Авторизація

     

КАТЕГОРІЇ

Золотоуст український – святий Дмитро Ростовський

Багато переказів і пісень породжує народ, але чимало з них іде в забуття. Іноді недовгий вік випадає на долю усного слова. Слово ж писане живе віками, зберігаючи букву та дух свого часу. От чому такими цінними є для нас твори літописців і агіографів Русі-України. І якщо синонімом великого літописця у нас стало ім’я Нестора, то серед авторів житій святих першим називаємо святителя Дмитра (Димитрія) Ростовського. Ця людина зберегла для нащадків свідоцтва справ християнських подвижників.

Золотоуст український – святий Дмитро Ростовський

Щоб пам’ять про подвиг не щезла в глибині століть, слід зберігати оповіді про діяння героїв ― у піснях, переказах, книгах ... Багато переказів і пісень породжує народ, але чимало з них іде в забуття. Іноді недовгий вік випадає на долю усного слова. Слово ж писане живе віками, зберігаючи букву та дух свого часу. От чому такими цінними є для нас твори літописців і агіографів[1] Русі-України. І якщо синонімом великого літописця у нас стало ім’я Нестора, то серед авторів житій святих першим називаємо святителя Дмитра (Димитрія) Ростовського. Ця людина зберегла для нащадків свідоцтва справ християнських подвижників.

У грудні 1651 року в містечку Макарові, що за сорок верст від Києва, дружина козацького сотника Сави Туптала народила хлопчика. Дитині дали ім’я Данила. Батько його вибився в сотники із простих козаків, багато воював. При цьому завжди зберігав віру в Бога, а коли пішов у відставку, став церковним старостою. Була до пари йому і богомільна дружина Марія. Згодом, про своїх батьків святитель писав: «Батьки мої ― християни благочестиві», а про матір: «не сумніваюся щодо Божого милосердя і її спасіння, знаючи постійне доброчесне і набожне її життя».

Благочестиві батьки обрали синові шлях священства. До одинадцяти років Данило знав уже всі молитви, легко читав Святе Письмо та Псалтир. Тому смиренного і допитливого хлопчика відвезли на навчання до знаменитої Києво-Могилянської академії, що була світильником духовної та світської науки України й усього православного світу.

В Академії було чимало талановитих педагогів, проте Данило найбільше полюбив лекції учителя риторики, блискучого проповідника і богослова Іоаникія Галятовського. Хлопець старанно засвоював приклади, звороти мови, запам’ятовував серцем те духовне піднесення, яке живить промовця. Проте Іоникій Галятовський тоді ще не міг навіть уявити, яким визначним проповідником виросте цей тихий отрок.

Під час війни між Росією та Польщею за Україну 1665 року Київ захопили польські війська. Києво-Могилянська академія запустіла. Не минуло й трьох років у навчанні, як Данило вимушено повернувся додому. Тут він займався самоосвітою, а в сімнадцятирічному віці попросив у батьків благословення на постриг. Ті охоче погодилися, і влітку 1668 року Данило знову вирушив до Києва, у стародавній Кирилівський монастир. Його ігумен, Мелетій Дзик, також виконував обов’язки ректора Києво-Могилянської академії. Він з радістю постриг учня та дав йому ім’я Димитрія.

І в монастирі юнак не припиняв навчання. Пізнання його були настільки глибокі та різнобічні, що майже через рік після постригу київський митрополит Йосип висвятив молодого ченця в ієродиякони. Невдовзі по всій єпархії говорили про талановитого книголюба з Кирилівської обителі.

Навесні 1675 року Димитрій проїздом опинився в Густинському Троїцькому монастирі біля міста Прилуки. Тут він зустрівся з чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. Владика довго розмовляв з юнаком і був настільки вражений його богословськими пізнаннями, що висвятив Димитрія в ієромонахи та запросив його на посаду проповідника до Чернігівського кафедрального собору.

У той час Україна славилася своїми проповідниками. На її теренах уже не одне десятиліття точилися  змагання за душі вірних між католицизмом і православ’ям. Слово проповіді було дуже вагомим аргументом у цих суперечках. І тому так цінувалися талановиті проповідники. Їх було багато, але серед усіх виділявся молодий ієромонах Димитрій Туптало. Талант красномовця, блискуча освіта поєднувалися у ньому з гарячою любов’ю до Господа і до Православної Церкви. Це відчували і народ, і священство. Тому Димитрія незабаром стали запрошувати в усі чернігівські храми, а згодом – в інші міста України й навіть православні обителі Білорусі та Литви (у ті часи вся територія Великого князівства Литовського знаходилася під управлінням київського митрополита.) Два роки святитель провів у Чернігові, по кілька місяців у Пінську й Вільному (у Новодвірському та Свято-Духовому монастирях), більше року – у Слуцькому Братському Преображенському монастирі ... Скрізь проповіді Димитрія знаходили вдячний відгук у душах парафіян.

Знову в Україну знаменитого проповідника покликав гетьман Іван Самойлович. У своїй резиденції, у славному місті Батурині, він довго розмовляв із Димитрієм. Оскільки Іван Самойлович сам був сином священика, він добре розумів значення Церкви для відродження України та наскільки необхідними були для неї талановиті церковні діячі. Він попрохав Димитрія залишитися в Миколаєвському Крупицькому монастирі поблизу Батурина. За рекомендацією гетьмана митрополит Лазар вручив Димитрію грамоту на ігуменство в цьому монастирі.

Два роки провів святитель у обителі, проповідуючи, вивчаючи мови та давні рукописи. Увесь цей час до нього приходили послання з багатьох українських монастирів із проханнями прийняти посаду ігумена. Але Димитрій скромно відмовлявся, та й гетьман не волів відпускати від себе прославленого книжника. І все ж таки 1681 року він виїхав: ченці Максаковської Преображенської обителі, що була на захід від Конотопа, дуже просили його прийняти ігуменство. У тиші віддаленого монастиря Димитрій сподівався глибше вивчити історію та богослов’я. Неохоче відпустив його Іван Самойлович, а Лазар Баранович благословив і на прощання мовив: «За ім’ям Димитрія бажаю тобі митри; Димитрій нехай отримає митру». Пророчими виявилися слова владики: митра (головний убір єпископа або архімандрита) згодом увінчала святителя.

Але недовго довелося перебувати Димитрію вдалині від важливих подій. 1683 року архімандритом Києво-Печерської лаври став Варлам Ясинський – відомий духовний письменник і богослов. Він задумав велику справу – видати повне зібрання житій святих. Після татарських навал, спустошення через війни з Польщею багато документів було втрачено, про декого з подвижників і зовсім нічого не було відомо. Варлаам взявся до пошуків людини, яка здатна була б на таку грандіозну працю. Вибір його зупинився на Димитрії.

Довго в молитві благав Димитрій у Господа благословення та підтримки. Нарешті в червні 1684 року він розпочав свій духовний подвиг ― взявся складати Четьї-Мінеї (житія для щоденного читання). Розпочавши титанічну працю, Димитрій продовжував її все подальше життя.

З неабиякою сумлінністю Димитрій поставився до справи. Він зібрав усі доступні документи, книжки з усіх монастирських бібліотек України. Велику користь принесла збірка «Акта санкторум» («Діяння святих»), видана латиною в Антверпені. І ввесь час Димитрій відчував небесну підтримку. Якось уві сні йому з’явилася великомучениця Варвара, підбадьорила його усмішкою та мовила: «Не бійся». Через три місяці після цього, коли Димитрій працював над житієм мученика Ореста, святий сам з’явився життєписцю та повідав про факти своєї біографії, доти невідомі.

Два роки без відпочинку працював Димитрій над житіями. Незабаром перша чверть Четій-Міней (вересень - листопад) була готовою. Із хвилюванням Димитрій передав працю раді старців Києво-Печерської Лаври. Учені старці високо оцінили роботу. Архімандрит Варлаам розпорядився видати друком книгу в Києві. І 1689 року вона вийшла у світ під особистим наглядом Димитрія.

Це стало величезною подією в історії культури не лише України, а й усієї Східної Європи. Створення такої праці стало одним із проявів церковно-культурного й освітньо-наукового піднесення України XVI-XVII століть. Вихід “Житій святих” став можливим, безперечно, завдяки глибокій освіченості святого Димитрія, його таланту дослідника. Але ґрунтом для цього подвигу були здобутки високої християнської культури України, спадщина попередників агіографів.

Праця ігумена Димитрія справила враження й у Москві. Туди він незабаром, разом з ігуменом Кирилівського монастиря Інокентієм, вирушив у почті гетьмана Івана Мазепи. З 1686 року Православна церква України перейшла з-під юрисдикції Константинополя до Москви. Московський патріарх Іоаким, схильний до консерватизму, з недовірою ставився до богословів з України. Він підозрював їх як носіїв католицького впливу. Але, побачивши працю отця Димитрія, був нею приємно вражений. Святитель згодом згадував, що він неодноразово відвідував патріарха, і той благословив його продовжувати працю.

Щоправда, згодом, коли виходили наступні частини “Четій-Міней”, Москва намагалася взяти друк під свій контроль і стала вимагати відмовитися від уживання слів українського походження та власне українського стилю в церковнослов’янському тексті житій. До часу, видавці Лаври успішно відстоювали українську традицію, але в наступних виданнях житій, починаючи з 20-х років вісімнадцятого століття, українські слова були вилучені, а стиль суттєво змінили. Мова проста, «мова серця» і водночас освічена згодом була замінена на навмисне витончений, штучний, солодкавий стиль петербурзького класицизму.

Та все ж, видання “Житій святих” (а наступні частини вийшли у видавництві Києво-Печерської Лаврі у 1695, 1700 і 1705 роках) мало величезне значення для всіх слов’янських народів. Житія розходилися в Україні та інших країнах. Вони ставали надбанням християнської культури народу, визначали моральну атмосферу суспільства. Для більшості освічених українців XVIIІ ― першої половини XIХ століть. “Житія святих” були настільною книгою, ставали повсякденним читанням як у родинах, так і в монастирях та церквах. Дослідники творчості святителя Димитрія Туптала, оцінюючи його творчий доробок, вважають, що якби він нічого більше не створив, окрім “Житій святих”, то й цього з надлишком вистачило, щоб внести його ім’я до когорти видатних християнських письменників.

У 90-х роках XVII століття отець Димитрій, плідно працюючи над черговою частиною житій, часто відгукувався на запрошення монастирів України. Вони просили його допомоги в облаштуванні та налагодженні чернечого життя. Він призначався ігуменом монастирів у: Батурині, Глухові, Києві (у Кирилівському монастирі), Чернігові (як архімандрит Єлецького Успенського монастиря він одягнув митру 1697 року). Святий охоче приймав ці запрошення. Адже книжки та рукописи монастирських бібліотек дуже допомагали у складанні житій.

Від початку XVIIІ століття почався новий, важкий період у житті святого. Цар Петро І вишукував талановитих і освічених українців. Він бажав, щоб вони  втілювали його плани будівництва імперії. Не міг він оминути й блискучого проповідника та письменника, про якого гриміла слава. 1701 року отцю Димитрію було наказано їхати до Москви, де його було висвячено на митрополита Сибірського та Тобольського. Виїхати до Сибіру святитель не встиг. Здоров’я його вже було дуже підірваним виснажливою працею, а він, на додачу, ще й серйозно занедужав. Цар та його наближені зрозуміли, що владика не витримає тяжкого сибірського клімату, і в січні 1702 року його призначили на Ростовську кафедру митрополитом Ростовським і Ярославським.

У березні Димитрій прибув у місто, яке дало йому титул Ростовський. Жителі вийшли до нього на зустріч із Боголюбською іконою Богородиці. Із трепетом ростовчани чекали, що скаже знаменитий письменник житій, слава якого гриміла й за межами України. «Хай не бентежить серце ваше моє до вас пришестя, ― лагідно мовив Димитрій. ― Не ви послужите мені, але я послужу вам».

Після України, де рівень освіти був досить високим, а більшість священиків мали освіту Києво-Могилянської академії або інших духовних училищ, владика був вражений вкрай низьким рівнем освіти та культури. Багато священиків (не кажучи вже про мирян) були неграмотними, нездатними не лише виголосити проповідь, а й навіть прочитати її з книги. Зі слабким здоров’ям, діяльний святитель узявся за роботи. Він розіслав по всіх парафіях докірливі послання, закликав священиків ретельно виконувати свої обов’язки. Сам він відкрив при своєму будинку духовне училище для дітей священиків, яке фактично він перетворив на семінарію (другу на той час у Росії). З дітьми священиків, які вчилися в ній, владика поводився як батько, залюбки проводив з ними дозвілля. Є спогади про те, як він разом із вихованцями святкував Різдво або поєднував пастирські бесіди з прогулянкою садом чи катанням на човні.

Відродилася в Ростові й традиція проповідництва. Прикладом тут був сам Димитрій, який охоче і часто виголошував промови перед паствою. Його проповіді, як завжди, були блискучими. Не випадково і зараз у молитві до святителя звертаються: «Златоусте руський». Також після служби владика зустрічався з парафіянами на їхнє прохання. Він не розділяв людей на знатних та худорідних, багатих чи бідних. До жебрака на соборній паперті Димитрій звертався настільки ж лагідно, як і до членів царської родини, які часто приїздили до нього.

Але головною турботою Димитрія залишалися Четьї-Мінеї. У лютому 1705 року він закінчив роботу над останнім, четвертим томом, а у вересні книгу надрукували в Києво-Печерській лаврі.

Завершилася неймовірна двадцятилітня праця, і якось одразу налягла втома. Владика ще працював, задумав «літопис, що оповідає діяння від початку світу до Різдва Христового» (посібник з біблійної історії). Але завершити цю працю йому вже не вдалося. Димитрій часто хворів, дуже кашляв. 26 жовтня 1709 року, у день свого ангела, він ледве висидів святковий обід. Потім Димитрій попросив усіх залишити його. Вранці владику знайшли навколішках перед іконами. З молитвою він жив, з молитвою і спочив  28 жовтня 1709 року у віці п’ятдесяти восьми років.

Відспівував Димитрія його друг і земляк з України, рязанський архієпископ Стефан Яворський.

Тіло одягнули, як заповів покійний, в архієрейські шати. Їх подарували сестри Петра I. Під голову поклали чернетки Четій-Міней. Поховали Димитрія в місці, також обраному ним, – у Спасо-Яковлевському монастирі.

22 квітня 1757 року Димитрія було прилучено до лику святих. Тодішній митрополит ростовський Арсеній (Мацієвич), теж українець родом (нещодавно прославлений як святий) написав його житіє, а переяславський єпископ Амвросій – церковну службу новому святому.

Днем пам’яті призначили 28 жовтня (10 листопада), а на 21 вересня (4 жовтня) припав день віднайдення мощей. (1752 року під час ремонту Зачатівської церкви знайшли нетлінні останки святителя, які невдовзі прославилися чудотворною силою.) За наказом імператриці Єлизавети Петрівни для них викували срібну раку (так називається прикрашений ковчег для святих мощей) й установили її в тій же Зачатівській церкві.

Твори святителя Димитрія багато разів перевидавалися. Лише в XVIII столітті Четьї-Мінеї виходили десять разів. 1786 року було опубліковано повне зібрання праць святителя. У київському виданні воно склало п’ять томів.

Лише дотик до святинь ще не дарує святості. Але повернути святині з небуття, зібрати їх по крупинках і передати як повчання нащадкам – справжній духовний подвиг. Димитрій Ростовський звернув його для нас, щоб наступні покоління завжди мали перед очима зразки моральної чистоти, мужності та самовідданості.

В архіпастирських трудах, так само як і у своїх творах святитель розкрив красу та святість своєї душі.

 

[1] Укладачі житій святих.

Read 141 times
More in this category: « Святі Русі-України
Login to post comments
Top
We use cookies to improve our website. By continuing to use this website, you are giving consent to cookies being used. More details…