність в цьому контексті можна розуміти як шлях до порятунку від цієї полярності. Дуже часто людина самотужки не здатна доконечно позиціонувати себе в екзистенційно суперечливому світі, і тому вона звертається до джерел духовності, аби отримати відповідь як дар. І вона її отримує. Так само - тільки як дар можна здобути й осягнути чистоту мистецької творчості. Вона навряд чи може бути названа результатом естетичних пошуків чи роздумів про сутність прекрасного - це не відповідало б дійсності.

 

Філософія мистецтва має в собі дуже багато запитань, адже, якщо відверто називати речі їхніми іменами, то запитанням може бути названа кожна картина, кожна фотографія, кожен художній текст, кожна театральна п'єса. Людина є тою істотою, яка існує в формі запитання і ніяк інакше існувати не бажає. Мистецтво - це один із найпотужніших інструментів, за допомогою якого можна ставити найсерйозніші питання і отримувати найдотепніші на них відповіді. І тому мистецтво є світлом - відблиском правдивої духовності.