Авторизація

     

КАТЕГОРІЇ

Обитель св.Онуфрія Великого

Особлива роль у традиції Православної Церкви належить чернецтву. Впродовж століть це "воїнство Христове" стояло на сторожі чистоти і непорушності вчення Церкви, її Священного передання, богослов'я Святих Отців та Вчителів. Саме ці аскети - пустельники, стовпники, як і насельники скитів та монастирів першими реагували на будь які ворожі Церкві, християнській моралі та доброчесності впливи у суспільстві. І тоді звучав їх голос - іноді тихий та спокійний, іноді гнівний та рішучий - могутній і богонатхненний. Саме їх повна відданість та самопосвята служінню Христовій Церкві в дусі Молитви Ісусової допомагали народам поборювати сили зла і формувати свої особливі форми духовного буття на основі давніх, освячених Церквою традицій. Зрештою, у порівнянні з Західним християнством, Православ'я отримало визначення „релігії монахів" .

  Багато написано про роль монастирів в історії українського народу, значення українського чернецтва в історії Церкви. Серед святих Вселенського Православ'я, до аскетичної традиції яких звертались чернечі осередки на українських землях особливо варто відзначити постать св. Онуфрія Великого. Опіці великого аскета IV ст. доручено ряд обителей у Галичині, на Підляшші, Волині; постать цього пустельника була популярною і в традиції народного християнства.

 Саме з теренами Галицько-Волинської держави пов'язується поширення культу св. Онуфрія серед східних слов'ян [2]. Так, літописний „Список руських міст, далеких і близьких" (1373-1395) згадує про мощі св. Онуфрія у Самборі, які, можливо, потрапили сюди із Брауншвайга [3]. Монастирі та храми святого Онуфрія відомі у ряді інших сіл та міст. Наприклад існування Свято-Онуфріївського монастиря в с. Бірча (згадка в 1422 р.) відоме з підтвердної грамоти Казимира Ягайловича Федору Шептицькому на володіння с. Канофости від 12 квітня 1469 р. [4] Однойменний храм згадується у 1367р. в Посаді Риботицькій, в 1400р. - у Перегінську поблизу Коломиї [5]. Характерно, що в другій половині XVII ст. львівський православний (згодом уніатський) владика Йосиф Шумлянський, намагаючись обмежити свободу мандрівних ченців, своїм коштом відкриває у Перегінську монастир святого Онуфрія [6]. До сьогодні образ св. Онуфрія кінця XVII - початку XVIII ст. ст. зберігається у церкві-каплиці с. Розгірче на Стрийщині, де у XVIII ст. був відомий уніатський жіночий монастир (колишній православний) [7]. Онуфріївський пресвітер в Острогу згадується серед опитуваних свідків у судовій справі, щодо майна єпископа Кирила Терлецького, самовільно захопленого луцьким войським Жданом Боровицьким (від 23 грудня 1591 р.) [8]. У Володимирі „манастьірь в гай святого Онофрия, у вострові на ріці Лугу", до якого належить „кгрунть, острові Волосаві", внесено в опис церков і маєтків єпископства, складений при переданні його єпископу Іпатію Потію 11 квітня 1593 р. [9].

 Очевидно, українськими впливами зумовлене й поширення культу святого на північ та схід - наприклад, князь Симон Лугвень засновує монастир св. Онуфрія біля Мстиславля; а можливим фундатором монастиря св. Онуфрія „на Тростенском озере" у Московському князівстві вважається київський митрополит Кипріян [10].

 Окремою цікавою сторінкою історії духовної культури українського народу є традиція почитання св. Онуфрія, постать якого набуває іноді ряду „нежитійних" рис. Пройшовши складний, спрямований на осягнення Вищої Істини єднання з Творцем, шлях, царевич-аскет Онуфрій у народній уяві став опікуном породіль [11].

 „Царськії палати зоставив єси, Густую пустиню злюбив єси; Царськії трони І їх корони, Перлову главу І їх славу, І сон... О, Боже! Ні во чтоже Вмінив єси!"- читаємо у народному вірші „Преподобному Онопрею". І все це заради того, щоб отримати „заплату царськую палату" після завершення свого земного життя [12]. Провівши шістдесят три роки в пустелі без спілкування з людьми, св. Онуфрій вражав своєю святістю навіть „диких звірів" та „розмаїтих птахів". Навіть після смерті „два леви яму єму копали, виривали і плакали і ридали і гірко волали" [13]. Очевидно, тому серед східного слов'янства св. Онуфрій вважався також захисником худоби від всіх лих [14]. 3 російських легенд довідуємося про зцілення святим Онуфрієм людей від кровотеч. Преподобному Онуфрію моляться також за збереження від несподіваної смерті. У білоруському фольклорі зустрічається своєрідний образ - „лясной царь Оноприй" [15].

 Незвичної постави набирає образ преподобного пустельника і в деяких українських віруваннях. Наприклад, в Луцькому повіті понад сто років тому побутувала легенда, яка пояснювала чому між 12 червня (днем вшанування Церквою пам'яті преп. Онуфрія Великого) та 6 серпня ніколи не буває морозу. Колись Мороз засперечався із святим Онуфрієм, а той розрубав йому голову сокирою. Заліковувати ж рану Мороз був змушений аж до Спасового дня - Преображення Господнього [16].

 Найбільш відомими осередками чернечого життя, яким належить виняткова роль в історії Українського Православ'я, стали монастирі в Яблочині на Підляшші та у давньому княжому місті Львові. Історія львівського Свято-Онуфріївського монастиря сягає своїми витоками сивої давнини. Львівський історик XVII ст. Бартоломей Зіморович, посилаючись на невідомий сьогодні слов'янський рукопис, пише про появу перших ченців за князя Лева Даниловича(1264-1301), який передав під їхню опіку образ Богородиці, написаний апостолом Лукою [17]. Ченці зберігали ікону у великій таємниці - ні князь Болеслав-Юрій Тройденович (1323-1340), ні король Казимир VІ про неї не знали. Лише князь Володислав Опольський (1372-1378) під час свого урядування в Галичині зміг підступом забрати образ і передати до Ченстохови. Князеві Леву приписує заснування монастиря св. Онуфрія і василіанський літописець XVIII ст.

 Перші ж документальні згадки про цю обитель датовані другою половиною XV ст. Йдеться про ряд привілеїв 1460-х рр., що стосуються надання для монастиря львівського міщанина Степана Дропана. Постійне покликування Успенського Ставропігійного братства на цю традицію, брак оригінальних документів, спричинили тривалі дискусії в історіографії довкола як дати заснування братської організації, так і в питанні існування друкарні у Львові до приходу Івана Федорова. Спираючись на свідчення джерел про королівські підтвердження надань Степана Дропана, відомий львівський історик-архівіст минулого століття Денис Зубрицький вважав, що в 1463 р. цей міщанин наново заснував або обновив давній монастир св. Онуфрія. Разом з матеріальним забезпеченням було здійснене передання обителі під опіку церковного братства. Львівський староста Анджей Одровонж підтвердив акт надання, а в 1469 р монастир отримав привілей Казимира IV Ягайловича. Монастирем мав управляти унівський ігумен, а обидва монастирі підпорядковувалися безпосередньо київському митрополиту [20]. Запис у протоколі львівського лавничого суду від 27 липня 1589 р. засвідчує заяву членів Ставропігійного братства про те, що монастир св. Онуфрія Степаном Дропаном „був фундований і дотований... і відданий під духовну юрисдикцію ігумена унівського монастиря, що підлягає київському і галицькому митрополитові, а під світську пану старості львівському" [21]. Княжої традиції монастиря у цей час вже, очевидно, не пам'ятали.

 Залежною від Унева Свято-Онуфріївська обитель залишалась майже до кінця XVI ст. Грамотою від 13 листопада 1589 р. константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир як від цієї залежності, так і від влади львівського єпископа. Братська ж опіка над монастирем продовжилась до початку XVIII ст. (до прийняття унії Львівською єпархією). Впродовж XVI ст триває борогьба владик за включення монастиря св. Онуфрія у свою юрисдикцію. Так, львівський єпископ Арсеній (Балабан) (1549-1569) захоплює його силою - ченців, які чинили опір було покарано ув'язненням по церквах чи посаджено в колодязі. 14 вересня 1556 р. під загрозою сплати 1000 гривень владика Арсеній зобов'язався не чинити нападів на Унів, а в угоді з братством відмовився від претензій на Онуфріївський монастир і визнав його ставропігійним - митрополичим [22].

 Тривалим був також конфлікт із наступним владикою єпископом Гедеоном (Балабаном) (1569-1607). Висуваючи звинувачення проти братства, він домагався піврічного ув'язнення братчика Івана Красовського на дзвіниці монастиря св. Онуфрія. Члени Успенського братства брати Рогатинці та згаданий Красовський звинувачувались у тому, що цей монастир відняли у єпископа [23]. Не погодився владика з братством і після патріаршого передання монастиря Ставропігії, намагався чинити опір і організовував захоплення обителі силою. Так, у 1590 р., після заходу сонця слуги єпископа потаємно увійшли до монастиря, обшукали всі комори і скрині, забрали документи, ув'язнили ігумена. Після скарги до митрополита, єпископ змушений був визнати права братства на монастир. Це право було підтверджене також грамотою короля Сигизмунда IIІ від 15 жовтня 1592р..отриманою братством завдяки клопотанням ряду православних магнатів (зокрема, князя К. Острозького).

 Всі питання, які стосувалися економічного життя монастиря, обрання посадових осіб, в т.ч. ігумена, вирішувались на зібраннях братства. Імена перших ігуменів монастиря св. Онуфрія залишаються невідомими. У монастирській хроніці лише вказано, що до 1480 р "були зайшлі здальших монастирів управителями і мешканцями" обителі. Перший відомий ігумен Йоасаф (+ 1493) був одночасно архімандритом другого львівського православного монастиря - Свято-Юрського [26]. Як свідчать нечисленні згадки імен ченців у джерелах, обитель об'єднувала невелику кількість братії: ігумена, трьох-чотирьох ієромонахів та кількох ченців. Так, у 1528 р згадується чернець Іван, "з Божої волі зложений тяжкою слабістю", що виголошує перед міщанами свою останню волю; у 1546 р. - чернець Омелян, колишній багатий львівський кравець [27]. Згадують джерела також маляра з монастиря св. Онуфрія Федора, можливо, представника одної з львівських малярських родин, заповіт якого у 1557 р. був внесений вдовою до актових книг гродського суду [28]. В другій половині XVI ст. відомі ігумен Леонтій (бл. 1558-1588 р.), ігумен Іона (1558 р.), намісник Генадій (1588-1590 рр.), ігумен Василій (1589-1594 рр.), що мав виїхати до київського Михайлівського монастиря.

 Більше інформації про діяльність братського монастиря маємо вже з наступної доби. У 1604 -1618 рр. гут служить священик Федір, що перейшов із Трьохсвятительської каплиці при Успенській церкві; у 1624,1635 рр - настоятель отець Сергій, у 1624 - священик Петро [29] Як свідчить лист київського митрополита Іова (Борецького) до братства від 11 січня 1627 р ігуменом Свято-Онуфріївського монастиря призначено і висвячено ієромонаха Йосифа (Кириловича) - відомого діяча Києво-Печерського кола ченців, якого запросив зі Львова в Лавру ще архімандрит Єлисей (Плетенецький). У 1634 р. о. Йосиф зрікся ігуменства, обурившись призначенням братчиками під час його відсутності намісником монасгиря о. Петронія. У ході справи, як видно з протоколів засідань братства, виявилось, що і до о. ігумена висунуто претензії: він заступався за монастирським кашоваром (своїм родичем), якого хотіли покарати ув'язненням за зневажливе ставлення до ченців. Після передання о. Йосифом ключів і обов'язків братству, в кінці лютого 1635 р. "молодшим" Онуфріївським братством (за згодою "старшого") було обрано ігумена о. Сергія. Але за Йосифа вступився митрополит Петро (Могила), після його листа до братства із закликом припинити сваволю, Йосиф (Кирилович) і далі виконував обов'язки ігумена (до 1638 р.) [30].

 На відміну від львівського Віденський братський статут ширше охоплював усі можливі ділянки застосування зусиль членів організації, не обмежуючись лише до братчиків т зв. старших. Широко розгортаючи свою діяльність в Онуфріїв ському монастирі Ставропігійне братство починає усвідомлювати необхідність певних змін. Таким чином, у 1633 р. було затверджено статут, розроблений на основі львівського і віденського, утвореного вже раніше "молодшого" братства - для неодружених чоловіків. Місцем його зібрань став монастир св. Онуфрія [31]. Як у "старшому" так і в "молодшому" братстві всі керівні посади були виборними. Поряд із 4 старшими братчиками та їх помічниками, осіб відповідальних за діяльність шпиталю, школи, скарбницю, того, хто б здійснював "інспекторство на всяк гріх" та ін , призначалися відповідальні за управління монастирем св Онуфрія (напр., в 1601 р. - Микола Добрянський і Андрій Білдагович) [32]. Окремо обиралися братчики на тимчасові посади. Наприклад, 27 серпня 1627 р під час будови монастирської церкви, коли почали "над притвором склепити", за робітниками доглядав Григорій Романович [33]. У вересні цього ж року (03.09) обов'язки "дозорців" виконують Ян Афендик і Григорій Мороз. Згадуються дозорці і при побудові монастирських келій у 1683 р (Стефан Красовський, Стефан Лавришевич і Кипріян Кисельницький) [34]. Як і члени старшого Успенського Братства молодші братчики зобов'язувались бути вірними інтересам братства, ідеям православ'я. Одною з перших вимог до кожного з них був обов'язок сповідатися щонайменше двічі на рік (на Різдво і Пасху), вести благочестиве життя - не як "в посполитом дому", а як в домі, призначеному "на омышлевання спрятку, чести й хвалы всесилного Бога належачих" [35]. У 1645 р. молодше Свято-Онуфріївське братство отримало затвердження і благословення митрополита Петра (Могили). Братчики разом з монастирською братією стали активними учасниками церковного відродження - вони беруть участь у діяльності школи, створюють окрему бурсу для учнів, з кінця XVI ст. при обителі утримують шпиталь для немічних та жебраків. Коли у 1644 р. "шпитальний господар" Матвій поскаржився братству на складне матеріальне становище, було вирішено кошти із скарбниці монастиря передати "на убогихь до шпиталя" [36].

 Впродовж усього часу існування монастир св. Онуфрія спирався на опіку та жертовність православних християн. У 1518 р. кушнір Стецько і кравець Андрій купують город біля монастиря і передають його обителі. Це - одна з перших братських фундацій. До звільнення монастиря від податків значною мірою спричинився своїм заступництвом при королівському дворі князь Костянтин Острозький [37]. Поданий на затвердження Яну Казимиру у 1650 р. реєстр привілеїв Львівського брат сгва містить понад десяток документів 1572 - 1639 рр., більшість з яких обумовлюють "вольності" Онуфріївського монастиря [38]. У стіни його церкви пізніше були вмуровані надгробки ряду фундаторів обителі - Олени Понентовської, доньки молдавського воєводи Янкули (1598 р.), Андрія і Марії з роду Касіана Шлюсаря (1610 р.), доньки Яцка Полянського (1622 р.).

 І храм, і келії впродовж століть зазнали ряду перебудов. Відоме фундування келій міщанкою Кунцевою у 1600 р. У 1623 р. в монастирі, будови якого були дерев'яними, сталася пожежа. Основні перебудови було здійснено в 1655 - 1656 рр Саме з того часу монастир набув вигляду оборонної споруди. Окремо збудовано вежу з дзвіницею. Огорожа монастиря спочатку також була дерев'яною, і лише у 1690 р. з'явилися кам'яні мури. До перших десятиліть XIX ст. проіснував монастирський цвинтар, згодом його перетворено в сад. Під час турецької облоги 1672 р. монастир знову було спалено і відбудовано у 1683 р. У 1701 р. розбудовано каплицю Пресвятої Трійці при церкві, як наголошує А. Криловський, за щасливе розв'язання справ з противниками православ'я (єпископом уніатом Йосифом Шумлянським) [39]. Сучасного вигляду монастир набув після перебудов, здійснених василіянами у 1815-1820 рр.

 Окрему, надзвичайно цікаву сторінку історії монастиря св. Онуфрія у Львові складають події, пов'язані із місцевим книгодрукуванням. Саме з цією обителлю пов'язана діяльність Івана Федорова - друкаря "книгъ предъ тымъ невиданныхъ". Одним з активних учнів, помічників, а, згодом, продовжувачів великої справи був онуфріївський чернець о. Мина. Саме він став, можливо, одним із тих "малыхъ ... в iереискомъ чину", які, за словами Івана Федорова, допомогли відкрити друкарню у 1572-1573 рр. Після смерті першодрукаря о. Мина брав активну участь у створенні братської друкарні, а в документах 1588 р. його названо друкарем, який став її першим управителем. Під час суперечок з єпископом Гедеоном (Балабаном), о. Мина був жорстоко покараний - за розпорядженням владики його в ланцюгах впродовж двох місяців тримали у Галичі [40]. Ще одною цікавою постаттю з числа монастирського духовенства був о. Леонтій. Відомий в обителі ще з 60-х рр. XVI ст., він був хранителем монастирської скарбниці, якою міг повноправно розпоряджатися. На початку 80-х рр о. Леонтій дав Івану Федорову 80 золотих, отримавши після його смерті 40 Апостолів. На основі документу, що засвідчує цей факт, було навіть висунуто гіпотезу про можливість заснування Іваном Федеровим після повернення з Острога нової друкарні у 1583 р. безпосередньо в Онуфрійовському монастирі [41].

 5 (15 за н.с.) грудня 1583 р. помер Іван Федоров. Поховано його на цвинтарі біля монастиря, або й і у самому храмі св. Онуфрія. На могилі було покладено плиту з відповідним написом. Вище згадувана хроніка монастиря 1771 р. засвідчує наявність надгробку "якогось друкаря", який використовується для накриття підлоги перед вівтарем Божої Матері, і який необхідно зберегти як пам'ятку про засновану тут друкарню. Надгробок Івана Федорова вивчали такі дослідники минулого століття як археолог і історик 3. Я. Доленга-Ходаковський, археограф П. Кеппен, К. Ф. Калайдович, проф. М. Погодін, Я. Головацький. Розміщений серед плит підлоги надгробок дуже руйнувався, що неодноразово відзначали науковці і зверталися до оо. василіян з проханням вийняти його і вмурувати в стіну для кращого збереження. Оригінальну плиту останнім бачив відомий український історик А. Петрушевич у серпні 1883 р. Через кілька місяців надгробок зник. Протоігумен ЧСВВ Климентій Сарніцький 9 грудня 1883 р. у присутності шести свідків склав протокол, оповідаючи, що камінь розсипався під час ремонту підлоги у церкві: ченці лише наглядали за роботою простих робітників, тому не вдалося врятувати надгробок від лома. Дискусії довкола питання про свідомий вчинок чи злочинну недбалість василіян, як і про сам факт повного чи часткового знищення пам'ятки тривали ще впродовж кількох десятиліть, доповнюючись новими суперечливими свідченнями та спогадами. Нажаль, зображення надгробку Івана Федорова дійшло до нас лише у не зовсім точних зарисовках вчених XIX ст. [42].

 Коли у 1585 р. постало питання викупу закладеної друкарні покійного Івана для потреб братства, справу підтримав єпископ Гедеон, звертаючись до вірних і духовенства з проханням про добровільні пожертви на друкарню. З такими зверненнями владики, датованими 8 листопада 1585 р., ченці монастиря св. Онуфрія були розіслані по єпархії [43]. У травні 1586 р. єпископ повторив свій заклик. Таким чином, з 1586 р., із затвердженням статуту Львівського братства, воно отримує всі головні засоби своєї діяльності - опіки над церковним життям, книгодрукування, шкільництва.

 Під час будівельних робіт при зведенні Успенського храму на поч. XVII ст. друкарню було перенесено до Онуфріївського монастиря. Не припиняючи своєї діяльності, тут вона перебувала до 1616р. Високо оцінював діяльність друкарні Александрійський патріарх Кирило, який у листах до братства з 1614 р. відзначав, що "особливо в Онуфрію, яко дошло нас слышати, же й неяких типографов мнихов маєте, котрыє велыкое старане мають, якоб през выданя книг много доброго народови христіанскому з друкарни вашей собою учинили" [44]. Повернення ж друкарні на попереднє місце, можливо прискорила подія, що сталася на початку 1615 р. Під 3 січням у протоколах братства записано, що приїхавши до Львова уніатський митрополит Йосиф Вельямін Рутський та Володимирський уніатський єпископ Ілля Мороховський забажали оглянути друкарню. Вони, разом зі свитою увійшли в монастир Братія ж обителі з братчиками, боячись підступу, вдарили на сполох і "дзвонили на кгвалть". На дзвін збіглися передмицани, зчинилася бійка. Побиті владики зі слугами ледве втекли, після чого подали скаргу в суд. "Староста посажал пред міщан, а міщан на ратушь позываль, повідаючи, жесте гвалть учинили на манастыри й пана Руцкого хотілисте забити". Ця справа дуже дорого обійшлася братству - у протоколах зафіксовані всі оплати і витрати на старосту, прокураторів, гетьмана і ін., а також і на самих уніатських "гостей" [45].

 Друкарська справа досить швидко допомогла покращити фінансове становище братства з її коштів, як зазначав "Рофюпєнко, утримувалась школа, Успенська церква з причтом, шпиталі і сам Свято-Онуфріївський монастир [46]. В добу національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького духовенство і братчики Львова підтримували зв'язки із козацьким військом. Згодом братству дорікатимуть ворожим ставленням до польської влади під час облог 1648 11655 рр. У бібліотеку Онуфріївської обителі потрапила книга, подарована козаками восени 1648 р. братству с. Вербиці. Зустрічалися братчики із "капеланом" гетьмана Богдана Хмельницького о. Іваном Гоголовським, який, отримавши в подарунок ряд львівських видань, передав монастирю св. Онуфрія Октоїх [47].

 Таким чином, від XIII ст. до переходу єпархії в унію (поч. XVIII ст.), обитель св. Онуфрія Великого у Львові відіграє надзвичайно важливу роль у житті міста, Православної Церкви, українських земель. Активне культурно-освітнє життя, боротьба за права православних українців у Речі Посполитій і, головне, відстоювання віри і прав Православної Церкви - практично жодна із ділянок не залишилася поза увагою та без підтримки насельників обителі. У XVIII ст. монастир перейшов у руки уніатів і став "василіянським".

 Минає час, змінюються покоління, святоотцівська традиція цього монастиря живе вже у інших православних обителях, несучи у майбутнє славні традиції перших століть своєї історії. Людська пам'ять не здатна зберегти всього, але ангельські віхи долями людськими вкарбовуються в історію Церкви Христової Православної України, наче старезні написи у стінах храму із вмурованими таблицями давніх фундаторів, написами і датами. Стіни теж пам'ятають, пам'ятають і мовчать, бо чекають слів потомків. І, здається, з глибин віків зносяться в небо тихі молитви братії за ці наступні покоління, а сумовитий погляд першодрукаря закликає з місця свого останнього спочинку до дій, до праці в ім'я народу, віри, рідної Церкви. А таємничий пустельник, вкритий довгим сивим волоссям, і надалі благословляє чернецтво та молодших братчиків, звертаючись до Господа з молитвою за Православну Галичину.
 

Віра і культура" № 5 жовтень 2000 року


Посилання:
1. Кураев А. Протестантам о Православии. М 1997 С 1
2. Мицько І. До історії львівських церков// Львів. Історичні нариси. Львів 1996 С 92 93
3. Там само. С 92. Тихомиров Н. Н. Список русских городов дальних й ближних //Исторические Записки. М 1952 Т40 С224
4. Крип`якевич І. Середневічні монастирі в Галичині. Спроба катальогу//Записки ЧСВВ. Т2 Жовква 1927 С 95
5. Мицько І. До історії С 92 93
6. Шараневич Й. Іосифь Шумлянскій. Рускіи єпископы Львовскіи от г 1667 до г 1708. Біографическіи начеркі - Львові. 1896 -С17 18
7. Сулик Р. Монастирі на Стрийщині від найдавніших часів // В своїй хаті своя правда. Сторінки історії Стрия. Стрий, 1992 С 2223
8. Архив Юго-Западной России 41 Том. С 320. Там же С 373
10. Мицько І. До історії. С 93. Там само С 92
11. Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край. Материалы и изследования собранныя чл П. П. Чубинским. Спб 1872 С 176 177
13. Там же
14. Юдин А.В. Ономастикон русских заговоров. Имена собственные в русском магическом фольклоре. М 1997 С 104
15. Там же. С 104-105
16. Труды зтнографическо-статистической зкспедиции. С 31
18. Крип'якевич І. Середневічні монастирі. С 86
19. Див. наприклад Ісаєвич Я. Д. Найдавніші документи про діяльність братств в Україні//Його ж Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. Львів. 996 С 50 62
20. Зубрицкіи Д. Летопись львовскаго Ставропигийскаго братства у Львові. 1926 С 6 7
21. Крип`якевич І. Середневічні монастирі. С 86 87
22. АЮЗР 41 Т К 1904 С 109-110
23. Там же. С115 116120
24. Крип`якевич І. Історичні проході по Львові. Львів 1991. С 13Х 139
25. АЮЗР 41 ТІЇ К.1904 С 55-56
26. Крип`якевич І. Середневічні монастирі. С 79 90
27. Крип`якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI ст. Дослідження і матеріали. Львів 1994 С 65 101
28. Там само. С 65. Александрович В. Львівські малярські родини XVI ст//Жовтень 1987 №1 С 99
29. Мицько І. Львівські священики та вчителі останньої чверті XVI першої третини XVII ст // Успенське братство і його роль в українському національне культурному відродженні. Доповіді та повідомлення наук. конф. 4 5 04 1996 Львів 1996 С 13 14
30. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Киев 1883 ТІ - С 290 292 Киев, 1898 Т2 С86 92
31. Ісаєвич Я. Д. Львівське Успенське братство його школа і друкарня // Львів. Історичні нариси. Львів, 1996 С 84. Статут Онуфріївського братства, протоколи засідань, облік прибутків та видатків, опубліковані в АЮЗР (41 Т 12 С 72 163 )
32. АЮЗР 41 ТІЇ С 22 23
33. Там же С 640
34. Там же С 641 670
35. Там же Т12 С75
36. Там же ТІЇ С150
37. Крип`якевич І. Львівська Русь С 74
38. АЮЗР 41 -ТІЇ С169 170
39. Там же С 103
40. Немировский Е. Л. Іван Федоров (около 1510 1583) М 1985 С 143 144
41. Там же. С 144. Немировский Е. Л. Документальные материалы львовских архивов о последнем периоде жизни й деятельности Йвана Федорова//Исторический Архив -М 1961 М°4 С232 233
42. Немировский Е.Л. Йван Федоров. С 207 213. Див. також Немировский Е. Л. Путешествие к истокам русского книгопечатания М 1991
44. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила. ТІ С 201 204. Опєнко І. Історія українського друкарства. Київ 1994 С 116 117
45. АЮЗР 41 ТІЇ С 344 345
46. Опєнко І. Історія українського друкарства .С 122 "АЮЗР 41 -ТІЇ С 184. Ісаєвич Я. Д. Зв`язки братств із запорізьким козацтвом у XVII ст // Його ж Україна давня і нова Народ релігія культура. Львів. 1996 С 109 110

Read 167 times
Login to post comments
Top
We use cookies to improve our website. By continuing to use this website, you are giving consent to cookies being used. More details…