Авторизація

     

КАТЕГОРІЇ

НОВЕЛИ

ФІЛОЛОГІЧНА ІСТОРІЯ

 1.
 Минав третій рік після закінчення університету. Я жив мріями стати письменником, підробляючи написанням різних статей для міських журналів та газет. Душевного задоволення це не приносило - хотілося більшого, хотілося бути справжнім літератором, хотілося писати й жити написаним. А замість того доводилось писати й соромитися написаного. „Трагічна доля не надто талановитого прозаїка," - жартував я сам над собою, та не на мить не вірив цьому жартові, не міг вірити. Воліючи протистояти нестерпному болю, який ховався в такому наче б то і не жорстокому жарті, писав. Та все таким чином витворене здавалось поверховим, надуманим, висмоктаним з пера. В кожному слові чувся безнадійний протест проти самого себе й проти долі, що, здавалось, кликала в письменницьке буття, тим приваблювала, але й лякала. Чому лякала? Я цього не знав. Як не знав багато чого - не знав, навіщо мені здалось те писання, чого я хочу від літератури, від життя врешті решт, коли не можу примиритись навіть із самим собою. Не знав, чому всі товариші, з котрими разом закінчували філологічний факультет, якось одностайно кинули літературу в те саме літо останнього курсу, в одну з шевченківських червневих ночей якого на дніпровських пагорбах так щиро клялись бути їй вірним до кінця життя, довівши таким чином, що обіцянка поета - то прокляття. Розуміючи, що в кожного з моїх товаришів власний шлях, тому й не варто вимагати від них вірності тій нічній клятві, я все одно не міг не вважати їх зрадниками, а себе - зрадженим. Постійно думав про це, але тримав у собі. В нечастих розмовах - хоч як я бажав, аби вони були частими, щоденними, щогодинними, як я мучився через відсутність взаємності в цьому бажанні - з колишніми друзями про свої думки мовчав, не хотілося видатись „наївним", тобто вірним клятві. Звичайно, вони, принаймні багато хто з них, відчували ці мої переживання, та не переймалися ними - навіщо? Для них це була особиста драма невдахи, який через неприпустиму  в наш час „наївність" загубився в житті та із заздрістю дивиться на інших, більш успішних, тому що не „наївних", а прагматичних, як і має бути. Такий діалог без слів між нами безумовно був - мені так здавалось - але з часом й він припинився. Як розповідав нам у свій час викладач порівняльного літературознавства, коли один образ випадає з загальної сюжетної лінії, автор його вбиває, тим самим змушуючи читачів задуматись, а чи варто випадати з сюжетної лінії. До речі, я тоді, на лекції, після цих слів єдиний не засміявся. Випав з сюжетної лінії.

 

Працевлаштувався я досить непогано, на мій погляд непогано - для товаришів я був невдахою. Бути автором статей в різноманітних столичних газетах та журналах легко й почесно, вважав я, до того ж вранці не потрібно поспішати на маршрутку, ввечері - до ліжка. Платили так собі, та мені вистачало - скажіть, будь ласка, чи багато потрібно самотньому інтелігентові-писаці, котрий в студентські роки захоплювався філософією Шопенгауера з її запереченням культу плоті та модними йогічними практиками? Справді, жив я самими лише книжками та думками, що вони в мені збуджували, інколи забуваючи поїсти, поспати, відпочити, зателефонувати тим, кого вважав зрадниками. Статті мої були досить популярними серед редакторів видань - на жаль для епохи, на щастя для моєї особистої кар'єри більшість сучасних журналістів стали дітьми хаосу, а не логосу. В гонитьбі за вогниками навколишнього світу вони позабували найголовніші істини служителів слова - переставали читати, запам'ятовувати прочитане на пам'ять, більше не писали віршів, починали цікавитись мобільними телефонами, навіщось купували в кіосках еротичні журнали, ходили на футбол, баскетбол. Як наслідок, їхні статті були кострубатими, цинічними й з помилками. Я ж звіряв написане з орфографічним довідником, начиняв тексти, якщо дозволяв формат, глибокими думками, що інколи спадали до моєї невтішної ідеалістичної голови - підозрюю, своїм ідеалізмом вона ті думки вельми приваблювала. Мене публікували, мені платили - так жив.

 

Все ж, як я вже казав, не статті були моїм болем - мене тягнуло до великої літератури. З часом мої прозові спроби вдосконалювались, набували цікавої форми, товстішали, зростали, ставали „старшими", більш глибокими і - найголовніше - більш щирими. Писав я багато - не бувало вечора, щоб я його провів не за комп'ютером. Траплялися й кризи: письменництво враз видавалось найогиднішою на світі справою, ледве не паразитерством, від одного погляду на книжки нудило, а чернетки просилися у відро для сміття. Після таких приступів декілька разів зарікався не писати по тому ані рядочка, ані словечка. Та рятували статті - за них платили, а треба було з чимось ходити до супермаркету. Починав знову писати, писав, від того думав, міркував, згадував, порівнював, доводив, автоматично підбирав слова для новонароджених думок, занотовував їх - врешті, повертався до письменництва, кляв себе за малодушність, безхарактерність, слабкість і про те все писав. Пишучи, горів серцем й душею - тоді з-під пера вив'язувалось метафізичне поєднання  краси й істини, пульсувало, стаючи часом і простором мого письменницького буття, хвилюючого та дуже непостійного. Інтимна віра у даний мені Богом дар слова вела таємними стежками до дивовижних літературних пейзажів, що просилися в мову, воліли стати прозою, значущими чорними літерами на позбавлених сенсу білих аркушах. Я схоплював ті пейзажі, наскільки дозволяла моя ще не гідна такої назви майстерність, і перетворював на тексти, що їх побоювався після того перечитувати, аби вони не стали попелом, як то часто буває з плодами нічної фантазії. Саме ніч чомусь була ядром мого служіння Слову - хтозна, чи може вона для того й створена такою темною, тихою і зоряною? З ночі все починається, вночі все закінчується. Особливий час, в ньому й смерть, й надія, й розпач, й загадкові бажання спраглої від браку переживань душі. Час перетворення примар на дійсність, а дійсності - на примари. Сон розуму, як відомо, породжує чудовиськ, а відмова від сну на користь літератури, як я переконався на власному досвідові, породжує непогані сюжети, сиве волосся та відсутність кави до сніданку, бо вона вся випивається ще до світання.  Одним словом, я писав, писав, як міг.

 

Написані тексти накопичувалися і чекали. Деякі таки були схожими на висмоктане з пера ніщо, інші були вартими того, аби показати їх... Друзям? Їм не до того - бізнес, бари, віскі затягують швидко. Хтось розпочав сімейне життя. Хтось зник. Коротше кажучи, випуск філологічного факультету університету 2003 року зміщанів, обріс щетиною споживацьких інтересів і, схоже, почав забувати абетку.

 

Видавцям? Рано. Надто рано. Достоєвський в мої роки написав свій перший твір „Бідні люди" - шедевр! Я ж поки лише тільки почав чути музику прозового слова. Ні, видавцям мої твори навряд чи сподобаються.

 

Показувати нікому. Найгірший етап - коли пишеш краще, щоб про це мовчати, але ще не настільки добре, щоб про це говорити. Таке собі творче перехрестя - остання можливість змінити ідеї, стиль, почерк. Фінальна обіцянка не звертати з обраної путі.

 
 

2.

 

Видавнича рада популярного київського журналу „Аналітика" запропонувала мені місце редактора політичного блоку - їм подобався мій, вишуканий як для них, стиль, оригінальна риторика, певне, сподобалось ще щось - не відаю. Пропозиція була дещо несподіваною, а від того дуже приємною.

 

Очоливши політичний відділ, я не зрадив власній позиції. Підопічних змушував відверто висловлювати свої думки, не оминати слизьких питань, вдаватись до складних теоретичних дискурсів, щоб кожна стаття була мініатюрною дисертацією. Звісно, траплялися й непорозуміння - куди ж без них - та все вдавалось вирішувати тихо-мирно. Керівництво також було задоволене - головний бос сказав мені, що до цього він політичну сторінку навіть не відкривав, а тепер регулярно прочитує її від початку до кінця.

 

У вільний час я продовжував свої літературні спроби - працював над збіркою новел, дещо з написаного пропонував до видавництв - ті читали, навіть схвалювали й згодом обіцяли опублікувати. В мені подвоювались творчі сили, і я писав, ніколи ще так не писалося, як тоді.

 

3.

 

Вечір. Працюю за комп'ютером. В голові - мільйон думок, що рухаються з велетенською швидкістю; на столі - чашка кави, від якої думки будуть рухатися ще швидше. Складний сюжетний епізод. Попередньо три тисячі разів прокручений з різних боків, він тим не менш ніяк не хоче вкладатись в чітку лінію сюжетного розвитку. Трохи нервуюся, але певен, що розпишу до останньої літери. „Якщо не завадять..." - ледве встиг промовити внутрішній голос, аж тут - телефонний дзвінок.

 

-        Слухаю!

 

-        Привіт, впізнав?!

 

-        Чесно кажучи, ні.

 

-        Глушков, Сергій. (сміх)

 

-        Сірий, це ти?! Давно тебе не чув! Ну, розповідай, як життя, чим займаєшся, чого не дзвониш? - А про себе згадую скромного хлопця з нашої групи, який, пам'ятається, писав дипломну роботу про Моріса Метерлінка.

 

-        Потихеньку, більш менш нормально. Працюю політичним консультантом в одній громадській організації - „Нове суспільство", якщо чув.

 

-        Ні, не чув. Цікаво, і до чого ти їх доконсультував?

 

-        (Сміх) Бачу, ти такий самий гострий на язик, як колись на семінарах з історії української літератури!

 

-        Дякую, за комплімент дякую. - Прокручую в голові можливі варіанти причин, що змусили Глушкова турбувати мене в цей вечір. Хоче зустрітись, поговорити, випити, запросити на весілля? А, може, роботу шукає... Ні, каже ж, політичним консультантом працює... Невже поговорити про літературу?! - Що, Сергійку, нового розповіси?

 

-        Нового? Та, в моєму житті нічого нового не трапляється. Однакові дні, однакові ночі. Роботи багато, бігаю з ранку до вечора туди-сюди, інколи навіть пообідати немає коли. Таке.

 

-        Вище ніс, друже, пам'ятаєш: „Ні, я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, жити хочу - геть, думи сумні!"

 

-        Досі згадуєш університет?

 

-        Ні дня без спогадів про студентські роки.

 

-        Напевне, вірші пишеш по ночах? (іронічний сміх)

 

-        А ти хіба ні?

 

-        Звісно, звісно: „Сто рублей одной бумажкой, сто рублей. Пьяных сто рублей иль добрых - ты реши скорей. Сто рублей - бутылка водки, позовёшь Санька. Сто рублей - жене колготки, будет паинька".

 

-        І тягне тебе завжди в такі теплі краї.

 

-        Ой, не кажи... Добре, я от чого телефоную - чув, ти очолюєш політичний відділ в „Аналітиці"?

 

-        Так, так, маю на собі такий гріх. - Відповів, а в самого вуха нагострились.

 

-        Як працюється?

 

-        Не повіриш - легко, гарно, колектив дружній. Звичайно, журналістика - не те, що я шукаю, але так, як воно є, мене в загальному влаштовує.

 

-        Зрозуміло. Про що пишете?

 

-        Хто, кого і за що. Політика. - Тим часом відчуваю, щось не те.

 

-        Слухай, а чим тебе журналістика не влаштовує?

 

-        Своєю обмеженістю. Ні тобі вічності, ні тобі блакитного неба. Факти, факти, самі лише сухі факти і дуже мало думок. Хвилювання, суперечки, погодження-узгодження, відповідальність тисне, головний галасує - суєта суєт. Я хочу свободи, цілковитої свободи - писати, що хочу, про що хочу та коли хочу. І не відповідати на безглузді запитання напівграмотних й не обтяжених ерудованістю репортерів: „Парагвай - це Африка?", „В яких фільмах грав Броз Тіто?", „Як розшифровується ООН?", „В якому столітті жив папа римський?". Часом це нестерпно. Я іншим живу, не журналістикою - хай нею репортери живуть. А я служу Слову по-справжньому - пишу новели, п'єси, вірші, листи в небуття до тих, кого бажав би знати, інколи просто пишу те, як себе відчуваю, що наснилось, де щастя взяти, як горе оминути. Ех, Сірий, дивно все Бог влаштував, дуже дивно - поглянь навколо, який гарний світ, особливо тепер: зелень, квіти, аромати, сонце, маєш трохи грошей - до сонця ще й море, очей не вистачає усю цю красу фотографувати. Але одного дня береш до руки книжку - невідомо, звідки вона взялася та книжка, чи дав хтось, чи сам десь узяв, може, повернути давно її треба - береш, значить, її, прочитуєш і усвідомлюєш, що все оте навколо - ніщо, пил в очі, присмак без смаку, а справжня краса - в словах, в книжках, в прозі - що я кажу - в літерах, в комах, в крапках, в пустих сторінках, на яких можна було б в хрестики-нолики грати, але спробуй зіграй - вб'є тебе Бог. Повинен вбити. Не можна таке прощати, бо проти краси повстав цими хрестиками-ноликами, проти творчості, а творчість - це сила, на якій світ стоїть, і ми з тобою на ній стоїмо, а як діти народяться - то й вони будуть на ній стояти. Творчість! Хіба можна щось з нею порівняти?! Ніколи, ніколи не зможу відмовитись від творчості: чесно тобі кажу, ти знаєш, я брехати не люблю, але як запропонувати мені вибір між життям та творчістю, я обрав би творчість, бо вона й мертвого оживить, точно тобі кажу, немає такої іншої сили на світі й бути не може. Усіляка творчість гарна - літературна, мистецька, лише б справжньою була, від душі, від серця, від крові з печінками, таке ж насправді життя - не шкодуй себе для інших, відкривай себе їм, хай дивляться, це треба, це так небо каже! Сергію! Давай я тобі почитаю, що зараз пишу - послухай, тільки послухай...

 

-        З радістю, чесно, за радістю, але давай краще наступного разу - часу немає. Я ж тобі у справі телефоную.

 

-        У справі?

 

-        Так, у справі. Ми з тобою давно знайомі, обійдемось без довгих вступів. Слухай, можу тобі трохи підсолодити твою журналістську сумну долю. Є матеріальчик. Треба друканути.

 

-        Цікаво, що за матеріал?

 

-        Ті нічого важливого, звіт про роботу моєї громадської організації. (Пауза) Стилізований.

 

-        Що платите?

 

-        Три тисячі доларів тебе влаштує?

 

-        Цікаво, цікаво... - На мить задумуюсь, перед мисленнєвим поглядом пролітають студентські роки, лекції, зошити, роки життя Моріса Метерлінка, досі мною незабута зрада червневої нічної клятви, три дурнуваті тисячі доларів за бридку і, найголовніше, безглузду підставу. Глушков Сергій, політичний консультант. Герой, справжній герой! Три тисячі доларів, Юдові гроші...

 

-        Вибач, я кидаю трубку.

 

-        Стривай, чому, можна домовитись, стривай...

 

Але я вже того не чую. Глушков обрид весь і одразу, з усіма можливими громадськими організаціями та політичними консультаціями. Що за людина - три тисячі доларів, ще й, каже, можна домовитись, тобто він по старій дружбі на мені до того ж і зекономити хотів, ну, друзяко, добре, що подзвонив, був несамовито радий тебе чути. Сергію, Сергію... Морісе, Морісе...

 Звісно, я можу наступного ж ранку створити скандал. Кінець кар'єри молодого перспективного політконсультанта з вищою філологічною освітою Сергія Глушкова. Підмочення або, скоріш за все, повне зникнення будь-якої репутації тої громадської організації, на яку працював молодий перспективний. Три тисячі доларів. Котра зараз? Двадцять друга одинадцять. Звучатиме приблизно так: „Офіційна заява. Вчора ввечері після двадцять другої години на мій домашній номер зателефонував С. Глушков, політичний консультант громадської організації „Нове суспільство" і запропонував три тисячі доларів, натякнувши на можливість збільшення суми, за те, щоб на шпальтах нашого журналу з'явився, як дотепно зазначив сам пан Глушков, „стилізований" звіт про діяльність „Нового суспільства". Міністерство внутрішніх справ, чекаємо на ваші дії!" Та ні, я не такий. І ніколи таким не буду. Хай живе Сергій Глушков!
 

4.

 Глушков більше не телефонував, але, я впевнений, ще довго тремтів. Я досить швидко забув про цей прикрий інцидент, і навіть не через те, що такі трапляються часто, ні, просто маю таку гарну якість - швидко забувати погане. Життя не змінилось: я так само продовжував писати - статті й новели - так само страждав від неможливості реалізувати себе в журналістиці. Добре, хоч палити не почав. Зрада? Про неї думав, причому без згадки про Глушкова, бо він для мене відтоді вже не був зрадником - це надто почесно для нього - його, я це зрозумів, просто не було тоді, коли давали клятву. Не зважаючи на те, що є фотографії, де він присутній, а як попрохати когось, хто був, перерахувати інших, кожен згадає Глушкова - я точно знаю, Глушкова тоді не було. Напевно, через те, що Глушкова не було, не було й зради, не було й шевченківської червневої ночі на пагорбі біля Дніпра, нічого не було. А трапилось, те, що просто один хтось випав з сюжетної лінії.
 А незабаром, до речі, вийшла друком моя перша збірка новел „Втрачаючи пам'ять". Коли мені повідомили, що видавництво дало згоду на друк, я з усією очевидністю відчув справжній містичний зв'язок між тим, як я відмовив Глушкові, і згодою видавництва. Так буває.
 

БІЛЬ І МОЇ НАВКОЛО НЬОГО РУХИ

 

Мені все болить. Я маю в собі якусь гіпертрофовану здатність відчувати всесвіт, і тому в мені постійно десь щось болить. Мені погано. Мені дуже погано. Я взагалі не знаю, чи довго ще зможу так жити, адже страждання має сенс тільки тоді, коли воно колись закінчується, а логічним кінцем мого страждання могла б бути тільки смерть, повна, відчайдушна смерть без жодних сподівань на реінкарнацію. Моє страждання потребує смерті, воно просто вимагає смерті, вважає її єдиним достойним шляхом для самоствердження. Біль! Як же мені болить!.. Не знаю, чому це, не знаю, за що це, за які мої гріхи, чим я винен перед Богом, перед людьми, перед природою. Я дуже, дуже страждаю. Я вже починаю бути стражданням, перетворююсь на мікрони болю й взаємодію з середовищем вже не як homo sapiens, а як група мікронів болю. За що мені це, Господи, за що Ти караєш мене?

 

В мене постійно чорніє в очах, паморочиться в голові. В мене болить серце, мені важко дихати. Я не можу довго стояти на ногах, в мене слабкі руки й увесь тулуб теж слабкий. Я - абсолютна немічна людина, тобто в жодному разі не придатна для таких страждань. Я проклинаю свою долю

 

В короткі паузи між приступами болю я встиг виробити власний світогляд. Можливо, він не є якимось надто вже оригінальним, але це мій особистий, оригінальний світогляд, і я прошу його шанувати. На мою думку, ми живемо у світі, де хтось один мусить страждати за всіх, за кожного, хто грішить, хто робить щось погане, хто обирає зло. Добро хоча й сильніше, ніж зло, але воно пасивне й надто самовпевнене. Зло ж не таке вже й слабке, воно теж спроможне на великі вчинки, от тільки воно не здатне зрозуміти свою місію, своє місце в космосі. Зло потерпає від власної непотрібності. Зло не має симпатій ні до кого, навіть до себе, і тому воно теж якимось особливим чином страждає. Люди, тварини, всі живі істоти - це все жертви добра й зла, вони відчувають на собі дію вищих сил і не можуть нічого вдіяти. Дехто з них страждає.

 

В цій картині світу я не дуже добре бачу своє місце. Можливо, Бог не хоче, щоб я його бачив. До речі, я забув сказати про те, як я розумію Бога. Бог - це Те, що залишиться, коли зникне світ. От така дивна теорія. Я дійсно впевнений, що світ поступово зникає, дематеріалізується чи щось таке. В нього є ще досить багато часу попереду, то ж він не поспішає, але все одно врешті зникне. Будь-який інший варіант не є можливим. Світ приречений, і ми - разом з ним. Як це погано, як це страшно, я не можу цього прийняти, але я змушений це терпіти... Чи ж це варте того? Чи не краще було б взагалі ніколи не народжуватись, стати об'єктом аборту абощо?!

 

Звісно, через ці мої внутрішні почування я зобов'язаний протестувати, якимось чином демонструвати своє ставлення до всього, мені треба кричати, галасувати, привертати до себе увагу. Хтось, можливо, здатен буде мені допомогти, витягнути мене з цієї прірви болю, а я в свою чергу потім допоможу ще комусь. Так було б правильно. Але так не буде, тому що я проти цього, я не буду ні протестувати, ні кричати, ні галасувати, ні взагалі виказувати свій біль, свої страждання. Я мовчатиму. Мовчатиму, як завжди це робив у дитинстві, та й у дорослі роки теж так чинив. Саме мовчання кожного разу було моєю найсильнішою зброєю, моє останньою надією. І я буду мовчати про все - про свій біль, про свої філософські теорії, про інших, про ідіотизм життя. Ніколи нікому не розповім про те, як сильно я полюбляв у юнацтві мріяти і як потім жодна з цих мрій не стала дійсністю. Я, певне, погано мріяв, не так, як треба. Хтось вміє і може мріяти краще, ніж я. Про це я нікому не скажу, хай це буде моєю найважливішою таємницею чи навіть клятвою. Від неї я буду рухатись до джерел болю, до небесних коренів страждання і тим самим я досягну Бога. Бог - це теж біль, абсолютно чистий і прозорий біль, без жодних домішків чи нечистоти. Богу болить, і мені болить, так що ми з Ним чимось схожі. Але, все ж, не можна так казати, адже Бог - вищий від людей, від тварин, від атомів і молекул. Бог - це Бог, недосяжна трансценденція, річ-у-собі, найпотужніший суб'єкт, який може зробити все, що забажає. І саме через це так болить тим, хто не вірить у Бога, хто заперечує його буття. Це ж так хибно, до того ж так химерно, невиразно, оманливо. Як можна заперечувати Бога? Як можна не відчувати цей божественний біль, котрим просякнуті всі божі творіння - від найпростішого до найскладнішого, тобто до людини, цієї незграбної істоти з хворобливими натяками на соціальність? Без болю не було б ні світу, ні чогось іще, біль - це основа життя. Саме болем виправдовується кожна річ і кожна істота, в болю - все.

 
 

СПОВІДЬ

 Протягом свого життя я нікого не вбив, нікого не зґвалтував, не обікрав. Я навіть дуже мало кого образив - мені пощастило народитись досить добрим та таким, знаєте, невизначено лагідним, що дехто навіть інколи казав про мене „Цей характеру не має, з нього можна робити все, що захочеш." Не знаю, чи це справді через відсутність характеру, але я дійсно майже ніколи нікому на заважав жити, постійно уникаючи сварок, конфліктних ситуацій, нерозуміння.
 На 24-му році життя я вирішив стати ченцем. До того я дуже багато читав про чернече життя, думав, міркував і вирішив, що це справа саме для мене. І річ тут зовсім не в тому, що я мав якусь видатну віру в Бога і бажав всього себе присвятити умертвінню плоті та молитві за спасіння світу. Ні, в мене це було інакше. Просто в якийсь момент я відчув, що не можу більше жити, як усі. Мене дуже сильно почали дратувати звичайні люди, я дивився на них та скаженів від злості - вони жили абсолютно бездумно, не мали жодної чітко поставленої цілі у своєму житті, а так собі рухались вздовж часового вектору, ні в що не заглиблюючись. Я не міг з цим змиритись і тому почав думати про чернецтво, адже воно виглядало в моїх очах єдиним правильним способом протесту проти безглуздя світу та суспільства, яке не вміє цим світом користуватися.
 

Звичайно, мені було досить таки нелегко визначитись з моїм бажанням стати ченцем, на це пішов певний час, але я в жодний момент після постригу не сумнівався у правильності та виправданості мого вибору. Я просто не міг вчинити інакше.

 

Але була ще одна причина, яка підштовхувала мене до чернецтва. Це - любов до літератури. З дуже молодих років я був шалено закоханим у книжки і вони, треба відзначити, відповідали мені взаємністю. Скільки я пережив хвилин піднесення духу, творчого екстазу, читаючи ту чи іншу книгу! І як це все мене захоплювало, змушувало перегортатись моє внутрішнє єство з ніг на голову і довго та скажено тремтіти від духовного збудження. Після таких моментів я довго не міг заспокоїтися та все думав, думав... І от кожного разу я приходив до висновку, що мені потрібно не розлучатися з книгами, а тому варто так спланувати своє життя, щоб воно розвивалось навколо білих паперових аркушів з симетрично розташованими на них лініями літер. Так, мене мучили прагматичні мотиви, що, мовляв, треба будувати сім'ю, заробляти гроші, влаштовувати побут, спілкуватись з різними людьми, зустрічатись з ними, вирішувати якісь справи. Але всі ці важливі для інших аспекти життя для мене не мали ніякого вирішального змісту - вони безсило розсипалися піском у ніщо перед суровою правдивістю невідворотнього „Навіщо?"

 

Я згоден з тим, що це не зовсім правильно і нормальній людині не можна притримуватись таких патологічних поглядів. Та що ж я міг вдіяти, як ці думки були сильнішими за мої спроби їх якось вгамувати? На всі мої спроби якоїсь внутрішньої аргументації та боротьби вони лише дружньо сміялися та не відповідали. То ж я просто переставав сперечатися, розуміючи, що це не має змісту. Якась духовна сила нещадно винищувала в моїх очах сенс звичайного людського життя, роблячи його цілковитою  пусткою. Зустрічей з цією силою я шукав у книгах і знаходив їх.

 

Література мала на мене такий шалений вплив, що інколи я навіть розчинявся в книжкових сюжетах, стаючи літературним персонажем, тобто абсолютно вільною, хоч і фальшивою, істотою. І я не шукав чогось іншого, я був цілком задоволений у своєму замкненому книжковому світі. Не було жодної реальної спокуси, яка могла б змусити мене вийти з-за меж літератури і долучитися до звичайного, побутового, суспільного життя.

 

Я довго думав над тим, чи не є таке моє ставлення до життя гріхом проти Бога, але прийшов до тої думки, що це не те що не гріх, а навпаки - запорука блаженства та святості. З кожним днем я відчував, як моє внутрішнє єство стає все більш витонченим і піднесеним, починає відігравати небом й небесними знаменнями буття. В мені оселилися мир і знання, і це зробило мене щасливим, повним, гарним, по-справжньому гарним.

 

До фінального кроку, тобто до власне монашого постригу мене підштовхнув один випадок, який я зрозумів як конкретну змістовну фразу Бога до мене. Я йшов вулицею, прямуючи, здається, до найближчого супермаркету, як тут побачив дуже привабливу молоду дівчину, котра рухалась мені назустріч. Вона була зодягнена в чорне, у руках несла букет чорних квітів. Підійшовши до мене, без жодних слів чи пояснень вона подарувала мені ці квіти і хутко рушила геть. Я не став її наздоганяти, навіть не намагався нічого питати, адже був надто приголомшений. Та зрозумів, що вчинок цей непростий. Довго, не одну годину і не один вечір я медитував над сенсом цієї події, молився, аж поки зрозумів, що це був відвертий та безпосередній поклик стати нарешті ченцем. В моїй свідомості чорні квіти завжди асоціювались з самотністю, інтелектуальністю, літературою, монашеством. Наступного дня я пішов до монастиря.

 Після цього в моєму житті були важкі роки, коли заради якогось (досить умовного, треба відзначити) самопізнання я проходив через етапи чернечих випробувань. Кожне наступне було вдвічі важче попереднього, та я черпав сили для звершення цього сходження складнощами зі своєї віри в Бога, в літературу та в себе. Завжди звернений молитовно до Бога та Його найсвітліших софійних променів, я кожне покладене на мене завдання виконував з посиленою уважністю та старанністю. Мною були задоволені, так що через певний час я отримав право усамітнитись в своїй келії задля молитви та медитації.
 
Духовні вчителі попереджали, бачачи мою однозначну орієнтованість на усамітнення, що це невимовно важкий шлях, котрий здатен здолати лише той, хто особливим чином до цього покликаний. Я їм відповідав, що відчуваю у собі таке покликання. Не знаю, чи вірили вони мені, і як сприймали ці мої зізнання, але все ж я таки досягнув своєї мети - мене полишили наодинці з моїми думами та тими інтелектуальними темами, заради котрих я й зрікся світу.
 
 І я повністю заглибився в світ літератури. Це було незабутньо. З ранньої години ранку і до глибокої ночі просиджував я над книжками, інколи десятки разів перечитуючи одне й те саме місце, щоб відчути найменші елементи змісту, приховані в тому чи іншому уривку. За кожною сторінкою, за кожним рядком переді мною поставала сама трансцендентна сутність тексту, виграваючи барвами логічного креативу. Це була справжня молитва, радісна та потужна. Вона підносила мене до рівнів універсальної ноосфери, відкриваючи значення всіх слів та сенс кожної речі. Я беззупинно продовжував молитись, відчуваючи святість кожного нового слова, що накидалось дійсністю моєму розумові. Я марив і в маренні бачив, як та звідки народжуються логічні форми буття, що їх чекає в майбутньому, де пролягає їхня доля. Я молився, щоб доля цих форм була втішною, та не знаю, чи чув Господь мою молитву. Література іманентизувалася як Таїнство, проникаючи в моє грішне серце та надихаючи його на рух до світла, до джерела логічності та буття. Це було чудово. Не тільки розум, але й серце знало, розуміло, бачило та прославляло Слово, це пульсуюче енергетичне ядро літератури, цю основу святості та початок всіх духовних звершеностей. Література показувала мені шлях до багатющої скарбниці екстатичної містики, і це містичне знання, цей богонатхненний гнозис зцілював мої такі недосконалі розум і серце. Це був час найсолодшої молитви й дивовижних одкровень, відчайдушних містичних пошуків та самоаналізів, котрі часом тривали впродовж тижнів, змушуючи відчути та пізнати всі можливі відтінки духовного болю. Біль, виявляється, завжди оточує пізнання. Біль не дає розслабитися, він допомагає зосереджуватись та перемагати самого себе, коли вже немає жодних сил. І тому я змушений був навчитись терпінню - цієї складної якості, котрою справді можна чинити дива в цьому інколи не зовсім виправданому світі.
 Після кожної чергової прочитаної книги я подумки повертався до свого колишнього життя, до проблем сучасного мені суспільства, до долі людства та всього іншого. І я робив це щиро, добре, з відповідним напруженням. Я намагався знайти причини всіх негараздів за допомогою свого розуму, вдосконаленого тривалою молитвою та зосередженістю. Але, на жаль, відповіді я не знаходив. Довго літав я над тими духовними сферами, де, за моїми підозрами, могли знаходитись такі речі, та виявлялось, що нічого там не було.
 
Мене трохи лякала думка, що колись мене звинуватять, наче я покинув людей, суспільство задля якоїсь власної егоїстичної мети, фактично для отримання постійного інтелектуального задоволення. Це дійсно не надто далеко від правди. Та що я міг вдіяти? Повернутись? Зректися даних Богу монаших обітниць? Це ж неможливо. Що завгодно, але тільки не це. Монах попри будь-які обставини повинен залишатись монахом, це - основа його життя.
 Час від часу на мене насувалися сумні думки, від яких я дуже потерпав. Боротися з ними для мене було завданням надскладним. Враз в душі поставала огида до всього, що мене оточувало - до книг, до літератури, до чернецтва, до розумового аскетизму. До слів, до кольорів, до звуків та ритмів, до безнадійних очей моїх братів-монахів. Тоді я йшов гуляти лісами, що знаходились навколо мого монастиря. Це мене трохи розважало та рятувало від депресивного настрою. Завжди під час таких прогулянок я починав якось інакше сприймати самого себе. З'являлось відчуття власної потрібності, значущості. Від цього було дуже приємно, і вже з цього джерела приємності я пив духовну наснагу та творчий настрій. Це була моя найкраща духовна євхаристія.
 Розмов я переважно уникав, тому що не хотів виходити з того особливого духовного стану, котрого з такими зусиллями досягав за допомогою молитви. Звісно, постійно мене хтось про щось намагався розпитати або просто бажав порозмовляти про якесь буденне безглуздя, але врешті я навчився дуже ефективно тікати від таких розмов. В мене напоготові була тисяча причин, через які я мав через мить бігти в інший кінець монастиря. І все. З часом спроб поговорити зі мною ставало менше, потім вони зникли взагалі. Оточуючі зрозуміли, що я обираю мовчання. Так я розумію життя.
 А взагалі, якщо чесно, я так нічого й не зрозумів ні в чернецтві, ні в молитві, ні в літературі. Це все настільки складні філософські матерії, що навряд чи їх колись хтось зрозуміє. Можна тільки шкодувати з цього приводу. Я завжди і постійно піддавав сумніву основи власного життя, то ж врешті втратив можливість розуміти в ньому хоч щось. Я не можу сказати, де починається реальність, а де вона закінчується, і що відрізняє її від нереальності. Чернечі потуги позбавили мене такої можливості. Думаю, це через брак теорії чернецтва. Була в мене ідея самому стати до розробки теорії монашого життя, та мене відмовили - казали: „Ну от хто ти такий, весь у гріхах, куди тобі братися за таку відповідальну справу?" То ж я зрозумів, така річ не для мене. Я просто не впорався б. І хоч я намагався якось реалізовувати свої припущення стосовно чернецтва на практиці, врешті, цілісної теорії так і не виробив. Чи я монах? Чи я літератор? Ні, не знаю. Не знаю й не знатиму.
 

ЗМУШЕНИЙ БУТИ СОБОЮ

 Знову мене тягне до непотрібних і безглуздих запитань до самого себе. Так, наче більше немає кого запитати. Хоча таки справді нема - всі зайняті своїми проблемами, проблем цих - море, а вирішити їх, відповідно, неможливо. Певне, це так треба, люди на це заслуговують.
 А мені хотілося б дізнатися, чи таки дійсно я знайшов себе і своє покликання, чи таки дійсно вірю в сенс життя, чи таки дійсно я вартий тих слів, котрі хочу про себе чути... Я шукав, довго шукав всі ці речі, але от коли, здається, знайшов їх, то не впізнав - я ж чекав дещо інше, не таке, інакше. Я мріяв про бізнес, про високі посади, шалені гроші, постійні відрядження по всьому світові, а отримав від Провидіння ноутбук чорного кольору із морально-екзистенційним закликом писати. Жив собі до цього, жив, а тепер повинен писати. Всі живуть і не пишуть, а от я, як останній дурень, пишу. Пишу, мрію, гадаю. Часом це мені подобається, цим можна досить легко пишатися, хоча б перед власне собою, але ж сенс життя - не в тому, щоб пишатися, а в тому, щоб... Знаєте, ні, я не правий, життя таки справді стає гарним, коли тобі є чим пишатися, але... Відчуваю, що щось тут не те: життя - це не гордощі, не пиха, а смиренна праця задля майбутнього... І в цій схемі теж щось не те: навіщо тоді це майбутнє, якщо для нього потрібно так довго і тяжко працювати? Особисто я такого майбутнього не хотів би. Та хто його знає, можливо, я дещо помиляюся. Я ніколи не знаю точно, чи кажу правду, чи якусь дурню - це завжди приходить згодом, потім, коли вже пізно і нічого не можна зробити.
 Але от що я знаю наточно, так це те, що лише в писанні я можу цілком бути собою, тобто ні в чому не зраджувати власним внутрішнім принципам, правилам, навіть традиціям. Я можу абсолютно вільно та безперешкодно вправлятися в грі зі словами, при цьому залишаючись тим самим собою, котрий з таким небажанням підіймається вранці з ліжка, а ввечері з таким задоволенням туди ж лягає. О, до речі, от цю лінію смиренного та врівноваженого задоволення від життя я дуже хотів би до чогось довести, чимось її, можливо, обґрунтувати, якось подивитись на неї зі сторони. Це філософія, філософія мого життя, але ж і вашого теж, тому що десь на тих маргінальних позиціях, котрі визначають наше спільне людське буття, ми схожі, дуже схожі, навіть, напевно, однакові. І саме через це філософія взагалі має силу, має якісь власні істини, може продовжувати свої пошуки в якихось цікавих напрямках.
 І в задоволенні я теж хочу, буду, мушу, прагну залишатися собою, бути собою, постійно знаходити себе, щоб потім ніколи вже не втрачати. Завжди так, завжди повинно бути так. Я хочу те, я хочу це, я хочу ще щось - все це визначає мене, постулює, оформлює, робить, творить, збагачує, звеселяє, запліднює, становить, ліпить, народжує, веде, керує, відкриває та все ж трохи обманює. Не знаю, це, певне що, в кожного так - буття взагалі схильне до брехні. А от чому воно постійно бреше - то це запитання до таких гігантів пізнання, як от Жан-Поль Сартр. Геніальний був чоловік: в думках - спритний, в зізнаннях - чемний, в літературі - провокативний. Сартр геніально відчував, що таке проблема, він бачив, що життя - це перш за все проблеми, а тільки потім все інше. І дуже багато в цьому напрямі зробив. За допомогою цих от моментів ми можемо вдатись до спроби визначити сутність задоволення: задоволення - це те, що залишиться, коли зникнуть всі проблеми. Класична екзистенційна формула, до речі. Дуже їх люблю.
 Задоволення є запрошенням до нового способу буття. В задоволенні переплітаються та взаємно визначають одне одного різні шляхи побудови цілісного світогляду. Взагалі, будь-які світоглядні перспективи постають як реальні тільки за умови, якщо вони мають щось спільне із задоволенням. Не може світогляд стверджувати примат болю, тому що біль вбиває, примушує зрікатися всього того святого, заради чого тільки й варто жити. Біль в своєму максимумі - це суїцид. Абсолютне страждання не є лише абстрактною категорією, це смерть, реальний її факт. Абсолютне страждання є входом в небуття, порталом в ніщо, щасливим квитком у світ, де живуть душі загиблих домашніх тварин.

 

*          *          *

 Як виглядає класична безвихідь? В першу чергу це відсутність можливості добре зважити всі варіанти своїх дій. Тобто це або брак часу, або, можливо, певна зовнішня загроза, котра не дозволяє адекватно зануритись у власний інтелект і віднайти в ньому рецепти протидії обставинам.
 Також безвихідь - це замкнена кубічна кімната з м'якими стінами. В такій кімнаті завжди відчуваєш суму болю, котрий відчували тут всі колишні відвідувачі. І цей біль не є фантасмагорією - він є цілком достовірним свідченням про чиїсь імпресії, асоціативно пов'язані, безумовно, з клаустрофобовим комплексом і ще низкою цікавих психічних феноменів. Особисто я бачу кімнату як образ, чи то, краще, символ психіки. Як тільки я потрапляю в замкнену кімнату, в моїй голові починає актуалізуватися асоціативне рівняння „кімната = свідомість", члени якого погрожують мені своїм ототожненням одне з одним. І це виправдано, адже людське життя дуже багато в чому складається саме з кімнат, тобто з обмежених просторово-часових ділянок реальності - з ситуацій. Життя є ситуації, і це чудово.
 В дитинстві я переважно не мав власної кімнати і досить сильно через це переживав. Але таке переживання не мало в мені якогось дуже вже потужного мінору, воно скоріше виглядало як трохи гіпертрофоване захоплення вдалими суспільними системами, в межах яких майже всі діти могли претендувати на власні кімнати. Так що проблема кімнати, особистого простору дуже рано привела мене до думок про характер соціального та основні конфлікти, що в ньому зустрічаються. І це теж була безвихідь - я не мав ще достатніх інтелектуальних сил, щоб якось осмислити ці важливі проблеми, і одночасно продовжував болісно переживати відсутність власної кімнати - а для дитини це все так трагічно...
 Буває також безвихідь фінансова - трапляється вона переважно з людьми, котрі мають низький рівень самоусвідомлення, іншими словами - з тими, хто погано себе знає. Як правило, це погане знання самого себе призводить до дуже перебільшеного потягу до всяких матеріальних благ. Дивно, але це так. Чим менше людина думає про те, як вона влаштована і до чого покликана, тим більше вона прагне мати триповерховий будинок, модний німецький автомобіль і шестизначний рахунок в котромусь з престижних тихоокеанських банків. Але чи існує зв'язок між заниженою самосвідомістю та здатністю заробляти великі гроші? Я не думаю.
 В той же час безвихідь - це шлях, котрий веде до конкретного, завжди точно визначеного фіналу, до того ж мандрівник по цьому шляху обов'язково знає, куди він іде. Але проблема в тому, що навіть за умови такого знання він часто не може вже нічого не змінити - він вже не йде, а його тягне. Його веде, смокче, кличе, притягує, привласнює, ототожнює з собою фінальна ситуація безвиході. Безвихідь спонукає також до певної аскези, до самовідданого служіння їй, адже вона є нічим іншим, як трансцендентальною категорією, котра здатна відкривати глядачам той, інший бік реальності. Безвихідь - це сила і досить таки серйозна, її в жодному разі не можна ігнорувати, зневажати або не брати до уваги. І безвихідь нікуди не збирається зникати - вона є сущою в нашому ситуативному бутті.
 Безвихідь може бути прочитана як текст. Вона має в собі коріння раціональності. Було б дивно, якби вона його не мала. Розум та здоровий глузд мають не менше шансів потрапити у безвихідь, ніж дурість та безглуздість. Інтерпретувати безвихідь частіше за все дуже важко, це завдання для справді гарних фахівців з цієї справи, тому що безвихідь якимось чином відбирає в того, хто намагається її усвідомити та проаналізувати, почуття впевненості в собі, без якого вдаватись до будь-яких оцінок дуже складно. Але безвихідь постійно про щось говорить, постійно виголошує свої мовчазні і водночас сповнені сенсу промови - страшні, фатальні, доленосні, однаково життєзаперечувальні та життєствердні, своєрідно екзистенційні та завжди, все ж таки, хоча б у чомусь або для когось позитивні. І тому деколи безвихідь веде до прогресу, стає ним і фактично керує всім процесом.
 

*          *          *

Буття не знає помилок. Я не хочу сказати цим, що все в бутті гармонійно і що в ньому царює абсолютна симетрія та доречність. Ні. Просто буття за самою своєю природою є вторинним - його визначає щось, що перебуває поза ним. Буття теж собою багато що визначає, але воно не може визначити себе. Буття є реакцією на себе чогось більшого за буття. Я в це вірю.

*          *          *

 Я знав багатьох людей, хто повністю загубився в бутті. Буття грало з ними жарти, а вони не знаходили в собі сил, щоб запропонувати у відповідь свою гру. І тому вони були нещадно обіграні буттям. Програш - це завжди річ неприємна, особливо коли це програш перед тим, без чого ти взагалі не можеш жити, існувати.
 Хтось не міг витримати конкуренції за щастя, хтось не міг змиритися з правилами життя, з тим, як живуть усі інші. Хтось постійно підозрював інших в тому, що вони його ненавидять, до того ж тільки його. Хтось не міг навчитись бути з собою чесним і тому завжди перебував у схованках.
 
 

ВІТРЯК

  Щовечора я йшов до старого вітряка, щоб мати змогу побути годину чи дві на самоті. Посидіти, подумати про щось важливе і в той же час приємне. Порефлексувати про власне життя-буття, згадати минуле, старих знайомих, колишні пригоди. В моїй пам'яті стільки всього цікавого, що вистачило б на трьох. Це щонайменше. Якось вдавалось мені жити повно, цікаво, успішно. Мої вчинки несли на собі певний сенс, я вмів чинити симпатичні речі, я вмів поводитись так, щоб подобатись іншим. Це все варте того, щоб про нього інколи подумати.
 Та не тільки це тягнуло мене до вітряка. Справа в тому, що вже давно в мене виробилась звичка кудись ввечері йти, а оскільки крім старого вітряка навколо мого помешкання нічого цікавого не було, то я йшов саме туди. Така собі досить умовна безвихідь. Ні, в жодному разі на ставайте до думки, що мені не подобався вітряк і дорога до нього, адже це зовсім не так - я серцем прикипів до того місця і не бажав нічого кращого. Цей дивний вітряк, невідомо ким і коли збудований, символізував для мене щось більше, ніж просто місце й центральний орієнтир моїх вечірніх прогулянок. Це був радше символ вічності, привіт з неба, подарунок долі. Я завжди багато мріяв, то ж мав добре розвинуту фантазію, але от ніяк не міг зрозуміти, що для мене означає цей вітряк. Вітер, силу, енергію природи, дику, неприборкану стихію... Коло, кругообіг, рух... Багато в мене було різних версій, але всі вони так і залишалися версіями. Я не знав, чому це був саме вітряк, не знав, яким чином і навіщо він увійшов до мого внутрішнього світу, де і чим це повинно закінчитись. Так-так, я щиро вірив і вірю досі в те, що все колись закінчується, кожна річ та кожний процес мають своє логічне завершення, результат, тобто сенс і виправдання. Це правило не знає винятків, воно абсолютно дієве, ніщо не може зупинити його актуальність.
 Неодноразово похід до вітряка закінчувався для мене тривогою, депресивним настроєм, сумом. Теж не зовсім зрозуміло чому. В юні роки я мав схильність до депресії, але потім це зникло і вже нічим не нагадувало про себе. І от знову з'явилось. Цей дивний вітряк почав викликати в мене якісь зовсім безпідставні ностальгічні відчуття, переживання втрачених можливостей і таке інше. З одного боку, це цілком нормальні речі - думати про таке, відчувати подібні емоції, але з іншого - все ж це якось не дуже нормально. Я не мав жодних причин ні до ностальгії, ні до почуття, що я щось втратив або чимось завинив. Навпаки, я був людиною досить таки успішною, популярною. В мене було безліч знайомих, котрі мене поважали і прислухались до моєї думки. Забув сказати одразу - в той період життя я був письменником, звичайнісіньким писакою, без особливого обдарування, але принаймні заробити собі на життя міг. Потім, через певний час після цього я зрозумів, що вітряк - це якийсь літературний символ, символ моєї творчості, символ мого внутрішнього письменницького горіння. І дуже цьому радів. Але це було потім.
 Коло моїх тем завжди визначалося в першу чергу проблемами життя, я не мав смаку до устремлінь углиб реальності задля пошуку її остаточних меж і можливостей. І справа не в тому, що я свідомо обрав такий творчий нахил - просто це єдине, що мене реально турбувало. А писати можна тільки про те, що тебе турбує. Речі байдужі здатні викликати тільки мовчанку або, в кращому разі, шепіт. Але не думку, не текст.
 Часто бувало, що зовнішній вигляд вітряка надихав мене на ті чи інші теми чи підказував мені, як краще розгорнути складну сюжетну колізію, навколо якої я вже витанцьовував більше місяця і все не міг зрушити з мертвої точки. Часом вітряк просто входив складним символом у мої тексти - тихо, непомітно. Так, як входить у життя час. Його теж ніхто не помічає, але він є, він дихає, він пульсує. Він тримає напругу, щоб потім її перетворити на щось нове, щось цікаве, унікальне.
 У вітряку я знаходив інколи те, що шукав: в ньому була і тиша, і якесь дуже мені потрібне змертвіння - чорне, сумне, похмуре. Були ангели, привиди, містичні вершники, клоуни, біси, леви, химери, віщуни, пророки, невідомі солдати. Вітряк настільки вдало входив до моєї свідомості, що мені подекуди почало здаватися, неначе він трохи живий, трохи наче як жива істота. І це я кажу, як можна побачити вже з самого тону, не для краси, не як гарну метафору - а як справжнє, дуже правдиве зізнання. Вітряк жив через те, що я до нього приходив.
 

 БАЖАННЯ ПИСАТИ

  Так вже влаштоване життя, що люди інколи хочуть стати письменниками. От подивишся на них - звичайні собі люди, такі ж як мільйони інших, тільки жити не можуть без писаного слова. Коли письменника запитати: „А чому Ви, добродію, вирішили займатись власне тим, чим займаєтесь?", він відповість: „Тому що таке моє життя, й воно не може бути інакшим." Дивно, звичайно. А чому ж моє життя не таке? А чому я можу собі легко й доволі приємно жити, при цьому не пишучи ані рядочка? Чому? От я й задав це - життєсмислове? смисложиттєве? - запитання „Чому Ви пишете?" усім своїм знайомим письменникам.
 „Пишу тому, що не можу не писати." Це я вже десь чув. Якщо не помиляюсь, хтось з молодих такий афоризм придумав. Воно, може, й насправді так, але незрозуміло, як це - не можу не писати. Я по-вашому, по-письменницькому, не дуже, висловлюйтесь якось по-простому, щоб я сам вловив та ще й іншим розказав. „Ну, як це пояснити. Через письмо я самовиражаюсь, своїми текстами я являю себе всьому світові." Е, пане, загинаєте. Якому ж усьому світові, як Ваші книжки не видають більше ніж тисячним накладом? „От і до чого тут наклад моїх книжок? Хіба не може бути, що в моїх творах є зернина, з якої виросте велике й чудове дерево, але то буде тільки через багато років?" Дерево... Скоріше навпаки, через Вашу писанину дерева гинуть. Не можете пояснити - то так і кажіть, піду ще когось питати.
 

„Пишу, бо література - це спосіб вищого буття." Хе, теж мені, філософ. Тоді я, виходить, - з нижчого буття, так? „Чому? Ви - читач і через читання долучаєтесь до цього вищого буття." Як це так - долучаюсь? Не знаю, але скільки читав - ніколи нічого такого не відчував, ніякого вищого буття. „Ви можете долучатися й не відчувати цього." Це Ви можете так, а як зі мною щось відбувається, то я це відчуваю. Усі ви письменники такі - книжки пишете, а нічого пояснити не можете; я вже он одного питав, то приблизно таке саме плів, лише іншими словами.

 Довго я так ходив по всіх своїх знайомих письменниках, жоден так і не зміг мені пояснити причини, які змушують його писати. Ні, вони не мовчали, вони щось казали, казали більше, ніж я питав („Пишу, просто пишу" „Пишу, адже вірю в те, що пишу" „Пишу, аби не вмерти з голоду" „Пишу, щоб не покінчити життя самогубством" „Пишу, оскільки більше нічого не вмію" „Пишу, тому що повинен" „Пишу заради прийдешніх поколінь" „Пишу, але чому - пояснити не можу" (принаймні чесно) „Так, я пишу, але пишу не один я - запитайте когось іншого" „Пишу. А що?" „Пишу, бо як інакше міг би засяяти мій талант?" „Пишу щоб писати" „Пишу і не задумаюсь, чому й навіщо я це роблю" (дивина) „Пишу поезію, пишу прозу" (цей, здається, взагалі втратив здатність сприймати запитання) „Пишу я через гостре протистояння моєї особистості цілому світові" „Пишу, оскільки бажаю здобути славу й визнання" „Пишу задля задоволення" „Пишу... Ви знаєте, я інколи сам не впевнений, що пишу. По понеділках мені здається, що написані в неділю тексти хтось непомітно приніс й поклав на мій робочий стіл. По вівторках я чекаю того, хто приходив у неділю, аби запитати в нього, навіщо він приходив. По середах до моєї голови надходить думка, що я марно на когось чекаю - ніхто не прийде. По четвергах я сумую з того факту, що ніхто не прийде. По п'ятницях я напиваюсь, бо мені сумно. По суботах в мене похмілля. А по неділях, добряче поміркувавши, я про все це пишу"), але жодна з цих відповідей не була зрозумілою. Я хотів почути щось, знаєте, таке відверте, аби врешті второпати, чому письменники пишуть, і таке пронизливе, аби й самому захотілось писати. Нічого такого. З цього моменту я перестав питати й почав думати сам. Як ніхто не може пояснити - обійдусь власними мізками.
 Чому ж люди пишуть? Немає нічого простішого - тому що бажають. Пишуть вони собі та й пишуть, і от вже в нашому ХХІ столітті маємо цілу гору написаного, що ми називаємо літературою. Визначимо, що таке література. Література - це текстове вираження думок, ідей та фактів інтуїції, що хвилюють автора, і є в якомусь сенсі його внутрішнім світом. При цьому авторів багато, і в кожного - свій внутрішній світ. Автором може бути хто завгодно, література - явище відкрите й гостям завжди раде. Хочте, і Ви пишіть - ніхто не забороняє. Література буває різна - дешева й дорога, зі стилем й без нього, а також антична, класична, авангардна, ідеологічно заангажована, потрібна, принципова, російська, вічна, нецікава, не варта Вашої уваги, без шансів на розуміння, з претензією на істинність тощо. Як мені здається, письменник не обирає, що він пише, це вже обрано за нього - лише почавши писати він дізнається, в якому стилі/жанрі/ключі йому варто працювати - у тому й працює. Працює інколи з натхненням, інколи - з віри у власне покликання. Обидва варіанти приймаються, адже обидва виокремлюють письменника як письменника з лав широкого загалу, а виокремлення надзвичайно важливе, адже джерело творчості - це індивідуальність, яка, до речі, може проявити себе лише у свободі. Література не існувала б, якби ми були однакові або майже однакові, саме неоднорідність людських внутрішніх світів породжує з одного боку читацький інтерес, а з іншого - бажання писати. Бажання писати... Чергова містично-метафізична „воля до..."? Самі собою навертаються в уяві концептуальні назви можливих статей/есе/книг про чи то явища, чи то химери сучасної літературизованої свідомості: „Бажання писати як спосіб подолання себе, або нове вирішення антиномії свободи й необхідності", „Бажання писати й причини революцій кінця ХХ - початку ХХІ століть", „Бажання писати в розрізі модерних методів дослідження літератури: творча особистість чи реалізація космічної (комічної?) енергії."... Що таке „бажання писати"? Чи це так само, як бажання бути багатим? Чи це щось інше?
 
Кожен з нас має бажання, тобто чогось бажає і усвідомлює це. Бажання бувають різні, і якщо так подумати, можна навіть сказати, що бажання суть коріння відмінності між людьми. Степан - це Степан, бо він бажає те, що він бажає, а Микола - це Микола, бо він бажає те, що бажає він. Тут все зрозуміло. І от дехто бажає писати. Розберемось. Беремо лексично-трансцендентальну лопату й копаємо. Одне за одним ми викопуємо: дивування власному ходу думок й зацікавленість у ньому, активні внутрішні монологи, що з усієї сили рвуться в зовнішній світ, інтенцію бачити багатоманіття в одноманітті, власний пережитий досвід, цілу купу надій і, нарешті, віру.  Робимо висновок: якщо в людині присутні усі ці компоненти, а вона каже, що не бажає писати, то вона каже неправду. І, я переконаний, ніхто не буде сперечатись, що для того, хто бажає писати, тобто стати письменником, потрібна ще одна маленька, але безумовно важлива річ - власний вибір.
 
От, здається, й усе. Бачите, як просто. За допомогою простих й логічних міркувань ми вияснили, чому люди пишуть, стають письменниками - вони цього бажають, і вони це обирають.
 

Звісно, в нас є ще ціла низка запитань до письменників. А чому ви пишете стільки речей нецікавих? А звідки ви берете сюжети? А коли ви напишете ще один „Злочин і кару"? А якою мовою найкраще писати прозу, а якою - вірші? А чи скоро до закінчення постмодерну? А де сучасна вітчизняна література? А що ви робили в часи більшовицької окупації? А під час помаранчевої революції? А як заробити гроші?... І так до нескінченості. Але письменники - вони чомусь не відповідають. Це й не дивно - коли я їх питав, чому вони пишуть, вони так само не могли сказати нічого путнього.

 

 

Read 133 times
Login to post comments
Top
We use cookies to improve our website. By continuing to use this website, you are giving consent to cookies being used. More details…