Авторизація

     

КАТЕГОРІЇ

Вадим Скуратівський: ”Є в Україні кільканадцять постатей, з яких треба пилинки здувати”

Культуролог Вадим Скуратівський, 65 років, вважає, що українці запізнилися з національним самовизначенням, а від сучасної політичної еліти годі чекати чогось доброго.

Наскільки гостро стоїть сьогодні проблема самоідентифікації української нації?

- Я б сказав, трагічно гостро. Від неї походять усі інші проблеми - політичні, економічні, соціальні. Українці - це по суті єдина нація в Європі, яка ще до кінця не самовизначилася. І звідси всі наші труднощі. Ви уявляєте запитання про самоідентифікацію нації десь у Норвегії чи Фінляндії? А там теж були проблеми із самовизначенням. Але на початку ХХ століття вони закінчилися. А ми в якихось формах розпочали самовизначатися тільки в серпні 1991-го. Україна дуже запізнилася.

 

Зараз це залежить насамперед від еліти?

- Національна історія - це інтенсивне співробітництво між елітою й масами. Важко сказати, хто тут головний. Дефекти еліти - це дефекти маси.

Кілька років тому Кондоліза Райз назвала Україну "чорною дірою світової історії". Дещо підлий, але в чомусь і справедливий образ. Адже упродовж кількох сотень років етнос, який мав перетворитися на націю, був замкнутий у дуже драматичний трикутник Варшава-Константинополь-Москва. Три військові держави, дуже енергійні. Кожна з них мала свої гострі проблеми. Кожна рано чи пізно переживала якусь гігантську катастрофу. Водночас ці три структури нависали над українським етносом. Й обов'язково в цих зовнішніх сил були місцеві колабораціоністи.

Тому замість того щоб переконливо самоорганізуватися,  ми увійшли в ХХ століття в режимі катастрофи. Вона почалася 1914 року і тривала аж до Чорнобиля... А посередині - і Голодомор, і так звана Велика Вітчизняна війна. Це рішуче забагато для одного народу. Тому, зрозуміло, такий етнос має перетворюватися на націю з величезними труднощами.

 

Цей процес повинен іти згори чи знизу?

- З усіх боків. Або щоб принаймні якась сторона не заважала.

Ось зараз Польща вперше за всю свою історію допомагає Україні. І не тому, що вона така добра - в неї немає іншого виходу. Росія ж як була у певній політичній опозиції до нашого національного становлення, так і є. Туреччина поки що нейтральна, хоча ми ще побачимо чудеса її політики де-небудь у Криму.

Користуючись цією ситуацією, треба працювати над створенням нації. Але для цього треба справді мати еліту. І щоб народ теж прагнув самовизначення. Але будьмо відвертими. У нас є маса, яка щодня дивиться телеприймач, ці кільканадцять ідіотських каналів із підлим кітчем... А з іншого боку - поділена на три ешелони еліта: київська, львівська і донецька. Є, звісно, ще інтелектуальна еліта. Он Іван Михайлович Дзюба ходить містом зі своїм портфеликом без секретаря і без автомобіля. І нікому не спадає на думку по-житейськи допомогти 75-річному академікові. Так само ще кілька десятків його соратників, уже літніх людей. Погляньмо на наші гуманітарні інститути чи факультети університетів... Проблем купа - мови, цілісності України. І не просто політичної, а й духовної. А наша політична еліта поки що над вирішенням їх не працює. Ну що таке для азарових і табачників українська культура?

Та й довкола не така вже й ідеальна ситуація. От ми ідемо в Європу, але в яку? Та стара, Велика Європа вже закінчилася. Значить, треба йти в Європу через книги, останні великі фільми. А мати

надію, що ми прийдемо туди і нам Європа все пояснить, даремно...

 

А стосовно Росії?

- Російська культура ХIХ - початку ХХ століття справді могутня. То візьмімо цю культуру і категорично відмовмося від російського кітчу, який безперестанку нас атакує. Але це вже питання не тільки культурної, а й політичної стратегії, яку необхідно здійснювати. А з ким здійснювати? З отим гуманітарним віце-прем'єром? З Азаровим, який говорить: "Я человек русский"? Ну добре, ти людина російської культури, але ж не заважай українській.

 

Чи варто Україні сьогодні взагалі дивитися чи то в бік Москви, чи то на Захід?

- Ні. Потрібно самим працювати. Але беручи до уваги те, що робиться і в Польщі, і в Росії, і в США. А працюємо ми не дуже. Чому дозволяємо своїй еліті вести себе так безвідповідально? Зібрався мільйон людей на помаранчевому Майдані. Услід за тим не дуже вийшло. Значить, треба збиратися ще раз і знову пред'являти владі претензії. І може, на цей раз треба знайти еліту десь зі своєї глибини, а не тішитися надією, що колишні міністри, віце-прем'єри, спікери та інші щось для нас зроблять. Що може зробити якийсь добродій Мороз? У нього ж на обличчі написано, що він опікується переважно своїми інтересами, і робить це віртуозно. Треба було бути комуністом - був. Треба стати соціалістом - став. Треба зберегти себе - він береже.

Звісно, часом такі люди здатні і на якісь добрі жести. Скажімо, Мороз таки змусив парламент прийняти закон про визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом. Але що ж це за парламент, у якому більшість відійшла від цієї проблеми і демонстративно не голосувала? Ми маємо зрозуміти, яка мразь і шушера там, нагорі. Чекати від усіх цих калашнікових, болдирєвих та азарових якихось політичних чудес не доводиться. Значить, треба обирати іншу політичну еліту. І ставитися до неї треба як до свого слуги, до своєї хатньої робітниці. Погано працюєш - забирайся к бісовій матері!

А от з інтелектуальною і художньою елітою дуже просто - треба принаймні її підгодовувати. Є в Україні кільканадцять постатей, з яких треба пилинки здувати: Дзюба, Попович, Наливайко... Потрібно робити все для того, щоб побутове становище цих людей було нормальним. А вже вони свою велику справу зроблять.

Джерело: "Газета по-українськи"

Read 238 times
Login to post comments
Top
We use cookies to improve our website. By continuing to use this website, you are giving consent to cookies being used. More details…