Історія УПЦ в працях митрополита Іларіона (Огієнка)
28.05.2008 
Микола Тимошик, доктор, професор університету ім. Т. Шевченка   

Митрополит Іларіон (Огієнко)
Дослідження з історії Української православної церкви складають значний за обсягом і широкий за проблематикою науковий набуток Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Такими творами автор прагнув показати всьому світові, що історія  українського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже, як висловився сам дослідник, практично з XV сторіччя православна церква в Україні стає головним суб'єктом і об'єктом української  історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ'я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба[i]. Коли й за яких обставин учений зацікавився релігієзнавчою тематикою?  Це сталося в неспокійні дні й тижні Української революції, коли ім'я молодого професора щойно утвореного в 1917 році Українського народного університету в Києві все частіше звучало на вустах української інтелігенції столиці. Одна за одною стали виходити тоді Огієнкові підручники й посібники, таблиці із вивчення української мови. Він часто виступав з полум'яними доповідями, промовами на різноманітних зібраннях громадських, наукових, просвітніх українських організацій.  

 

У драматичний період українського державотворення авторитет Івана  Огієнка був високим не лише серед науковців, освітян, працівників  сфери культури, а й серед національно свідомої частини українського  духовенства. Після відмови у грудні 1917 року Голови Центральної Ради Михайла Грушевського депутації церковних діячів у проханні щодо  створення при Церковній Раді Генерального секретаріату церковних справ і призначенні на цю посаду  Івана Огієнка, у Києві національно свідома частина українського духовенства вирішує скликати Всеукраїнський церковний Собор. Організатори цього заходу звернулися до Івана Огієнка з проханням підготувати та виступити перед делегатами Собору з ґрунтовною доповіддю на тему „Відродження Української церкви". Мабуть, саме дні активної підготовки тексту цієї доповіді, коли вчений занурився в зміст сотень стародруків, різноманітних документів та архівних матеріалів і визначили появу ще одного напряму його українознавчих досліджень, яким і стала історія Української церкви.


Собор Української православної церкви відкрився у Києві  якраз напередодні старого Нового року 13 січня  1918 року. У перший же день Собору була запланована доповідь 35-річного професора Огієнка перед поважним духовенством, яке з'їхалося до будинку Центральної Ради з усіх куточків України. Переконливо  залучаючи до своїх аргументів свідків старої Української церкви -  безцінні стародруки - про її існування і боротьбу за самостійність,  доповідач аргументував свою думку про потребу не українізації, а дерусифікації церкви, її "відмосковлення". Йшлося, отже, про неканонічність приєднання  Української церкви до Московського патріархату, про що сьогодні забувають  деякі ревнителі російського православ'я в Україні.


„Це був мій один з найкращих і найсильніших виступів, - згадував пізніше Огієнко. - Я давав численні факти і доводив тут же відповідним стародруком... Дві години я викладав і свого досяг повно: ясно доказав що Українська православна церква була, новин ми не заводимо!.."[ii]


Після цього успішного виступу (частина духовенства несподівано підвелася  з місць і почала співати український гімн "Ще не вмерла Україна") Огієнка обирають членом секції з підготовки до видання українською  мовою богослужбових книг, що організовувалася при постійно діючому  робочому органі Церковного Собору.


Робота Собору засвідчила, що значна частина духовенства була готова  сприйняти українську національну ідеологію як свою кровну справу  і повести за собою вірних, народ, який свято тримався традицій своїх  пращурів. Важливо було вчасно підтримати цю готовність, спрямувати  її в належне русло.


Через багато років, роздумуючи над причинами поразки визвольних  змагань українського народу, Огієнко надзвичайно влучно написав: "Одною з головних причин, чому Українська держава таки не могла відразу вдержатися  на своїй рідній землі, безумовно було те, що початково Українська  Революція пішла без своєї церкви, не звернула на неї належної уваги...  Власне, це було найбільшою недостачею Української національної Революції"[iii].


До цієї надзвичайно цікавої, захопливої й потрібної на той час теми Іван Огієнко всерйоз повертається вже в еміграції - на початковому її етапі, яка розпочалася в польському містечку Тарнові, де він опинився після вимушеного   полишення  Кам'янця-Подільського наприкінці 1920 року. Саме тут, перебуваючи в ранзі міністра ісповідань (віровизнань) українського уряду в екзилі він засновує своє перше видавництво - "Українська автокефальна православна церква". 


Сьогодні сам факт  заснування українським професором-емігрантом, який з одною валізою  в руці, з дружиною та дітьми поселився в чужоземному дешевому  готелі "Брістоль", спеціалізованого українськомовного із суто церковним тематичним напрямом може здатися неймовірним. Але це  справді було, як реальними були і десятки книг, випущених за короткий  проміжок часу з маркою цього видавництва та із зазначенням місця виходу  - Тарнів.


У цьому контексті напрошується запитання: чому відомий уже у світі  вчений-філолог взявся за справу видання книг, здавалося б, на перший погляд, вузькопрофільної тематики, що не мала прямого відношення до його попередніх наукових інтересів? Певною мірою відповідь  на це запитання слід шукати в недавніх потугах Огієнка вже як міністра  віросповідань уряду УНР відродити Українську церкву, повернути народові  правду про неї. Він знову, як і в 1917 році, під час Всеукраїнського  церковного собору в Києві, так і в 1920-му -  в Кам'янці-Подільському,  ставить питання не про створення, а про відновлення Української церкви.  І вже втретє, але ще з глибшим переконанням і твердістю, сам приходить  до висновку, що одна з головних причин поразки Української революції  - в невмінні чи небажанні влади залучити до процесу державотворення  свою, єдину Українську церкву.


Тому такими активними й рішучими були його спроби в Кам'янці-Подільському  зайнятися впритул церковними справами. Виступаючи із закликами до  священнослужителів активніше запроваджувати в церквах богослужіння  українською мовою, він бачив, що далеко не кожний священик, навіть  маючи щире бажання, міг це зробити: бракувало найголовнішого - перекладених  українською мовою богослужбових книг.


Ще в Києві Іван Огієнко багато працював з церковними книгами, немало  їх встиг перекласти. Епізодично займався цим і в Кам'янці-Подільському,  збираючи матеріал для майбутніх власних книг. А вже в Тарнові вирішив,  що прийшла пора свій давній задум активно реалізувати.


 В інформації "Про діяльність Міністерства ісповідань УНР" за січень 1921 року наголошується на нагальній потребі заснування власного видавництва в місті осідку уряду УНР в Тарнові: "Книжок по церковних питаннях за останні два роки майже не видається. Українізація йде, а саме духовенство в масі своїй, особливо духовенство московське, мало свідоме нашому руху"[iv].


 Лише протягом  1921 року Огієнко, в одній особі поєднуючи обов'язки редактора,  коректора, автора, менеджера, видав у своєму видавництві сім власних книжок. Це - "Українська вимова богослужбового тексту.  Правила і зразки вимови", "Український православний молитовник", "Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську", "Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської лаври", "Як цариця Катерина обмосковлювала Українську Церкву", "Світовий рух за утворення живої  народної національної церкви", "Українська Пересопницька Євангелія  1556 р.". Того ж року в цій серії побачили світ книги й інших авторів.  З-поміж них - "Українська справа на Вкраїні" В. Біднова, "Український  церковний стиль" І. Пеленського.


Переважна більшість цих книг знаходила свого читача з боку українського громадянства як на еміграції, так і на Волині, Холмщині, Галичині. В усіх військових таборах вояків УНР, розкиданих у ряді європейських країн, українськомовні видання  поширювалися через тамтешніх священиків. За окремими списками книги надсилалися до редакцій україномовних газет, книгарень чи їх відділень, громадських організацій, недільних шкіл. Іван Огієнко встиг створити мережу представництв свого видавництва із складами й магазинами в таких містах як Варшава, Луцьк, Дубно, Крем'янець, Острог, Ковель, Львів. Сам офіс видавництва містився там, де мешкав  його видавець: Тарнів, готель "Брістоль", кімната №6.


Частина накладів відправлялася з пропагандистською метою на території радянської України Немало їх також було надіслано через міністерство землякам до Америки й Канади. Про вплив цих видань на свідомість заокеанських українців засвідчує ось цей витяг з листа від секретаря консисторії Української православної церкви в Америці отця Івана Гундика, якого він надіслав на  адресу міністра ісповідань УНР Івана Огієнка до Тарнова: "Ці книги піднесли нас на дусі та заохотили до подальшої  щирої роботи. Цінні праці  Ваші містимо у нашому органі. Українці в Америці читають їх з найбільшим заінтересуванням. Найважливіше те, що Вашими виданнями заінтересувалися галичани, а це знак, що наша побіда не за горами"[v].


Іван Гундик, підкреслюючи зацікавлення галичанами Огієнковими виданнями, мав на увазі тодішню міжконфесійну боротьбу українців-емігрантів, прихильників сильнішої католицької і слабкішої з матеріального боку православної церков. Тому правдиве слово про історію своєї Батьківщини й історію її православ'я тоді, як ніколи, було вкрай потрібним.  


Книги ці - невеликі за обсягом, у типовій м'якій обкладинці - мали  покласти початок цілій бібліотечній серії, яка за кількістю наявних рукописів уже налічувала більш ніж півсотні назв. На різних етапах  редакційно-видавничої роботи перебували ще кілька рукописів І. Огієнка:  "Церковне життя в Європі за останні роки", "Українські братства та  їх історія", "Церковний рух на Вкраїні", "Українські шкільні молитви", "Як на Москві перехрещували українців", "Зразки українського церковного діловодства", "Українська Автокефальна церква: її завдання і організація".  Планувалося до друку й таке цікаве видання як "Закони Української  Народної Республіки про Українську Автокефальну Церкву".


То був потужний і благородний задум - розповісти своєму народові правду  про обманеним і безсоромним шляхом продану Росії Українську церкву,  її насильницьку русифікацію, а також створити умови - шляхом перекладу  богослужбових книг - для поступового переведення відправ у церквах  українською мовою.


Звичайно ж, видання такої кількості українськомовної літератури потребувало  значних коштів. І на їх пошуки тратилося у видавця немало зусиль. Здебільшого, то були благодійницькі внески. І не лише українців-емігрантів,  а й чужинських меценатів, які робили це, зважаючи на авторитет Івана  Огієнка. Серед тих, хто підтримував видавництво пожертвами певних сум чи постійним придбанням книг і поширенням їх серед населення, - цілий ряд повітових кооперативних спілок Волині, Кременецька, Дубнівська, Рівненська, Володимир-Волинська "Просвіти",  барон Н. Василько, єпископ Кременецький Діонисій, протоієрей із Володимира-Волинського Арсен Бордюгівський, адвокат із канадського Саскатуна Мирослав Стечишин.


 Архівні документи засвідчують постійну опіку видавництва Головою Директорії УНР Симоном Петлюрою. Так, 13 квітня він подарував із власних коштів на видання двох книг 700 тисяч польських марок. Кошти неодноразово виділялися й урядом УНР.   У травні 1921 року міністерство ісповідань увійшло до Ради народних міністрів із законопроектом про асигнування 480000 польських марок "на видатки по видавництву". Обґрунтовуючи в пояснювальній записці це подання, міністр Огієнко наголошує: "Я цілком переконаний, що видавнича діяльність Міністерства, ставши на міцний ґрунт, в самому скорому часі розів'ється і верне Україні взяте сторицею"[vi]. Згідно з протоколом засідання Малої ради міністрів від 14 травня за номером 16, таке рішення було ухвалено. Цим же рішенням видавництву "Українська Автокефальна Православна Церква" виділялося з урядових резервів "3000 аркушів паперу першого ґатунку і 5000 аркушів - другого ґатунку"[vii]. Це дало змогу вже того ж місяця видрукувати значним накладом і розіслати на місця "Український православний молитовник" та брошуру "Світовий рух за утворення живої народної національної церкви". Остання брошура була вельми вчасною й актуальною, бо саме у 20-ті роки в Україні розгортався великий церковний рух щодо створення Української національної церкви. Скрізь при церквах відновлювалися старі українські звичаї, засновувалися українські церковні братства, все більше священиків відбували Богослужби українською мовою.


У Тарнові зусиллями Івана Огієнка було відновлено видання "Вістника Міністерства ісповідань Української Народньої Республіки". Цей урядовий періодичний друкований орган почав виходити в Кам'янці-Подільському з 15 червня 1920 року. Але через несприятливі політичні обставини там побачило світ лише три числа[viii]. З переїздом уряду УНР до Тарнова видання друкованого органу, в якому б пропагувалася ідея Української автокефальної православної церкви, вміщувалися накази й розпорядження міністерства, інші актуальні матеріали, було вкрай потрібним. Отож, наказом міністра  Огієнка від 9 березня 1921 року видання "Вістника" було відновлено. 8 квітня того ж року, уже в Тарнові, побачило світ четверте число періодичного видання. Показово, що на перших шпальтах цього випуску вміщено лист самого міністра "До всіх Преосвященних Архієпископів і Єпископів на Україні" щодо запровадження української мови в церковні відправи. Наступний документ - зразки української вимови богослужбових текстів, розроблені професором Іваном Огієнком.


Зважаючи на надзвичайну цінність документів, що належать до періоду діяльності міністерства ісповідань УНР у Кам'янці-Подільському і Тарнові, видавці відновленого після п'ятирічної перерви місячника "Віра й Культура" у Вінніпезі, викликаного тривалою хворобою і смертю митрополита Іларіона, практично передрукували публікації документів "Вісника..." з першого по четверте його число за 1920-1921 роки[ix]. Серед таких документів -  ухвалені Радою народних міністрів Закони УНР "Про державну мову в Українській Народній Республіці", "Про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви", "Про утворення Ради міністра ісповідань", тексти листів до Патріарха Царгородського благословити Українську автокефальну церкву. Опубліковано також цілий ряд невідомих вітчизняним історикам  наказів і розпоряджень міністра ісповідань, а також текст "Головних правил Українського правопису, ухвалених міністром народної освіти для шкільного вжитку на всій Україні" (17 січня 1919 року). Публікація таких документів стала можливою завдяки віднайденню в архіві митрополита Іларіона частини вивезеного ним з Європи архіву міністерства ісповідань УНР.


Українськомовне видавництво Івана Огієнка у польському місті Тарнові "Українська Автокефальна Православна Церква"  - цікава, вагома, але практично ще не досліджена сторінка в історії  українського друкарства, журналістики та й культури в цілому.


Розгорнути сповна діяльність свого видавництва у Тарнові Огієнко не зміг. Емігрантська доля спонукала знову в дорогу. І цього разу, як і раніше, найбільшим подорожнім скарбом були його незакінчені рукописи,  верстки, плани-проспекти. А ще - нові задуми широко поставити справу популяризації українськомовних студій через заснування спеціальних періодичних  видань та окремих бібліотечних серій. За це вчений гаряче взявся після переїзду до Варшави (переживши період митарств у Винниках  та Львові).


         Пізніше він не раз випускатиме невеликі, популярно написані книги-нариси, присвячені найважливішим, найскладнішим сторінкам історії нашої церкви, ніби поступового готуючи читача до сприйняття наступних, фундаментальніших своїх досліджень. Скажімо,  1925 року у Львові заходами видавництва „Духовна Бесіда" побачила світ брошура Івана Огієнка  „Хрещення українського народу".


Чи не ця брошура послужила приводом до написання розлогого історичного дослідження „Українська Церква", яке автор безуспішно хотів видати ще в 30-х роках у Варшаві. Випадок вивів його на відомого українського видавця Юрія Тищенка, який не розгубився у політичній завірюсі і після полишення Києва 1919 року успішно провадив українську видавничу діяльність у Відні, а згодом у Чехо-Словаччині. Саме в Празі воєнного 1942 року  побачила світ двотомна фундаментальна праця Івана Огієнка „Українська Церква".


Серед української еміграції попит на цю книгу був настільки великий, що тритисячний наклад розійшовся за кілька місяців, і видавець, за погодженням з автором, планував її перевидання. Однак на заваді стали подальші драматичні події: з наближенням радянсько-німецького фронту до Праги цілий ряд підготовлених українським видавцем Юрієм Тищенком  до друку книг назавжди були втрачені. Війна знищила чимало рукописів та книг і самого Огієнка. Потяг з бібліотекою митрополита Іларіона, який було спроваджено для евакуації з Холма на Захід потрапив під бомбардування радянських військ. З-поміж назавжди втрачених рукописів, за якими найбільше згодом шкодував Огієнко, - уже підготовлені до друку  ІІ-УІ томи „Історії українського друкарства" та два наступні томи  „Української церкви"...       


Після переїзду до Канади в популярній серії бібліотечки щомісячника "Слово Істини" та християнській бібліотечці щомісячника "Віра й Культури" виходять нові праці митрополита Іларіона: "Українська церква - церква первозванна" (тут уперше обґрунтовано достовірність літописної оповіді про подорож апостола Андрія до Києва, проти чого віддавна виступали деякі російські вчені), "Князь Володимир прийняв православіє, а не католицтво" (аргументований  аналіз зовнішніх політичних обставин, що спонукали князя Володимира зробити свій вибір на користь могутньої й високо культурної Візантії),  "Кирило й Методій - апостоли всеслов'янські" (про витоки християнської культури й давньоукраїнської писемності).


У Канаді 1982 року побачило світ і друге, виправлене й доповнене, видання „Української церкви". Сталося це вже за сорок років після празького і за десять -  після смерті автора у Вінніпезі заходами консисторії Української православної церкви в Канаді. Воно присвячувалося 1000-річчю хрещення України-Русі, тому й друкувалося на люксусовому папері у твердій тканинній оправі  й прекрасному художньому оформленні Марійки Онуфрійчук-Сокулської.  Ще за свого життя митрополит Іларіон прагнув перевидати цю важливу працю, вніс до празького видання немало правописних поправок і доповнень, планував дописати окремий розділ "Сучасний стан християнських церков". На превеликий жаль, план цей залишився лише в схематичному начерку. Упорядник і редактор перевиданої 1982 року у Вінніпезі "Української церкви" протоієрей Степан Ярмусь у своїй передмові справедливо зауважив: "Вартість і значення праці митрополита Іларіона "Українська церква", особливо на час великого ювілею 1000-річчя Української православної церкви, а втім і на момент очевидного культурного й духовного збудження серед української православної молоді й відчування нею потреби кращого усвідомлення своєї духовно-етнічної ідентичності, - та вартість і значення пропонованої тут живої думки великого ідеолога й учителя нашого часу - очевидна й незаперечна"[x].


Докладну, неймовірно складну історію одного з найславніших українських монастирів, справжньої твердині православ'я на західноукраїнських теренах - Почаївську лавру - митрополит Іларіон дослідив у великій за обсягом (398 сторінок)  церковно-історичній монографії "Свята Почаївська Лавра".


Тривалою в часі й цікавою є історія написання й видання цієї книги. Ще будучи в Україні, учений мріяв побувати в овіяному легендами Почаєві, пройтися стежками свого духовного вчителя Іова Почаївського, більше почути й описати про ті чудотворні дива, які відбувалися в цьому монастирі. Дослідника притягував туди й стародавній архів, в якому, за переказами, зберігалася неповторна рукописна книга "Пам'ятник монастиря Почаївського", написана невідомим автором ще в ХІІІ сторіччі й про яку з пієтетом згадують автори "Книги Позвів" 1661 та почаївського "Богогласника" 1790 років.


Прибув Огієнко в Почаїв восени 1924 року - саме в пору свого гнітючого стану й невизначеності подальшої житейської долі після повернення з Тарнова на українські землі й кількох безуспішних спроб знайти постійну роботу у Винниках чи Львові. Кілька тижнів він жив у цьому містечку, щоранку поспішаючи до монастирського архіву. Застав він його понищеним і пограбованим. І все ж стародавніх книжок і актів там знаходилося ще немало, за якими можна було  писати не одну історичну розвідку. Як пристрасний дослідник давньої української рукописної й друкованої книги, Огієнко прагнув простежити долю багатьох зниклих із монастиря книжкових шедеврів. На прикладі архіву Почаївської лаври перед ученим постала страшна картина сторічного нищення ворогами української землі передусім набутків наших мудрих попередників у царині культури. Лише один провокатор отець Павло Навродський, якого підіслали під личиною мандрівного ченця католики після повернення лаври 1831 року православним, знищив багато цінних рукописів, скориставшись довіреними йому ключами від архіву та викравши чудотворну Почаївську ікону Божої Матері.


Подібних маловідомих фактів  з історії  й української книги, і української церкви Іван Огієнко зібрав і зафіксував у своїх нотатках за період перебування в Почаєві немало. На жаль, не всі вони потрапили на сторінки "Святої Почаївської лаври". До її написання автор приступив уже в Канаді, розгубивши скитальницькими дорогами Європи значну частину своїх архівних наробок. Тому й доводилося немало епізодів з чотирьохсотрічної історії монастиря відтворювати з пам'яті. Ідеологію тих віків, у яких жили й творили ченці почаївської обителі, Огієнко розділив на три періоди: перші двісті років, коли Лавра перебувала в лоні Української православної церкви в умовах постійної  боротьби за приналежність цієї української території між Литвою, Польщею і Росією. Наступний, більш ніж сторічний, період (1721-1831), "коли вона насиллям і обманом опинилася в чужих уніатських руках". І третя доба, коли монастир вернувся православним, але підпорядкувався вже тепер Московській церкві.


Дотримуючись чіткої хронологічної послідовності викладу історичного матеріалу, автор більше уваги приділив маловідомим сторінкам життя й діяльності монастиря, зокрема його фундаторці Анні Гойській, преподобному Іову Почаївському,  Почаївській друкарні та опису святинь самої лаври - стопи та чудотворної ікони Божої Матері, чудодійним епізодам з побутування цих святинь.


Роботу над цією книгою митрополит Іларіон закінчив 1956 року, але ще п'ять років витратив на пошуки тих благодійників, які б уможливили вихід її у світ. Оскільки своє чергове дослідження з історії Української церкви автор присвятив  "усім волинякам, як удома, так і в розсіянні сущим", за справу його видання взялося Товариство "Волинь", що організувалося у Вінніпезі. Передусім його провід звернувся до українців-емігрантів, вихідців з волинської землі, з проханням посильними пожертвами підтримати друк "Святої Почаївської Лаври". Наприкінці цього видання вміщений довгий список з українськими прізвищами тих, хто прилучився до реалізації давнього задуму автора.


Книга ця, збагачена кількома десятками рідкісних ілюстрацій, тривалий час була недоступною читачам материкової України. До появи кількох десятків цього рідкісного видання ще в радянські часи спричинилася видатна українська громадська діячка в Канаді, співробітниця канцелярії митрополита Іларіона, згодом - президент видавничої спілки „Тризуб", що у Вінніпезі", Анна Фігус-Ралько. Напередодні відзначення 1000-річного ювілею хрещення України-Руси вона добилася від Кремлівської влади в Москві пересилки в Україну виданої за кордоном Біблії в перекладі українською мовою Митрополита Іларіона. До кількох таких посилок Анна Антонівна вкладала й примірники „Святої Почаївської лаври"[xi].


У середині 90-х років минулого сторіччя всі наявні в Почаєві книги з історії лаври, були, за вказівкою московських намісників цього монастиря, були вилучені з бібліотечних фондів і спалені в числі інших українських книг. У відповідь на такий явно антидержавний акт нещодавно створена в Києві  Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) перевидала цю багатостраждальну книгу накладом 2000 примірників, аби вона була доступною читачам усієї України й аби її вже не могли знищити вороги Української державності[xii].   


Приводом до написання науково-популярної розвідки "Візантія й Україна" послужила одна "кругла" дата події всесвітнього значення - 500-річчя занепаду наймогутнішої і найкультурнішої колись у світі Візантійської держави, що припала на 1953 рік. "Ми не можемо глибоко знати своєї Віри, не знаючи й історії її життя, - зазначає митрополит Іларіон у вступному слові до книги... - І тому я хоч коротко розповім тут  про Візантію, а особливо про те, що дала вона Православній церкві"[xiii]. Книга складається з двох частин. У першій - "Всесвітня трагедія" - йдеться про виникнення, розквіт і занепад Візантії, про ті страшні наслідки, які сталися вслід цій події: втрата державної незалежності Болгарією, Сербією, Молдавією, "омусульманення" українського Криму й початок для України тяжкої "руїни". Друга частина книги називається "Візантійська культура й Україна", матеріал якої дає змогу читачеві глибинно збагнути історію й саму істоту українського православ'я, вихованого на  візантійській культурі. Книга побачила світ у Вінніпезі 1954 року заходами Українського Наукового Богословського товариства.


 1965 року у канадському видавництві "Наша культура" побачила монографія  "Канонізація святих  в українській церкві".  Ця ґрунтовна богословська монографія, означена  на титульному аркуші як четверта частина "Української патрології",  стала логічним продовженням студій ученого на одному з недосліджених  досі вченими напрямів українського богослов'я. Як зазначив сам автор,  "такої праці в нас ще не було - ця праця прокладає для неї першу  дорогу"[xiv].


Видавнича доля цієї монографії, як і багатьох інших праць ученого-емігранта,  склалася трагічно. Написана вона була ще в період перебування митрополита  Іларіона в Холмі й передана автором 1942 року видавцеві Юрію Сірому  в Прагу (де, до речі, друкувалася й двотомна "Українська церква")  для набору у збірці релігієзнавчих творів Івана Огієнка "Нариси з  історії Української церкви". Але в умовах воєнного часу видавець не  зміг зберегти цього рукопису - він був безповоротно втрачений.


Тому вже значно пізніше, в Канаді, Огієнко вирішує повернутися до цієї  праці й написати рукопис заново, будучи глибоко переконаним у тому,  як важливо всім українцям знати про склад національних святих,  про те, як відбувалася канонізація цих людей в усьому християнському  світі в цілому і в Україні зокрема. Звичайно, що повторно написаний  рукопис уже не міг мати такої повноти, як попередній, оскільки  в Канаді авторові бракувало того багатого джерельного матеріалу,  який він полишив разом зі своїми унікальними книгозбірнями у Варшаві  та Холмі.


Перші дев'ять розділів монографії знайомлять читача з такими поняттями  як святий, святість, канонізація, чудотворення святих, мощі святих,  священні реліквії, чин канонізації святих. Ці поняття розглядаються  у контексті історії Української Православної Церкви. У наступних  розділах детально висвітлюються питання, пов'язані з канонізацією  наших національних святих - від князя Володимира і княгині Ольги  до всього їх складу у хронологічному порядку. А це зокрема києво-печерські  святі, святі архієреї, ігумени монастирів, святі княжих родів, схимники-старці.


Надзвичайно цікавими з пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені  життю святих - у Візантії, Європі, а також в Україні та порядок відправлення  на їхню честь давніх і нинішніх богослужб.


Залишаючись вірним справі оборони української мови та українського  друкованого слова, Огієнко дослідив у цій книзі причини й наслідки цензурних заборон російською владою україномовних акафістів та інших релігійних творів київських авторів.


Історії національного хреста України присвячена історично-археологічна студія "Трираменний хрест - національний  хрест  України". Цінність цієї праці - у винятково рідкісному матеріалі, який відбирав учений протягом багаторічних досліджень українських стародруків, де вміщувалися малюнки  найрізноманітніших церковних речей з  хрестами, іконами розп'яття Ісуса Христа, відтворенням давніх соборів і храмів. За щасливим збігом обставин сталося так, що саме ця збірка із сотнями малюнків збереглася в колекції митрополита Іларіона й матеріал сам просився на папір, оформлюючи в окреме дослідження практично не розроблену вченими важливу тему[xv]. Адже прекрасно виконаний нашими давніми друкарями ілюстративний матеріал узагалі дає величезну поживу дослідникам, зокрема й про те, що не описане в самих пам'ятках. Зібрані таким чином з багатьох джерел малюнки наших хрестів різної форми і з різних земель послужили досліднику переконливим матеріалом для висвітлення української церковної  традиції, а отже й самобутньої,  опертої на досягнення вітчизняної культури української церковної ідеології.


На окрему увагу заслуговує ще одна праця з цього підрозділу, що побачила світ уже після смерті митрополита Іларіона (1993 року), з благословення предстоятеля Української православної церкви в Канаді митрополита Вінніпегу  і всієї Канади Василія. Називається вона "Берестейська унія: її генеза, теорія, практика". Звернемо увагу читача на глибоко небайдуже представлення однієї з останніх праць митрополита Іларіона протоієреєм Василем Макаренком. У вступному слові він так обґрунтував потребу ознайомлення з цією книгою чим ширшого кола православних українців: "По-перше, щоб зрозуміти, як це сталося, що душа України зазнала такої тяжкої рани, яка майже 400 років пече і ніяк не може загоїтися, і по-друге, - пізнати ті процеси  й події, які привели до трагічного для України 1596 року - року Берестейської унії... Автор цієї хронологічної канви - бл. п. Митрополит Іларіон (проф. І. Огієнко) в житті невтомний проповідник української православної церковної ідеології, видатний діяч, науковець, філолог, - завжди обстоював традиційні права, занурені Москвою і Римом, Української православної церкви. Його ціллю щодо цієї словесної канви було: крок за кроком показати унійний наступ на українську свідомість і на українську душу"[xvi]. 


Поділена на 16 підзаголовків, книга є коротким хронологічним описом подій 1595-1596 років, заснованих на джерельних матеріалах, які привели до фактичного поділу України  за релігійним принципом і багаторічної знекровлювальної боротьби українців між собою. Додатком до книги є два маловідомі в  історії документи, які вдалося роздобути митрополиту Іларіону завдяки добрим особистим стосункам з одним з високоавторитетних ієрархів у Римі. Йдеться про  третій том офіційних документів Брестської унії, що зберігається в Римі під заголовком  "Orientalia christiniana. Vol. III. Ruthenica", з якого митрополит Ілароін зробив копії двох документів "33 статті - розкриття стану Української православної церкви" та "Лист канцлера Лева Сапеги до єпископа  Йосафата Кунцевича". Ці документи проливають світло на умови й обставини, які привели до Брестської унії 1596 року.


Ще один напрям релігієзнавчих досліджень митрополита Іларіона з чітко окресленою національною тематикою -  навчальні підручники й посібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а передусім -  на різні категорії населення. Найцікавішим з них є  підручник для духовенства й українських родин "Українська патрологія"  - своєрідне видання, яке читачам материкової України практично невідоме,  оскільки вийшло воно мізерним накладом у Вінніпегу (1965)  і також було в списку особливо заборонених для ввезення в Україну.


Патрологія, як розділ християнського богослов'я, присвячений вивченню  біографій і творів видатних релігійних діячів-проповідників, активно  вивчається у вищих навчальних закладах та школах багатьох країн вільного  світу. У таких країнах народ глибоко шанує своїх національних святих,  які страждали в ім'я батьківщини і які завжди були уособленням високих  патріотичних устремлінь і національних ідеалів. В умовах комуно-радянської  диктатури українці були позбавлені можливості знати таку сторінку  своєї історії.


Пам'ятаючи про це, Іван Огієнко вирішив написати таку книгу, сподіваючись,  що колись вона прислужиться духовному, національному пробудженню рідного народу. Працюючи над підручником, автор виходив передусім з того,  що життя українських святих - надзвичайно цікаве й повчальне: воно  міцно пов'язане з життям свого народу, рідної землі, воно є активне  в українській історії і високо творче в українській культурі.


Вперше з-поміж вітчизняних істориків Огієнко поставив за мету скласти  і обнародувати список святих українського походження. Адже за умов, коли десятки російських істориків з великодержавницьких позицій тлумачили  доленосні для нашого народу події і факти, грубо фальсифікували їх,  безсоромно привласнюючи немало надбань українців й імена кращих їх представників,  комусь треба було зробити першим цей потрібний і важливий крок у  поверненні історичної справедливості. Ось як обґрунтовує своє рішення  сам автор:


"Багато освічених ченців Києво-Печерського монастиря розходилися по  широкій Русі на різні церковні посади, скрізь несучи православну культуру  Києва. Вони нерідко звуться смоленськими, ростовськими, іркутськими  і т. ін., але скрізь вони були українцями з народження та виховання.  Зібрати імена українських святих було дуже трудно, бо вони часто в  наших джерелах зодягнуті в чужу одежу. І тільки першоджерела виявляли  їх походження"[xvii].


Оригінальною і зручною для користування є структура книги. Список  українських святих в Огієнковій "Патрології" налічує понад 170 осіб.  У першому розділі вони подані за азбучним переліком імен з найголовнішим  коментарем до кожного з них. Для прикладу: "А. Апостол Андрій  Первозванний. Основоположник Української церкви. Брат ап. Павла".  У другому розділі цей список подається за хронологічним принципом  у межах кожного сторіччя. "Місяцеслов українських святих" складає  окремий розділ, де подано лише перелік персоналій за місячним календарем  дат їхнього святкування.


Варто наголосити, що пошук автора архівних даних, аби з'ясувати не лише дні народження кожного зі святих зазначеного списку, а й дні  упокоєння, дні перенесення мощей на інше місце або дні відкриття їх  нетлінними, був тривалим і ретельним. А якщо до цього додати ще розділи,  де подаються: тлумачення й ознаки розрізнення імен (Святий, Преподобний,  Мученик, Ісповідник, Блаженний, Святитель); доброчинних справ,  завдяки яким вони увійшли в історію (Затворник, Постник, Безмовник,  Юродивий, Молитвеник, Схимонах); назв дарів, якими Бог щедро нагородив  своїх обранців (Чудотворець, Зцілитель, Прозорливець), - то  маємо в підсумку неперевершений, популярно й доступно написаний твір,  що заслуговує того, аби бути настільною книгою в кожній українській  родині.


На початку 50-х років, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше матеріалу "Української церкви", Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити події окремих періодів  її розвитку - найскладніші й найдраматичніші, наслідки яких негативно відбилися на подальшому розвиткові України. Йдеться про історичний відрізок української історії, пов'язаний із, зокрема з  гетьмануванням Богдана Хмельницького, точніше той її етап, що настав після підписання гетьманом з Москвою Переяславського договору 1654 року і який історики згодом назвуть Добою Руїни. Руїни  української державності, української духовності, української православної церкви. Так з'являються, майже одночасно, дві його монографії - "Українська церква за Богдана  Хмельницького. 1647-1657" (Вінніпег, 1955. 180 с.) і „Українська церква за час Руїни. 1657-1687" (Вінніпег, 1956. 564 с.) .


„В українському духовному житті, - не без болю в душі зазначає автор у другій монографії, - доба Руїни позоставила на весь час великі спустошення: легке й пильне служіння сильнішому ворогові, зрада своїй Вірі, неслухняність своїх провідників, брак дисципліни, не пошанування чужої думки, охота валити кожного, хто стоїть вище, легке безтурботне приставання до чужих, а потім безкарне повернення до своїх..."


Цими словами, писаними більше ніж сорок років тому, автор характеризував суспільно-політичну ситуацію в Україні, що склалася більш ніж триста п'ятдесят років тому. Читаєш їх сьогодні  й спадає на думку, що вони сповна підходять  і до характеристики дня сьогоднішнього.


Прикро, що нинішня українська політична еліта не сприяє поверненню в  Україну творів  Івана Огієнка і не читає їх. А саме в цих тестах, вистражданих і виболених серцем великого українського патріота-державника протягом багатьох літ емігрантського життя містяться відповіді на багато гострих питань українського державотворення, які за 15 літ державності все ще залишаються нерозв'язаними. От хоча і б питання створення помісної Української православної церкви. Задумаймося над змістом бодай цієї Огієнкової правди:


„За час Руїни ані одного гетьмана не бачимо, щоб хто з них мав який продуманий національний церковний план. Усе робилося безсистемно, хто як міг. Державна влада не боронила незалежності Церкви. Зате Москва прийшла в Україну з наперед обдуманим церковним планом і послідовно та вперто виконувала його, - щоб забрати всю Церкву під свій патронат..."


Очевидно, що боляче сьогодні читати зі сторінок цієї донедавна забороненої в Україні книги й такі слова, під якими б підписалися сьогодні сотні тисяч тих, хто стояв на Майдані в час Української помаранчевої революції і хто через два роки після її перемоги пережив гіркоту зради українською політичною елітою інтересів Майдану:


„Українська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надії і люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тієї мети взагалі не можна досягти. Через це зникала воля й терпеливість, слабла любов до рідного краю, до громадського добра, - патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. .. Особисті приватні інтереси переважили всі чесні й патріотичні пориви... Людські душі дрібнішали, ставали вбогі... Усе, що було колись дороге й світле, тепер продавалося щораз дешевше.. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, поконавши в цьому другого, забезпечити себе самого, погубивши інших."


Ці слова, власне, належать не Іванові Огієнку, а видатному українському історикові Миколі Костомарову, який свого часу також написав історичне дослідження про цей період в історії України, яке так і назвав - „Руїна". Огієнко свідомо використав у своїй книзі цю цитату, аби підкреслити, що багато драматичних сюжетів української історії мають здатність із завидною постійністю повторюватися. Як також повторюються і факти впертого ігнорування українською політичною елітою  уроків з цієї історії.


Не можна не погодитися з автором книги, що уроки ці є страшними, але правдивими.


У цій книзі автор приділяє багато уваги дослідженню передумов, способів запровадження й наслідків для подальшого розвитку доленосних для України подій Берестейської унії 1596 року, за якою єдину Українську православну церкву та її народ було не просто поділено, а й спровоковано багаторічну міжусобну боротьбу.


Декому, з позицій сьогодення, може здатися, що подекуди автор оцінює цю історичну подію дещо однобічно, можливо, категорично й емоційно. Проте не можна відмовити авторові - всесвітньо визнаному вченому, історикові церкви і богослову - у праві подивитися на цю подію очима  українського народу т о д і ш н ь о г о часу й закликати об'єктивних істориків зробити те ж саме: „Не можна досліджувати унію як окреме самостійне явище, відірване від живого тіла України, бо ми так ніколи не дійдемо до дійсної правди. Унія робилася державним польським насиллям у найтяжчий час української історії, робилася на живому тілі розпинаного українського народу. І принесла вона Україні тяжкий занепад, Руїну і смерть самостійного життя. Це історик мусить відкрито і ясно сказати, нічого не втаюючи".       


Справді, докоряючи емоційно „купці зрадників-відступників" з числа української політичної еліти, які допомогли і Москві, і Варшаві, і Римові „здійснити насиллям Берестейської унії 1596 року смертельний задум супроти України", митрополит Іларіон констатує одну з багатьох гірких реалій української історії, породжених добою Руїни:


„Року 1569-го, зайнявши Київ, поляки писали, що Київ повертається до матері-Польщі. Зайнявши року 1654-го Київ, москалі твердили, що Київ повертається до них, як його перших господарів... І з того часу Україна кидається на страшне духовне бездоріжжя. У неї, виходить, нічого нема свого - ані Віри, ані столиці..."


Логічним  продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження - "Українська  церква за час гетьмана Мазепи". Цю працю митрополит Іларіон готував до друку ще 1954 року, про що свідчить титульна сторінка авторського рукопису. На жаль,  закінчити її не встиг. Рукопис пролежав у канадському архіві більше ніж півсторіччя. І лише 2003 року заходами Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) цей незакінчений твір став доступний українському читачеві. Він побачив світ 2003 року у збірці огієнкової мазепіани під назвою „Розп'ятий Мазепа"[xviii].


До цього видання не увійшов значний масив підготовчих матеріалів (а це - сотні сторінок), які автор збирав для доповнення рукопису  „Українська церква за гетьмана Мазепи". Вмістити ці тексти в зазначеному вище виданні не було можливості, оскільки вони залишалися поза структурою відібраних до видання творів. Скоріш за все, ці тексти зможуть прийти до читача лише в академічному виданні, на яке колись все ж спроможеться Україна.


 Спільна  особливість зазначених вище двох праць - у прекрасному поєднанні простоти, дохідливості, емоційності викладу з фундаментальністю й науковістю.  Достатньо сказати, що лише перелік використаних під час написання  "Української церкви за час Руїни" джерел займає понад двадцять п'ять сторінок. Проаналізувавши, вивчивши сотні, тисячі задокументованих  свідчень і фактів тої сумної доби української історії, автор написав  ось такий публіцистично насичений, але правдивий висновок:


"Українська православна Церква сильна своїм духом та тисячолітньою традицією, сильна і своїм міцним поєднанням з рідним народом. За час Руїни український народ, здавалося, мусив загинути, як нація, але  власна Православна Церква спасла його... Руїна - це Голгофа Української  православної церкви, а разом з ним це й найбільша слава її. Як залізо  в огні перетоплюється на крицю, так і Українська православна церква крицево загартовувалася в довгу добу Руїни, і вийшла з неї - безсмертною"[xix].


Нині виклики історії ставлять перед Українською православною церквою таку ж відповідальну й високу місію, яку вона з честю виконала за час Руїни...



 


--------------------------------------------------------------------------------

[i] Митрополит Іларіон. Українська церква за час Руїни. 1657-1687. - Вінніпег, 1956. - С. 7.


[ii] Огієнко Іван. Рятування України. - К.: Наша культура і наука, 2005. - С. 181.


[iii] Там само.  - С. 177.


[iv] Архів митрополита Іларіона у Вінніпезі. -  Коробка 17.


[v] Там само.


[vi] Там само.


[vii] Там само.


[viii] Вісник Міністерства Ісповідань Української Народної Республіки (Кам'янець-Подільський). - 1920. - Ч. 1. - 14 червня; ч. 2 - 22 червня; ч. 3. - 2 липня.


[ix] Віра й Культура: Річник Богословсько-Наукового Товариства ім. Митрополита Іларіона/Огієнка.  (Вінніпег, Канада). -1974. -  Ч. 1. - С. 57-113. 


[x] Ярмусь Степан. Передмова до книги митрополита Іларіона "Українська церква". - Вінніпег, 1982. - С. 9-14.


[xi] Докладніше про це див.: Тимошик М.  Історія і сьогодення Святої Почаївської лаври в контексті церковно-історичної монографії  митрополита Іларіона (Огієнка) „Свята Почаївська лавра" // Труди Київської Духовної Академії. - 2005. - Т. 2. - С. 184-197; А. Фігус-Ралько. Українська Канада. - 2-ге вид, змінене й доп. - К.: Наша культура і наука,  2003. - С. 11; Лист Аннни Фігус-Ралько до проф.  М. Тимошика від 3 лютого 2004 року // Особистий архів Миколи Тимошика. - Папка „Канада".


[xii] Тимошик Аліна. Спалену книгу перевидано // Православний віник (Київ). - 2005. - Ч. 5-6. - С. 59.


[xiii] Митрополит Іларіон. Візантія й Україна: До праджерел Української православної віри й культури. - Вінніпег, 1954. - 96 с.


[xiv] Митрополит Іларіон. Канонізація Святих в українській церкві. - Вінніпег, 1956. - С. 12.


[xv] Митрополит Іларіон. Трираменний хрест - національний зрест України. - Вінніпег: Інститут дослідів Волині. - 1990. -  100 с. 


[xvi] Прот. В. Макаренко. Вступне слово до кн.: Митрополит Іларіон. Берестейська унія: ЇЇ генеза, теорія, практика. - Вінніпег, 1993. - С. 7.


[xvii] Митрополит Іларіон. Українська патрологія. Підручник для духовенства і українських родин. - Вінніпег, 1965. - С. 49.


[xviii]  Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Розп'ятий Мазепа / Упоряд., авт. передм. і комент. М. С. Тимошик. - К.: Наша культура і наука, 2003. - 348 с.


[xix] Митрополит  Іларіон. Українська церква за час Руїни: 1657-1687. - Вінніпег, С. 509-510.

 

Джерело: www.cerkva.info