Авторизація

     

КАТЕГОРІЇ

Редактор сайту

Редактор сайту

Від давніх часів слово відігравало неабияку роль в історичному бутті. Зі словом асоціюється феномен людського спілкування, фіксація багатоманітного досвіду наших пращурів, народження письма, культурний розвій, самобутні мистецько-художні та естетичні виміри світу... Втім, справжній світоглядний злам у розумінні вартості слова стався у добу післянаполеонівської Європи, коли романтики безпосередньо пов’язали словесність із душею, ба навіть із сутністю народу-нації. Так народилася славнозвісна «мовна програма» романтизму, яка розгорталася під знаком моральності та добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературних захоплень національним буттям. Власне, романтики відкрили широкому загалу неповторну палітру європейських націй зі славною та величною історією.

До лідерів українського політичного і церковно-громадського життя Волині 1920-30-х рр. належав член Центральної Ради, пізніше посол до польського сейму, священик Михайло Тележинський. Його ім'я згадується у дослідженнях з історії міжвоєнного періоду[1]. Зауважимо, що відомості про Михайла Тележинського хибують багатьма неточностями, а в окремих випадках і фрагментарністю. Зокрема науковці оминають важливу подію - висвяту у священики 1936 р.

Не буде перебільшенням стверджувати, що суспільний статус духовної сільської інтелігенції значною мірою обумовлюється її стосунками з іншими соціальними групами. До цього спонукають різні історичні обставини. Ліквідація у 1861 р. кріпацтва призвела до позбавлення духовенства офіційного права експлуатувати селянство у власних цілях. Автоматично згадалися давні колізії селян із священиками, і в деяких місцинах священики та інші представники сільського духовенства зазнали гонінь із боку розгніваного селянства. Обрання церковних старост з парафіян було конфліктогенним поприщем у стосунках між селянами (сільською владою) та місцевим духовенством[1]. Окрім того, у народній пам'яті існував образ священика-експлуататора, який сформувався ще за часів кріпосного права. Непомірні побори за треби, святкові, похоронні та інші процесії, завищена плата за навчання дітей грамоті часто збурювали серед селян невдоволення. Окремо виникало в їхній традиційній уяві питання правомірності великого церковного землеволодіння. На думку пересічного українського хлібороба, все, що було нажите фізичною працею інших, потрібно було повернути. Всі ці та інші (об'єктивні та суб'єктивні) причини могли призвести і призводили впродовж другої половини ХІХ - на початку ХХ ст. до антагонізмів між селянами і сільськими священиками.

Лірницький репертуар відзначався вражаючою різноманітністю жанрів, сюжетів і образів, що охоплювали практично всі форми народного буття: святу молитву й веселі жарти, поминальні піснеспіви й гостру соціальну сатиру, історичні «притчі» та оповіді й побутові пісні, сирітські плачі й жваві весільні награвання, а також просьби, заговори, побажання «за здравіє» та ін. Без них не обходились ні храмові свята, ні вечорниці, ні поховання, ні весілля, ні ярмарки. Лірницькі співи доповнювали народний побут, спрямовуючи народне уявлення до морально-етичних настанов лірницької дидактики. Тому центральними жанрами в репертуарі лірників були духовні побутові пісні - псальми і канти.

Поряд з Києвом – «другим Єрусалимом», всесвітньо знаним центром релігійних і туристичних паломництв, та столицею України, яка розбудовується, в тому числі й сучасними церковними спорудами, що вже стали відомі, – є й Київ менш відвідуваних сакральних місць, місцинок та куточків, котрі по-своєму також дуже цікаві. Звичайно, увагу в першу чергу притягають кільканадцять сакральних «візитівок» столиці, тим паче, що не бракує відповідних екскурсійних пропозицій. Але на допитливих чекають багато можливостей нестандартних розвідок: стародавні урочища, що ховають язичницьких ідолів, церковки й каплички, що примостились у дворах та скверах, невеликі монастирі, де кипить велика робота, чи інші свідки подій минулих та місця здійснення сьогоднішніх, – всі вони привабливі для знайомства більшого, інтимнішого, «включенішого» за стандартний туристичний марафон.

Постать Івана Мазепи, гетьмана України у 1687-1709 рр. до останнього часу була проскрибованою в російській та підколоніальній українській історіографії. Тільки з часу відродження незалежної Української держави у 1991р. ситуація кардинально змінилася. Однак, незважаючи на появу численних книг і статей, присвячених Мазепі, вони були переважно популярного змісту. Ненабагато кращим був стан в українській еміграційній історіографії з огляду на складні умови її існування, але там принаймні була можливість видати цінні розвідки Теодора Мацьківа (США-ФРН), Бориса Крупницького, Олександра Мезька-Оглоблина (США), Ореста Субтельного (Канада), причому останній опублікував 54 листи Мазепи до коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Сенявського (1).

3. І. Хижняк

Антонóвський Михайло Іванович (30.09.1759, сот. м-ко Борзна Ніжинського полку, тепер райцентр Чернігівської обл. — 1816, м. С.-Петербург) — бібліограф, видавець, перекладач і журналіст. За сімейною легендою рід Антоновських походив від франц. дворян, які носили титул графів фон Ланжеронів. Один з них, А. Жофруа, 1649 переселився в Польщу, де перебував на службі у короля Яна II Казимира і за військ, подвиги дістав звання громадянина Польс. Респ., прізвище «Антонович» та виморочний маєток. Пізніше з політ. міркувань перебрався в Україну, прийняв православ'я і змінив прізвище на «Антоновський». Одержав у своє управління «добірну піхоту і артилерію малоросійських козаків», а у власність — м-ко Зіньків «з усією округою». Нащадки Антоновського «служили отечеству своєму знатныя службы рыцарскія в званиях малороссийских шляхетных». Зокрема його правнук А. після домашньої підготовки 1772 вступив до КМА. 1779 в числі чотирьох найкращих студентів направлений до Моск. ун-ту з атестатом, «отменно одобряющим его довольные успехи в изящных науках», і «после довольно строгого экзамена… пожалован шпагою яко знаком студента университета».

Степан ЯРМУСЬ, о. д-р протопресвітер, Канада

Інтелектуальний світ Огієнка і його аристократизм

Проф. Степан Килимник (1890-1963) у своїй доповіді «Велетневі духа», виголошеній з нагоди відзначення 75-річчя митрополита Іларіона, сказав: «Служити народові - то служити Богові!» Згідно ідеї цього глибоко релігійного та філософського гасла жив і живе наш дорогий Ювілят - Владика Іларіон.

Сторінка 3 із 3
Top
We use cookies to improve our website. By continuing to use this website, you are giving consent to cookies being used. More details…