Авторизація

     

КАТЕГОРІЇ

Отець Тимофій Бурдуляк. Оповідання

Тимофій (Тимотей) Гна́тович Бордуляк, український письменник і греко-католицький священик.
Тимофі́й Бордуля́к народився 2 лютого 1863, Бордуляки Бродівського повіту на Львівщині у селянській родині. Вчився у Львівській українській гімназії і на богословському факультеті Львівського університету, після закінчення якого був священиком і вчителем у різних селах Західної України, зокрема на Підгаєччині.


Його новелістика принесла йому заслужену славу серед сучасників: мудрість, радісне зачудування житям, оспівування людини праці, доброзичливий гумор привертали до нього увагу читачів і колег по перу.
Літературну творчість почав на межі 80-90-х років XIX ст. перекладами творів І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Г. Гейне, Г. Сенкевича, поетичними творами (вірші "Осінній сонет", "Зимові сонети", "Сівач", "Нетямущим" та ін.). Згодом став писати оповідання з селянського життя.
З 1891 по 1898 рр. на сторінках галицьких газет з'явилося 22 оповідання, які склали збірку "Ближні" (Львів, 1898). В 1903 р. в Києві вийшла збірка "Оповідання з галицького життя", де було надруковано 17 творів, взятих із збірки "Ближні". У 1902-1916 рр. опублікував ще сім новел ("Жура", "Перерваний страйк", "Майстер Федь Триндик", "Вістка", "Передновок", "Прохор Чиж", "Ювілят").
Тоді ж з'явилися перші переклади оповідань Бордуляка російською, польською німецькою мовами.
Сам же він перекладав твори Софокла ("Електра"), Данте (частину "Божественної комедії" - "Пекло"), "Слово о полку Ігоревім".Високо оцінив творчість письменника І. Франко, який захоплювався змістом "простих, невишуканих та теплим чуттям огрітих оповідань". Також Леся Українка у листі до М. Павлика 2 березня 1899 р. з Берліна пише "Чи нема видання хоч одного оповідання Бордуляка? Ми б дуже хтіли мати сього автора". Пізніше ще раз нагадає М. Павлику у листі 17 жовтня 1900 року "Ще прохання пришліть мені, таки вже мені самій, оповідання Мартовича, якщо вони вже вийшли, та, може, й Бордуляка вже можна набути".Появу творів Т. Бордуляка прихильно зустріли також П. Грабовськии, О. Маковей, О. Кобилянська, М. Коцюбинський та ін.
Помер 16 жовтня 1936 року в с. Великий Ходачків.
Після смерті письменника вийшли у світ ще такі збірки "Вибрані оповідання" (1953), "Твори" (1958), "Рассказы" (рос. перекл.) (1958). А згодом на доробок письменника чекало мовчання ніби й не було його в нашій літературі. І тільки через те, що був священиком.
Після здобуття Україною незалежності, твори Т. Бордуляка були введені до шкільної програми, проте їх так і не було перевидано єдиною книжкою - лише кілька оповідань у хрестоматіях і збірниках повернулося до сучасного читача.

 

 *   *   *

 Дай, Боже, здоровля корові!


 - Го, го, го, небоженьку! не мало я напрацювався, заким я заробив 50 ринських... 50 ринських! То не п'ятдесят разів кивнути пальцем, не п'ятдесят колачів з'їсти, а товчися цілу зиму з сокирою по лісах, по дебрах, коло сажнів, коло брусів... мерзнути, як собаці, та ще й о жидівську ласку стояти, щоби жидовин песій не пхав чоловікові замість грошей горілки! А прецінь я заробив і купив тебе, мосьпаненьку, та веду додому, дітям на потіху!..
 Так говорив халупник Матвій Бас до корови, ведучи її на мотузі з ярмарку додому. Корова хороша: попелястої шерсті, з закривленими догори рогами, з великим вим'ям... видно, добре перезимована.
 Довкола зеленіли поля, у воздусі заливались жайворонки, а туй по дорозі росла зелена м'яка травиця, що так і манила до себе корову. Сонце спустилось уже д' заходові, чоловік спішився додому, але корова на се не вважала. Вона що кілька кроків ставала й жадібно скубла зелену траву.
 - Ну, ну! Йди-бо! Яка ж ти уперта! - провадив Матвій дальше свою бесіду, силуючись з коровою. - Ти давай лише багато молока, то вже моя стара буде тебе доглядати, та й діти пастимуть по межах, по берегах, кілько сама схочеш... І тамту, що-м торік продав, доглядали, тілько прийшла біда... треба було восени довг віддати, податок заплатити, одежу на зиму посправляти, та й мусив продати. А добра була корова і молока сипала багато!..
 Корова мов розуміла бесіду свого провідника, бо від часу до часу обертала до нього рогату голову і міряла його своїми великими чорними очима.
 На подвір'ї перед невеличкою хатиною, що стояла край села, бавилося п'ятеро малих дітей в полатаних сорочках і все бігали до воріт та виглядали на дорогу, чи не йде батько. Сонце, мов величезний бальон, .спускалося за рубець лісу і червоним променем обливало хатину з малими віконцями, обливало подвір'я, обливало білі голови дітей, що качались по мураві.
 Рипнули двері, і на порозі стала халупничка Матвіїха, жінка ще не стара, але вже з поморщеним і почорнілим лицем. Послідні лучі сонця ще захопили її, поцілували в лице, і Матвіїха виглядала через хвилю наче мідяна статуя.
 - Ще не йдуть тато! Ще нема тата! - лепетали діти до матері. - Ми хочемо гаму, дайте нам їсти!
 - Ах ви сарань якась! Нічого, тілько би-сьте їли, а до роботи нема вас! - закликала мати з ласкавою усмішкою на лиці.
 Вона знала, що від таких дітей ще не можна сподіватись великої помочі.
 - То ми будемо пасти корову, як тато приведуть з ярмарку! - сказав з жаром найстарший хлопчик-семиліток.
 Мати винесла з хати кусень чорного хліба і стала обділяти діти по черзі... А тут і Матвій непостережено з'явився під ворітьми з коровою.
 - Гей! ану відчиняйте! - далось чути з-за воріт.
 Діти, як заздріли батька, так і кинулись прожогом до воріт, лиш одно маленьке зістало у матері на руках.
 - Тато! Тато! Корова! - кричало одно, то друге.
 Четверо малих люда вчепилось за ворота і в одну мить отворили навстіж. Отворили: і корова з тріумфом вступила на подвір'я, а діти обступили її і стали оглядати з цікавістю.
 Матвіїха перехрестила хребет корови і поцілувала її в лоб межи рогами.
 - Ах, моя голубонько! Ах, моя маленька! Ти, певно, хочеш їсточки, ти, певно, хочеш питоньки! - лебеділа вона, примилюючись до корови і гладячи її по боках.
 Матвій стояв збоку і гордо дивився на ту сцену. Його очі так і промовляли: «Дивись, стара, який з мене господар! Який з мене батько! Шануй же мене, небого!..»
 - Ну, годі панькатись з коровою! Лучче зробиш, як даси їй хопти або трави. Корова дійна, добра, всі люде говорили. Та й мені дай що хлепнути, хоть борщу абощо, - сказав Матвій до жінки і пішов до хати.
 Матвіїха не спішила за чоловіком, бо знала, що він собі дасть раду без неї. Вона назбирала вже наперед ціле рядно хопти та трави по берегах річки і стала частувати корову.
 Матвій не чекав на жінку. Він знайшов в печі борщ, взяв кусень хліба і ту плинну страву справді «хлептав», що аж на двір було чути. Однак, коли після дороги ложка видалась йому замала, то він собі іначе порадив: він узяв вінці горшка межи зуби і пив борщ лакомо, перестаючи лише, щоби відітхнути та закусити хлібом. Матвій наївся (оскільки можна наїстись голим борщем) і положився на постіль, що стояла в кутику хати, поклавши собі під голову одиноку брудну подушину, яка в цілій хаті була. А жінка годувала корову.
 - Гей, стара! А їсть корова? - гукнув Матвій з постелі.
 - Їсть моя маленька! Та ще й напоїти треба бідненьку! - далась чути відповідь Матвіїхи.
 Вдоволений Матвій лежав на постелі і ні о чім не думав. Се були найщасливіші хвилі в його житті, коли він собі ліг чи то в хаті, чи в лісі під сосною і пустив самопас свої мислі, що без зв'язі кружили по його голові, а відтак десь геть розходилися собі з шумом лісу, й його огортав твердий сон... Однак такі хвилі були для нього рідкими. Невсипуща праця й журба о жінку і діти займали його днем і ніччю.
 Матвіїха взяла скипець і стала доїти корову. Діти не відступали ні на крок і цікаво та жадібно слухали, як цвіркало молоко. За хвилю був повен скипець, а Матвіїха не чулася з радості. Вона завела корову до хлівця, що був прибудований до хати. А діти вслід за нею... їм так і пахла молочна каша.
 - А що, стара? Дала корова молока? - спитав Матвій.
 - Дала, дала, та ще й повен скипець... добре молоко, густе...
 - Вари кашу! - закомандував Матвій, лежачи на постелі, мов турецький баша.
 Не було то в звичаю Матвіїхи варити молочну кашу в будній день. Така страва на неділю, на свято, а будні дні вона збувала чим-небудь: борщем, бараболею, кашею на воді або на сироватці... Але нині вона сама чула в своїй душі якесь свято... Так довгий час не було в них корови, так довгий час діти не виділи ложки молока, а нині той пожаданий гість обдарував їх на першім вступі цілим скип-цем поживного нектару. Чи ж не можна нині зробити виїмки? Так! Вона не дала собі два рази говорити, розіклала в печі огонь і стала варити кашу. Діти стояли коло припічка і пильно гляділи в огонь, що жовтими язиками підлизував челюсть, дивились на горщик, що спокійно стояв собі при огні, а найстарший хлопець притулив крадьком палець до горшка, чи вже череп гарячий. Та не уйшло йому се безкарно. Мати спостерегла його цікавість і пацнула його ложкою по руці. та закричала на діти:
 - Чого стоїте коло припічка, як той гріх при душі? Хочеш одно з другим попечись? Не можеш вичекати хвилі?
 Діти послухали: відступили від припічка, посідали рядочком на лавці під печею і чекали.
 Огонь тріщав, каша зачинала кипіти, а Матвій лежав на постелі й ні о чім не думав. Ні о чім не думав? Дивне диво! Той щасливий стан душевний впроваджував його звичайно в сон, а сон об'являвся знов голосним хропінням, мовби хто різав пилою соснову колоду. Нині ж Матвій не спав. Він лежав собі тихо зі зложеними навхрест руками і водив по хаті очима... Він ждав...
 Нарешті прийшов кінець і жданню. Матвіїха відставила горщик від огню, поставила на столі миску й налила до неї каші, а молочна пара розійшлась хмарою по хаті. Діти кинулись до ложечника, і кожде взяло свою ложку, позасідали за стіл і чекали батька. Але батько не йшов до вечері, він навіть не ворухнувся на своїм леговищі, бо йому конче хотілось, щоби жінка кликнула на нього, що вечеря вже на столі.
 Матвіїха вистудила в маленькій мисочці кашу для наймолодшої дитини і посадила її з ложкою в руці на долівці. Дитина їла...
 Аж тепер прийшла черга на всіх. Матвіїха взяла ложку для себе і для чоловіка і сіла коло стола.
 - Ану, старий! Вставай до вечері! - кликнула вона на чоловіка.
 - Га? Що? Вже? - говорив Матвій мовби спросоння, і піднімаючись повагом з постелі.
 В]н мав вид зовсім рівнодушний. Його неголене лице так і говорило: «Ет, що мені молочна каша? Всьо одно що борщ... Чи то я дитина?»... Тільки се дивно: чому він на перший поклик жінки зараз встав з постелі? Таж звичайно жінка його сіпала, щоб добудитись до вечері, а діти тягнули за ноги... Чому він перед тим, заким сів коло стола, зробив на собі три рази великий хрест і в пояс поклонився перед кашею, - коли, впрочім, вія любив з привички лише махнути кілька разів рукою по грудях або здорово позіхнути й перехрестити рот?.. Діти сього не завважили, але жінка замітила, осміхнулась під носом і подумала: «Дивуйся ж тут дітям, коли старий, як дитина, аж трясеся за молочною кашею...»
 Стали їсти кашу. Матвій з'їв ложку, другу, третю, - смакує...
 - Добра каша! - каже. - Вже-м давно таку їв.
 - Добра каша! - жебонять весело діти, їдять. Шість рук, воружених в ложки, бігає то до миски, то з миски, і шість тіней гойдається на стіні.
 З'їли все, що було в мисці.
 Матвій подивився з-під густих брів на жінку.
 - Ану, стара! Досип ще!.. То, либонь, не вся.
 - Досипте, мамо, досипте! - домагаються діти. Але Матвіїха не досипала. Вона хотіла трохи подразнити свого чоловіка.
 - Де вже тобі не вся? - каже вона. - І горщик вишкрабала, коли хочеш, то заглянь...
 Матвій не вірив жінці. Він недаром водив по хаті очима, лежачи на постелі, він видів кождий рух жінки.
 - Ет, не жартуй, стара, не дури, та сип кашу! Коли їсти, то їсти!
 А діти й собі:
 - Коли їсти, то їсти!
 Матвіїха насипала ще повну миску каші, а сама сіла на долівці коло найменшої дитини, вишкрябувала горщик та годувала малого, а батько з старшими дітьми чистив з миски.
 Коли вже зісталось лише трохи на дні в мисці, Матвій положив ложку, обтер піт з чола і сказав:
 - Ну, нагодувала ж ти нас нині, стара, коби так все! Дай же, боже, здоровля корові за те, що дала молока!
 - Дай, боже, здоровля корові! - повторили діти в один голос за батьком і кінчили вишкрябувати миску.
 Матвіїха була дуже рада з того, що нагодувала всіх досита, але більшу часть тої заслуги вона приписувала не собі, а корові. Тож зараз по вечері вийшла до неї подивитися, що вона там робить, «бідненька»...
 Ніч була тиха, погідна, на небі світили зорі, а корова лежала собі в хліві та ремиґала спокійно...

--- КІНЕЦЬ ---

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки http://www.chtyvo.org.ua/

ДІД МАКАР (Скорочено)

II
Катерина Грущиха від шістьох неділь повдовіла. Єї чоловік Семен Грушка, халупник [1] був тверезою і роботящою людиною: працював, заробляв, тиснув гріш до гроша, зодягав і живив себе, жінку і п'ятеро дітей. Та лучилася ему нещаслива пригода. Семен був з другими робітниками в лісі коло бальків. Стинали сосну, а він, - чи з неосторожності, чи "вже так мало бути", як говорили опісля єго товариші, - підліз під дерево, і оно, падаючи, придавило Семена і забило на місці.
Семена принесли з лісу на ношах неживого, а за два дні й поховали, і то з великою процесією... Рушив сумний похід до церкви, а з церкви на кладовище, де в сирій землі закопали Семена. Ще раз всі помолились за єго душу, а відтак вернули - кожде до свого дому.
Послідня вертала Катерина з дітьми, а за нею в певнім віддаленню шкандибав одинокий чоловік - дід Макар. В одній руці мав він грубу суковату палицю, а в другій тримав подерту шапку і, дивлячись вперед себе в землю, щось перебирав губами. Міг би хто думати, що він, як звичайно, шептав молитви. Але він не молився. Він, ідучи дорогою, думав і шептав сам до себе тихі слова.
"Ну, аж нині виджу, що я багач, і то ще який! - мурмотів він під носом. - А та ось жінка, що йде вперед мене, і молода ще, і здорова, і має свою хату, а она бідна, ще біднійша від мене. Я йду з палицею і з торбами від хати до хати і всюди дістану кусник хліба, а она того не зробить, їй того не можна... Ба! Але що ж вона буде робити? Як їй вигодувати, як зодягнути ті діти, поки хоч двоє старших стане робити на себе? Мусить ходити на зарібки! Ну й що ж заробить? На день дві шістки [2], часом лише кільканайцять крейцарів [3], часом і нічого?.. І чим же тут вижити матері з діточками, не згадуючи вже про одежу?.."
Ще раз оглянувся дід Макар за нещасною челядію [4], зітхнув тяжко і поплівся в бічну уличку до себе, на свою квартиру.

Ill
Дід Макар був громадським дідом [5]... Він тут осів віддавна, і для того [6] всі єго добре знали: і старе, й мале. Старі люди тямлять, як ще по угорській війні прийшов звідкись в білім кабаті [7] і в синій жовнірській шапці та став найматись по господарях до роботи. Був письменний... Він робив добре всяку роботу, а вже найліпше умів робити сніпки і пошивати [8] будинки, - і на старі літа, коли вже став знемагати до ціпа та до коси, занімався виключно лише пошиванем будинків, за що господарі єго вельми поважали і величали навіть "майстром".
Пошив Макар майже кожну хату в селі, полатав старі стріхи на всіх будинках та й сам ще більше постарівся: посивів, поморщився, згорбатів...
- Люде добрі! - сказав він вкінці. - Робив я, як довго міг, а дальше годі, нема вже колишньої сили. Тепер не остаєсь мені нічого, як тілько вшити дві торби, вирізати палицю та й гайда за ласкавим хлібом! - і засміявся дід Макар.
Та й справді! Невдовзі роздобув собі всі дідівські причандали, та ще купив за лишні гроші ліру, і став ходити по хатах за милостинею. Щодо жебрущих дідів, то вже нашим людям не можна відмовити в жертволюбивості. Се річ знана. Тож і Макара ніхто не відпускав з порожніми руками, де лиш показався. Люди уважали єго за свого і любили за те, що він умів кождого розвеселити, потішити, а що вже найбільше, то за єго пісні, котрих умів дуже багато. І як сяде коли дід Макар на базарі, як стане трумкати на лірі та виспівувати чи про святого Миколая, чи про святу Варвару, або про Правду та Кривду, то звичайно обступить єго ціла громада, а баби то аж плачуть, слухаючи...
На початку свого нового становища в громаді дід Макар тулився, де міг. Де-небудь зайде до хати, посидить, погріється, побалакає, а як ніч западе, то й переночує чи то в хаті, чи в стодолі. Однак така беззахисність була для него невигідна, і для того він став шукати для себе сталої квартири і знайшов єї у халупнички Таньки Безпільної. Она мешкала в низенькій хатині, котра із старості так вже осіла, що маленькі віконця спочивали на самій майже землі.
Та були се дві цілком противні [9] натури. Дід Макар був чоловік тихий, богобоязливий, а Танька з червоним, як буряк, носом і з червоними, хоч уже поморщеними лицями [10] була жінка непосидюща. До пиятики, до гульні - єї як запалив, хоч уже й четвертий хрестик [11] їй минув. Жила она з того, що в корчмі доїла корови, носила воду, мила посуду, по шабасах шинкувала [12], а до якої-будь тяжчої роботи ніколи не бралась, вимовляючись [13] слабим здоровлєм. Розумівсь, такий заробок не виставав їй на житє, тож і частенько сягала она рукою до Макарових торбів. Дід Макар дивився на се крізь пальці. Все ж він сидить в єї хаті та й належиться їй якесь чиншове [14]. Танька дуже часто приходила додому підпила та приносила не раз ще й в флящині горівки і решту доправляла в своїй хаті.
Колись було в неї несогірше господарство, своє поле. Та вже єї небіжчик [15] чоловік... вдався негосподарний. Бив єї, кілько ся влізло, а хоч і не пив, то зате любив добре з'їсти, особливо дреглі [16] і ковбаси становили для него непобориму покусу [17]. І звідки не роздобув який гріш, зараз єго пускав на ті ласощі. Відтак став продавати по куснику поля, поки всього не випродав, не проїв, не прокурив, а сам вмер. Тогді допервах [18] Танька почулася свобідною і привітала ту свободу келишком. Відтак поволі розпилася і зійшла, як то кажуть, на нінащо. Хотя й люде сміялись з неї і навіть нею помітували [19], то она на се не зважала. Де лиш весіля, хрестини, вечорниці, словом, де тілько чула горівку, там она всюди впихалась. Всюди була весела, жартовлива, мов пуста дівчина, і доперва, коли добре напилась і ще більше почервоніла, аж тогді она ставала поважною, статочною...
Так, так, Танька Безпільна була частенько п'яна. Ось і тепер, коли дід Макар прийшов з похорону Семена Грушки, застав єї в нетверезім стані. Она сиділа за столом червона, як грань, перед нею стояла порожня фляшка, лежало кілька окрушків [20] хліба, кілька зубців часнику. Хоч на припічку світився каганець, то она мов не завважала діда Макара. Притуливши долоню одної руки до висок і хитаючи головою то в один, то в другий бік, она співала сумовитим протяжним голосом:
Гей ви, воли мої сиві, чому не орете?
Гей ви, літа молодії, чому марно з світа йдете?
Гей, орали б ми, та не стояли б ми, нема кому поганяти,
Гей, не йшли б ми марно з світа, нема кому шанувати...
- Вже знов п'яна! - пробормотав дід Макар. - Гей ти, паскуднице! - став він кричати їй над головою. - Чи ти вже Бога не боїшся і встиду не маєш? ге?
- З біди, дідуню, з біди! - промовила Танька жалібним голосом, мов звиняючись, і стала знов співати, та вже на іншу нуту:
Було в мене колись поле,
Багатство, достатки, -
Тепер мене біда гнобить,
Бо поля ні латки...
- Ах, ані на п'ядь нема святої землиці, щоб хоч десять бараболь посадити... Всьо посіли чужі люде... А тепер ще й ви будете наді мною знущатися в моїй власній хаті?! - закричала она піднесеним, захриплим голосом до діда. - Коли вам зле в моїй хаті, коли ви такий святий, то забирайтесь собі від мене де хочете! Вон!
Она піднесла вгору кулак і хотіла сама піднятись з лавки, та, мабуть, була она дуже п'яна, бо повалилась під лавку і в одну мить захропла, заснула.
- Тьфу! Нічого нема на світі плюгавійшого від п'яної жінки, - промовив до себе дід Макар і пішов шукати свого леговища [21]. Оно находилось в сусідній кімнатці, що подобала на валькир [22], а ще більше на комірку. В ній було пусто: ні стільця, ні лавки, навіть сонячне світло не добувалось до неї, бо одиноке, маленьке, давно вже вибите віконце дід Макар заткнув латуном [23]. Цілою обстановою в тій комірці була стухла солома, що грубою верствою [24] лежала на долівці. Тут-то дібрався дід Макар і став після свого звичаю [25] моститися. Мостився, мостився, шелестів соломою, муркотав щось до себе, вкінці тяжко зітхнув і заснув сном блаженних [26].
Затихли людські голоси в маленькій хатині, лише цвіркуни десь під печею та в старих стінах заливались своїм цвіркотом, мовби для них щойно зійшло сонце, настав білий день...

IV
Від смерті чоловіка Катерина Грущиха остала в хаті сама з малими дітьми. Гірке єї було житя! Бідна жінка плакала, била о стіну головою, не брався єї ні сон, ні робота; безперестанку чорні думки, мов ті хмари, товпились по єї бідній голові, а непевна будучність, мов те страховище, виринала щохвилі перед очима. Вже минав шостий тиждень єї самітного життя, а ніхто до неї не навідовався, ніхто не прийшов потішити, дати їй яку пораду...
Осталось було трохи припасів хліба, муки, пшона, картофель, - всьо се поволі минулось, бо діти живі, хочуть їсти. Всьо вийшло, остався лише голий борщ [27], а до борщу хліба - ні шматочка. Ось чому-то Катерина пійшла в куток, щоби діти не виділи, і залилась гіркими...
А діти, звичайно, як діти: позасідали собі коло стола та й жебонять собі весело, заглядаючи в борщ, що парував з глиняної миски і відбивав в своїм зеркалі кучеряві голови дітей, відбивав хатнє вікно, а крізь вікно цілу околицю.
- Дивіть, - каже старший хлопчик до других, - я бачу в борщі вас всіх і себе!
- А я виджу вікно, - обізвалось друге, - а там дальше синє небо з білими хмарочками...
- А я виджу ворота і вербу коло воріт...
- А диви! - підхопив знов старший хлопчина, - ось ворота відчиняються, хтось до нас іде... тільки не можу добре розпізнати, хто се такий... Мамо, хтось до нас іде! - обернувся він до матері.
І справді! В сінях далося чути муркотанє, подібне до гомону, який видає, літаючи, велика муха або джміль. "Се дід Макар!" - промовив хлопчина ніби сам до себе. В сій же хвилі отворились двері і на порозі показався дід Макар - старий, згорблений чоловік, з сивим від вітру збуреним волосєм, з сивою бородою, з перевішеними через плечі торбами, з поморщеними, свіжо подряпаними лицями і з попідбиваними очима.
- Слава Ісусу Христу! [28] - сказав він з низьким поклоном перед образами. Він оперся о закривлену палицю і став вголос відмовляти молитви: "Отче наш", "Богородице Діво", а відтак став поминати умерших: "Пом'яни, Господи, усопших отців і маток, пом'яни браття, сестриці, свекрухи, швагри й зовиці [29], що в чистових [30] муках- зістають, нізвідки рятунку не мають... Пом'яни, Господи, усопшого раба Божого Симеона і дай єму світлість вічную, отвори ему врата небеснії..." Скінчивши свої молитви і поминаня, випростувався і став розглядатись по хаті, мовби дожидаючи милостині.
Катерина обтерла запаскою [31] сльози і приступила до діда Макара.
- Діду, - стала вона з жалем говорити, - най вас Бог споможе... Ще я ніколи не відпустила убогого з порожніми руками, аж нині не маю вам що дати... Видить се Бог милосердний!..
- Гм, гм, не маєш що дати, - говорив дід ніби з докором, - а от на столі стоїть борщ. Чому ж не маєш що дати?
- Ну, то сідайте, діду, беріть ложку та їжте, будьте в нас нині гостем.
Дід Макар наблизився поважним кроком до стола і сів коло миски.
- Ге, діточки! - почав він підлещуватись до дітей, - на столі борщик стоїть, тілько я у вас не виджу хлібця на столі...
- Бо нема в нас хліба, - відповів старший хлопчик з розумними очима, - вже три дні нема і нема з чого спечи.
- То зле, голубчики мої, коли нема хліба, треба єго звідкись роздобути.
Він зняв з себе одну торбу, поставив собі на коліна і почав з неї виймати окрушки хліба.
- А ось маєте, голубчики, хлібець, їжте з борщиком, - говорив він, кладучи перед кождою дитиною окрушок, - а як з'їсте, то я ще добуду.
Діти дивились спочатку якось несміливо то на хліб, то на діда. Та, видно, їм так і запах хлібець святий, бо кожде брало за свій кусень і їло з борщем.
- Катерино, - кликнув він, - а ти чого стоїш в куті та хлипаєш? Чи то що поможе? Скажи сама! От ходи до гурту, бери хліб та кріпися, бо вже тільки снасть [32] з тебе... Тут плач нічого не поможе, ще раз кажу. Тут треба мудро роздумати, що робити...
- Ах, порадьте, дідусю, порадьте! - лебеділа [33] Катерина. - Бо вже сама не знаю, що мені робити: чи втопитись, чи в землю провалитись...
- Не гніви Бога, дурна жінко! - обурився з повагою дід Макар. - Така бесіда лише гріх на душу стягає!
Вона наблизилася до стола і глянула на свої діти, та ще більший біль пірвав єї за серце. Недавно єї чоловік, добрий робітник, трудящий господар, не давав їй з дітьми голодувати, а тепер ось до чого дійшло! Єї діти сидять коло голого борщу і їдять дідівський хліб... Хоч і як збиралось їй на новий плач, та она вже не плакала, бажаючи почути від діда розумне слово.
- Сядь-но отут коло мене, небого, - почав до неї ласкавим голосом дід Макар, - і слухай, що я тобі буду говорити. Пічну від мого власного клопоту... Ото видиш, я віднині зістаю без даху, без захисту. Тая клята п'яниця Танька вигнала мене, викинула з хати. А знаєш за що? За те, що я єї вгомоняв [34], щоби не пила, щоби постаткувала [35]. А она за теє ось що зі мною зробила, та ще й набила на дорогу, подряпала пазурами, аж люде милосердяться [36] наді мною. Ну, дісталось і єї від мене, але що ж? Завсігди я віднині бездомний, беззахисний, як та билина в полі. Для того я ото до тебе обертаюсь [37], чи би ти не прийняла мене до себе на квартиру? - не чекаючи Катерининої відповіді, говорив він дальше:
- А тепер щодо твого горя. Велике оно, безграничне і бездонне, як те море, - се кождому відомо. Тільки тут плач та чорні думки нічого не поможуть. Ти мусиш погодитися [38] з долею, мусиш випогодити свій розум [39] і взятись до невсипущої праці задля тих дітей, щоб їм дати яку раду, поки хоч двоє старших стане на себе робити й тобі помагати. А тимчасом, якби ти мене до себе прийняла, то й я, може б, тобі хоч трохи поміг. От ти пійдеш де на роботу, а я буду дома, припильную дітей, а пійду я межи люде, то все принесу хлібця, часом і кусник сала, і який гріш, та й поділюся своїм добром з твоїми дітьми... Ну, що ж , Катерино? Годишся на те, що я кажу? Говори!
Катерина мовчала, їй не могло поміститися в голові, як єї діти можуть їсти хліб з Макарових торбів і що сказав би на се небіжчик, єї чоловік. Она була в душі противна предложению діда Макара.
- Що ж? Ти мовчиш? - спитав дід докірливо. - Ти гордуєш, відпихаєш від себе мою прихильну руку? Ну, роби, як сама знаєш... ,
Катерина глянула на Макара. З наїженими бровами, з нахмуреним високим лисим чолом він видався їй в тій хвилі страшним, однак з єго тусклих сірих очей так і промовляла до єї якась невимовна доброта, прихильність, величавість [40]... "Що ж, - подумала она собі, - гріх гнівити старого, а тим більше не приймити бездомного старця в хату. Нехай хіба робить, як хоче, не буду ему противитись, хоч та єго підмога, що він мені хоче давати, не видаєсь [41] мені нічим, як тілько старечою примхою. Голодний голодного не нагодує..."
- Добре, - сказала вона по хвилі, - оставайтесь у нас, діду... Я думаю-от, сама не знаю що... така вже в мене тепер голова важка...
- Ну, то хвалити Бога, що не гордуєш, - сказав урадуваний дід. - Не бійся, я тобі в хаті не заберу багато місця. От де-небудь в кутику, а літом пересплю й на приспі або на горі [42], а все-таки матиму пристановище...
Дід поглянув на миску. Діти за той час з'їли трохи борщу, а решта застигла.
- Ну, Катерино, - почав він дальше, - коли межи нами прийшло до згоди, то мусимо заїсти могорич... Підлий борщу, коли є, та сядь заїж, покріпися...
Катерина підлила гарячого борщу, дід Макар добув з торби свіжого хліба...
- Їжте, голубчики, - заохочував він діти, - і ти, господине, бери нашого хліба... Ми тобі позичаєм, поки на свій заробиш, - додав він, усміхаючись.
І голодна челядь сербала каламутну теч [43], їла з великим смаком голий борщ, кріпилась до борби з житем.
З'їли весь борщ що до краплі.
Дід Макар положив ложку на столі і перехрестився побожно три рази до образів.
- Ось і поживився, - сказав він, - дякувати Господу Богу та й тобі, господине! Добрий борщ, кислий, видно, старий, такий, як я люблю... Що ж, Микольцю? - звернувся він до старшого хлопця. - Тобі вже, либонь, кінчиться сьомий рік, може б, ти зачав учитися читати, ге?
- Де вже ему вчитись читати! - вмішалась Катерина. - До школи не має-таки в чім ходити, ну та й з дітьми мусить хтось зістати, коли я пійду з хати. А хто ж зістане, як не він, найстарший?
- Ну, то я тебе, Микольцю, сам буду вчити читати, як тілько буду в хаті: вечорами, деколи вдень. Що ж, маєш охоту до науки?
- Чому ні? - відповів хлопчик. - Тілько я книжки не маю.
- Се нічого! - сказав дід. - Книжка у мене є старенька, а як підучишся, то й більше книжок роздобудемо, та й будемо читати, аж серце зрадуєсь... Будеш мені мою молодість нагадувати, гей, гей! Тілько я, голубчику. Трохи вже недовиджаю; та се не вадить: як заложу на ніс окуляри, то ще букви розберу, не бійся...

V
І дід Макар зістав від того часу у бідної вдовиці на квартирі. Люде завважили, що він зробився якийсь моторнійший, став і до дальших сіл заходити, куди давнійше не заглядав. А на , відпустах [44], на базарах так набожно молився, з таким чутєм виспівував святої Варвари і Правди та Кривди, що ще більші громади обступали єго і ще більше знаходилось таких, що із-за тих пісень плакали, - ну, і більше сипалось крейцарів і хлібця до Макарових мішчат. А мені сказав він одного разу втайні [45]:
- Аж тепер, на старість, чуюсь я цілком щасливим, коли маю дрібні діти, коли маю про кого дбати, кого годувати...
А Катерина? Она стала ходити на зарібки. Плата поденної робітниці у нас занадто нужденна, щоб вистала для неї і .для п'ятеро дітей. Она скоренько пізнала, на якій пригоді ставав для єї діточок хлібець діда Макара. Она віддячувала ему, як могла: і обпирала, і облатувала, і на печі єму стелила, і годувала борщем та капусняком (се були дві любимі его страви), а коли учила свої сироти молитись за душу їх батенька, не забувала від себе додати нишком ще один "Отче наш" за здоровлє діда Макара.

http://literature-ukraine.blogspot.com/2007/04/bordulyak-grandfather-makar.html


ПЕРШИЙ РАЗ

Щойно на світ Божий стало займатись, а мати і старший брат спали, коли Параня збудилась зі сну. Она мала перший раз в своїм життю йти в поле жати, і вже страх як з великою нетерпеливістю очікувала она того ранку... Она схопилася з постелі, розглянулась по хаті, і видалось їй напричуд, що она вже не малий дівчук, яким була дотепер, але вже велика, слушна [1] дівчина, що десь і того розуму та поваги у неї набралося, чого дотепер цілком по собі не замічала. Она причепурилась наборзі [2], вхопила коновки [3], побігла до криниці, принесла до хати води і розпалила в печі на обід.
- Чого ти, Параню, чим боржій [4] вже зірвалася та берешся не до своєї роботи? Тобі ще спати б! - докоряла мати дочці, збираючися сама варити обід.
- Ет, мамо, тепер не пора спати, коли зачинаються жнива; тепер хіба самі лінюхи сплять, ті, що не хочуть робити,- відказала Параня з великою повагою, крутнулась на одній ніжці і побігла до комори, де на кілочку висів єї новий серп.
Мати лиш усміхнулась та похитала головою... Она тішилась в душі своєю донечкою-робітницею, своєю потіхою на старі літа, хоч і не давала по собі пізнати тої утіхи.
Парані минав заледве чотирнадцятий рік життя, вона була хорошою білявочкою, чорноокою, чорнобровою, єї тіло стало щойно розвиватися, мов той пупляшок [5] рожі. Не одному могло б видатись, що се навіть гріх заставляти до тяжкої роботи таку ще не розвинену цвітку. Однак в селянськім стані на се не зважають...
Мати Парані була убогою вдовою, мала всього хатку з огородцем і оден загінчик [6] поля. Із сього годі прожити, для того треба йти на панський лан жати за сніп, а своє нехай за той час [7] чекає; а як своє жито буде вже само проситися під серп, і клонитися, і опадати, тогді хоч би вночі при місяцеві можна своє вижати.
Дотепер ходила вдова на жнива з сином, та ось сего року «підросла» вже Параня,- то нехай і она йде, втрійку все-таки більше зароблять... Параня й без того рвалась до роботи, а коли мати нагадала про жниво і принесла для неї з міста новий серп, то Параня аж скакала з великої радості і плескала в долоні.
Та сего ранку она вже тішилась найбільше, бо ж сей ранок видався для неї якимсь великим празником, а день, в котрім она мала йти в поле жати і перший раз в житю побіч матері омитись потом тяжкої праці, мав бути переломом в єї житю... Відтепер набік ляльки і дитинячі забавки, а замість них серп до рук і праця, невсипуща праця так довго, як довго віку на сім світі. Та чи єсть тут чого так дуже тішитися? Бідна дитина!..
Параня побігла до комори, здійняла з кілочка серп, принесла до хати і, оглянувши єго зі всіх боків уже Бог знає котрий раз, положила на столі; потім подивилася до маленького зеркальця на стіні, поправила собі на голові неслухняний космик волося, що все вилазив з-за уха, і, співаючи впівголосу якусь пісеньку, побігла до стодільчини будити старшого брата, що спав блаженним сном на сіні, мовби єму і в думці не було йти нині жати.
- Ану, Іване! Лінтяю, вставай! - закликала Параня срібним голосочком, а коли Іван і вусом не моргнув на єї поклик, тогді Параня давай єго термосити, давай за ноги тягнути.
Вкінці [8] Іван збудився, протер очі.
- Що таке? Горить, чи що? - спитав він, здивований.
- Не горить, а час вже вставати. В хаті вже обід доварюєсь! - закликала Параня.- Ану, виходи зі стодоли на світ Божий, умийся зимною [9] водою та Богу молися, бо вже люде збираються, та й нам пора йти жати!
- Ов! Яка мені жниця, як з клоччя батіг! - проворкотів Іван і хотів знову положитися на запашне сіно, але Параня не дала, вхопила єго за руку і силоміць тягнула надвір. Якраз зійшло сонце і золотим промінем ударило просто в створені двері стодільчини. Іван зірвався на рівні ноги, і обоє молоді люде розсміялися голосним реготом.
Незадовго й обід [10] був на столі, обід скромненький і пісненький, як звичайно в бідних людей і то ще напереднівку [11],- такий обід, що коло него не потрібно довго гаяти часу. Відтак всі троє забрали серпи, не забули також на полуденок [12], що складався з прісної палянички і кількох огірочків, заперли хату і пішли улицею вздовж села.
До них прилучалось все більше женців, бо попереднього дня панський тивун [13] оголосив початок жнива на панськім лані, а вкінці назбиралась спора [14] громадка. Попереду йшли дівчата, за дівчатами хлопці, а позаду старші жінки і молодиці суміш з чоловіками і старшими дядьками. Всі були убого повбирані, а дехто навіть дрантиве, як звичайно найбіднійші люде в селі і безземельні халупники, що йшли на панський лан жати за копу, щоб заробити собі дещо на прожиток. Липневе сонце щойно зійшло з-за обрію і оживило своїм благодатним світлом цілу вселенну, донедавна погружену в глибокім сні. На стодолах клекотали бузьки, по плотах скакали горобчики і весело цвірінькали, а пестрі [15] метелики перелітали з цвітки на цвітку та упивалися пахучою росою. Земля усміхалася, синє небо усміхалося, і женчики були веселі: дівчата щебетали, мов ті пташечки, хлопці весело гомоніли, а старші позаду розмовляли повагом.
Між тим дівчата все оглядалися від часу, мовби їм чого недоставало. І справді, їм недоставало старого дядька Прокопа. Був то старий парубок і великий сміхун. Що-небудь він скаже, то чоловік, що его слухая, не зітримає, мусить сміятись, аж за боки триматися, а дівчатам того тільки й треба. І вже они єго любили, того дядька Прокопа, душі за ним не чули. Де-небудь єго здибають, так зараз беруть межи себе та й: говори, дядьку! оповідай всяку всячину!.. Однак сим разом дядько Прокіп ішов з самого заду. Не знати, чи він справді забув дома Богу помолитися, чи то сей красний, літній ранок так зворушив єго поетичну душу, досить, що він тримав у руках капелюх і, йдучи позаду громадки женців, відмовляв набожно молитви впівголосу. Старші уважали се річію довсім [16] природною, бо ж прецінь [17] не раз можна спіткати чоловіка, що йде селом або полем і молиться Богу, але дівчата, звичайно вітрогони, мусили й тут знайти щось смішного. Котрась шепнула: «Дивіть, дядько Прокіп молиться Богу, дядько Прокіп без отченашу обідав...». [18] І як почули другі, що дядько Прокіп нині без отченашу обідав, так давай сміятися, хихотатись, і вже через цілу дорогу не було у них іншої бесіди, як тілько про се, що дядько Прокіп без отченашу обідав. А Параня сміялась вже найбільше, їй було невисказано любо, що ось-то она йде поруч з дівчатами-відданицями, котрі ще вчора уважали єї за підростка, а нині приняли до свого гурту як подругу, бо ж прецінь має серп в руках і йде не на забаву, а на жниво.
А дядько Прокіп, хоч і чує, що дівчата сміються, хоч і видить, що они все за ним оглядаються, хоч і знає, що они хотіли б мати єго між собою, однак не подаєсь покусі. Все йде позаду і молиться Богу, мовби хотів їм сказати: «Смійтеся здорові, а мені в тій хвилі не до того; я мушу подякувати Богу за те, що не пороснув градом на людську працю, бо десь там між людськими полями і мій клаптик жита доходить...»
Прийшли вкінці на панський лан, і тут всі розпаювалися [19]. Члени поодиноких родин сходились докупи і разом ставали до роботи. Параня з матір'ю і зі старшим братом зійшлися також разом, заняли одну полосу, перехрестились набожно по три рази і стали жати.
- Ану-но ти, сороко чорноока, берися до роботи! - закликав до Парані дядько Прокіп, котрий зі своєю родиною заняв сусідній загін.- Будемо видіти, чи вмієш ти так само серпом вивівати [20], як по дорозі хихи-сміхи виправляти.
Параня почервоніла, мов квітка, зі встиду, коли почула дядькові слова. Они видались їй справедливим докором за те, що она по дорозі сміялась, мовби дядько без отченашу обідав, і тепер жалувала в душі і каялась того, що вже не вернеся, та не знала навіть, як дядькові відповісти, що сказати.
Параня, лиха сама на себе, стала завзятущо жати... Що набере жменю стебел, то серпом чах! - і кладе позад себе на сніп; серп полискуєсь, мов змія, жито шелестить, дівчина жне...
- Поволі, дитинко, поволі! - остерігала мати.- Ти ще непривична, коби-сь не врізала собі руки...
А дядько Прокіп був таки трохи цікавий [21]. Він підступив ближче до дівчини і, накладаючи до люльки тютюну, став пильно приглядатися молодій жниці.
- Ге-ге-ге! - закликав старий по хвилі,- нівроку, нівроку, нівроку! Та она жне, як стара, готова ще всіх нас випередити...
Тут уже Параня, заохочена похвалою дядька Прокопа, уважала за потрібне конче щось сказати, іначе могли б єї уважати за немову [22]... Она, не перестаючи жати, відказала:
- Вже кого як кого, але вас, дядьку, то таки, певно, випереджу, коли ви, замість серпом жати, будете люльочку пакати...
- А диви, яка робітниця! Ще й мене до роботи жене... Гей, кумо Марисько!- звернувся він до Параниної матері.- Лагодься до весіля, бо таким робітницям, як твоя доня, не довго дівувати...
- Смійтеся, смійтеся! - відказала гордовито вдова Мариська,- та не вречіть [23] мені дівку...
- Не бійся, кумо Марисько! Вже мені, такому старому собаці, не вречи твоєї дочки,- відповів дядько Прокіп.- Коли я тебе саму не врік тогді, як ти пишалася чорними бровами, а я, чорновусий паруб'яга, обертав тобою на музиках, як тою стебелинкою, а все заглядав в твої чорні очі, то тепер вже не вречу твоєї дочки... Ей, кумо Марисько, то-то було колись весело! Не правда?
- А йди собі, старий! - закликала вдова Мариська і махнула серпом.- Діти слухають, а він мені буде теревені гнути та нагадувати, як ще баба дівкою була...
Всі розсміялися, а дядько Прокіп, попакуючи люльку і усміхаючись із вдоволенем, пішов на своє місце та став жати, серпом вимахувати.
А вдова Мариська таки не оперлася [24] покусі, таки нагадала собі той час, коли она була ще молодою дівчиною та витанцьовувала з Прокопом, і рішила в своїй голові, що таки справді було тогді весело. Она собі нагадала також, що Прокіп навіть до неї сватався колись, та вже він, бідняга, якось ніколи не мав до того щастя та й так лишився парубком аж до сивого волоса.
Сонце підносилося усе вище вгору, ранній холодок улітав, а замість него ставало чимраз гарячійше. На небі нігде не видко ні найменшої хмарки, нізвідки не дихне вітрець, гарячий піт чимраз більше обливає женців, але вони не устають в роботі [25], серпи полискуються, чахкають, жито шелестить... Мов ті мурашки, що не зважають на денну спеку, а все ідуть дальше в своїм поході, так само женці все вперед поступають в роботі. Перед ними чимраз менше незжатого жита, поза ними чимраз більше стерні... Женці в полі при роботі - се для мене красний зворушаючий вид [26]. На той вид огортає мене якесь неописане, богоговійне почуванє, я клоню чоло перед тою величною працею і віддаю честь рукам, що тої праці піднялися. Та чого они такі бідні, такі забуті, ті чорні, порепані руки? Та чи скоро прийде для них лучча доля, відраднійша будучність [27] для тих голодних, захлялих робітників-хліборобів? Гей, Господи Боже, зглянься, допоможи та прискори той час!..
Параня ані разу не пристала [28], ані почула втоми. Она йшла разом зі старшими, личко єї зарум'янилось, хустина впала на плечі, короткі перстінчики [29] волосся, що не далися заплести в косу, розбурхались і, мов віночок, окружали еї чоло. Та она, мов знаючи, що єї з тим до лиця, дала їм волю і все жала та жала, лише від часу до часу випрямлялась та запаскою овіювала своє розпалене лице.
Вкінці сонце піднеслось до найвищої висоти і сипало на землю, мов грань, гарячим промінем, стало парно, мов у бані, настав полудень.
Дядько Прокіп подивився на сонце, глянув на тінь і крикнув зі всеї сили:
- Гей, люде, християне! Ану погляньте вгору: он де сонце! А тінь від людини маленька, як чорний песик при ногах... Час вже хіба відпочити та покріпитись, чим Бог послав!..
Женці мов чекали на той поклик, кожде кидав серп та біжить до торбини з чорним хлібом, з часником, з огірочком. Всі розтаборились і стали полуднати, а Парані ще ніколи не смакували так, як сьогодні, паляниця з огірочком. Всі веселі, балакають, сміються, жартують, а дехто, попоївши, витягнувся ліниво на сирій землі і лежить в якійсь одеревілості: не то він спить, бо на сон нема часу, не то чуває, бо обоятний [30] на те, що другі говорять. Він приник до святої земленьки і лежить на ній непорушне, мовби хотів за той короткий час набрати з тої землі свіжої сили до дальшої праці...

* * *

Сонце зайшло вже. Вечір зближаєся скорою ходою, на небі стали показоватися зірки. З панського лану вертала громадка женців тою самою дорогою і в тім самім порядку, в якім ішли рано в поле. Не було між ними лише старших жінок, бо ті пійшли скорше додому варити вечерю. Всі женці, а особливо молодіж, були веселі, немов вертали з весіля, а не від тяжкої праці. Дівчата попереду співали пісні, а хлопці весело жартовали або співали разом з дівчатами.
Лиш одна Параня була якось не своя... Она нажала цілу копу [31], так само як кождий пересічний [32] жнець. Через цілий день, як довго тривала робота, не чула она втоми, аж коли робота скінчилася і люде пустилися в дорогу додому, почула Параня в собі нагло якусь охлялість, неповоротність в руках, в ногах і в цілім тілі. Бідна дівчина була ще непривична до так тяжкої праці, она перший раз в житю перебула той «іспит зрілості», з того і втомилась. Однак за другим, за третім разом людина набирає вправи [33], а тогді і втоми в такім степені не чує. Се річ звичайна... Найбільшим бажанням Парані було не дати по собі пізнати того умученя перед другими, щоби з неї ніхто не сміявся, і для того удавала она веселість і бадьорість. Дівчата співали, і она також силувалася співати, хоч чула добре, що у неї, нема до того ні найменшої охоти. Дядько Прокін ішов поруч з молодіжію і оповідав смішності, з чого всі заходились від реготу. І Параня також сміялася, але она чула добре, що єї сміх не такий, як удругих, она навіть не знала гаразд, що таке смішне дядько Прокіп говорить...
З-за овиду [34] викотився круглолиций місяць. Вечір став чудово гарний, величавий... До села було вже недалеко, а дівчаїа, мов навмисне, звільняли [35] ходу, щоб довше бути разом, та повеселитися після цілоденної праці, та наслухатись смішних оповідань дядька Прокопа.
Але дядько Прокіп був іншої гадки, як дівчата; ему було спішно повечеряти та заритись де в солому на нічний відпочинок, для того і сам ішов скорше і підганяв дівчат до скоршого ходу.
- Ану, козоньки! - говорив він.- Не приставайте ви так дуже, а поспішайте скорше, бо тепер не Великдень з гагілками, а жнива, час гарячий, треба йти спати, щоб завтра знов стати до роботи...
І дівчата, раді не раді, мусили підбігати за, дядьком Прокопом.
Вкінці прийшли до села, і тут громадка людей стала чимраз зменшатись. Тут то там хтось з людей зближався до своїх воріт та й прощався зпрочими: «Добраніч, дядьку!.. Добраніч, подруженьки! А кличте нас завтра рано, не втікайте!..»
Вдова Мариська чекала вже на свої діти з вечерою, з пісненькою, скромненькою... Діти прийшли. Параня не впала до хати зі співом і гамором, як се дотепер бувало, а вступила поважно, тихо, повісила серп на кілочку під образом, сама сіла на лавці і тяжко зітхнула. Она виглядала мов та пташка, прибита сльотою, що опустила крильця і вже не здібна [36] до дальшого лету.
- А що.Параню,- заговорила мати,- втомилася дуже? правда?
- Втомилася, мамо,- відповіла дівчина,- ми всі троє нажали по копі...
- Правда? А я тобі все казала: не дурій! Жни поволі, розважно,- докоряла мати,- а ти все рвалася цілий день наперед, як дурна коза, щоби всіх, навіть матір, випередити... Пам'ятай же, май розум на другий раз та роби вміру, після сили [37], як Бог приказав, а тепер сідай вечеряти та йди спати, відпочинь...
Їй жаль було своєї єдиної донечки, кришечки, що так утомилась цілоденною працею в полі... Але она потішалася тим, що єї доня вдалася ні в кого, тілько в неї, в свою маму... Вдова Мариська пригадала собі, що і она колись так само втомилась, коли вийшла малою дівчиною перший раз на жниво, але потім набрала вправи й уміркуваня [38], так що і втоми опісля не було чути... Вдова Мариська пригадала собі, що она колись за молодих літ була першою робітницею в селі, та що, власне, для того, хоч она, сирота, нічого не мала, посватав єї небіжчик чоловік... Так і Параню хтось посватає - рішила она в своїй голові - може, навіть який багацький син... Бо ж з неї робиться красна дівчинка, а яка роботяща, моя донечка, голубонька єдина... Господи Боже, благослови єї та дай їй добру долю...
По вечері мати лягла спати на постелі в хаті, а Параня з братом пійшли до стодоли на сіно. Ах, як она бажала на дорозі дістатися чимскорійше до того затишного місця на відпочинок! - і кинулась она, мов камінчик, на запашне сіно... Лежачи горілиць, слухала она з якоюсь неописаною любостію [39], як десь на сіножаті все рівномірно диркав деркач, під підвалиною [40] в стодолі цвіркав сверщок, а котрийсь з сусідів молотив при місяці жито на хліб. Тут прийшла Парані до голови думка: що за силу мусить мати той хлоп, коли він не тілько працював цілий день у полі, але ще вночі, замість іти спати, гопає ціпом, що аж відголос [41] розходиться... Брат не спав; він сидів на сіні біля сестри і шептав молитви. Дівчина пригадала собі, що она також по вечері ще не молилась, і їй стало совісно, она забажала відмовити принаймі отченаш, Богородице-діво... Она хотіла піднестися, сісти, перехреститись... однак ноги, руки, крижі видались їй тугими, мов з олова, ніяк не можна їх піднести, ні ними рушити... Тут виринув в уяві бідної дівчини дядько Прокіп... що ніби той дядько Прокіп виставив з-під сивих усів кінець язика і усміхаєсь глумливо до неї; деркач на сіножаті все диркає рівномірно, а сверщок цвіркає, а сусід молотить жито на хліб... Однак ті голоси ніби все більше й більше віддаляються, все тихшають... Брат уже перестав молитися, він перехрестився впосліднє, ліг спати; деркач і сверщок вже замовкли, ще лиш трохи чути, як молотить сусід, але вже десь ніби дуже далеко... Вкінці всьо затихло, дівчину опускає самосвідомість, вона засипляє глибоким, твердим, молодим сном...
Надворі красна, тепла, чудова ніч, ціле село спить після тяжкої праці глибоким сном, навіть чоловік, що молотив недавно жито на хліб, пійшов спочивати в солому. Лиш пес від часу до часу десь гавкне в селі, зрештою всьо тихо...
Крізь шпару в стодолі ллє місяць своє промінє на сіно, одна зірочка цікаво заглядає, дивиться на личко сплячої дівчини, а в місячнім промені понад головою Парані уноситься одинокий комар та бринить, виспівує:
- Спи, Параню, бо ти дуже втомлена, спи, рибонько, набирай сили, щоби і завтра знову нажала копу на панськім лані твоїй неньці на потіху, на славу...

Примітки:[1] Слушний - тут: вже спроможний до роботи.[2] Наборзі - наскоро, нашвидкуруч.[3] Коновка - дерев'яне відро.[4] Боржій - швидко, спішно; чимскоріш, нагально.[5] Пупляшок - пуп'янок, брунька.[6] Загінчик - тут: смужка поля (менше гектара).[7] За той час - тим часом.[8] Вкінці - нарешті, врешті решт, в кінці кінців.[9] 3имний - тут: холодний.[10] Незадовго - невдовзі, незабаром; обід - тут: сніданок.[11] Напереднівок, переднівок - час перед жнивами, коли в селянських господах кінчалися запаси їстівного.[12] Полуденок - тут: обід, їжа.[13] Тивун - тут: осавула, старший над панськими слугами.[14] Спора - чимала, величенька.[15] Пестрий - різнобарвний, картатий.[16] Довсім - зовсім.[17] Прецінь - проте, однак, між тим.[18] Без отченашу обідав - не проговорив цю молитву перед їжею, що було обов'язковим у ті часи.[19] Розпаюватися - тут: розділитися.[20] Вивівати - тут: орудувати.[21] Цікавий - тут: зацікавлений.[22] Немова - тут: німий, німа.[23] Вречити - зурочити, накликати хворобу чи нещастя.[24] Опертися - тут: чинити опір.[25] Устають в роботі - тут: не зупиняють роботу.[26] Вид - тут: видовисько, картина.[27] Будучність - майбутнє.[28] Пристала - тут: зупинилася, перепочила.[29] Перстінчики (від слова перстень) - кучерики, кільця волоссячка.[30] Обоятний - тут: зацікавлений чимсь.[31] Копа - 60 снопів.[32] Пересічний - середній, посередній.[33] Вправи - тут: вправності.[34] Овид - обрій, горизонт.[35] 3вільняти - тут: уповільнювати, затримувати.[36] Здібна - тут: здатна, спроможна.[37] Після сили - розраховувати свої сили, по своїх можливостях.[38] Уміркування - тут: поміркованості, вміння працювати по силі.[39] Любостія - замилування, зачарованість.[40] Підвалина - тут: фундамент.[41] Відголос - відгомін, виляски, луна.

Read 78 times
Login to post comments
Top
We use cookies to improve our website. By continuing to use this website, you are giving consent to cookies being used. More details…