Українська християнська культураУкраїнська християнська культура
Асоціація дослідників та шанувальників
Про сайт Актуальне Календар Альманах Фотогалерея Форум Контакти
на головнунаписати листа
Головна arrow Ми - громадяни України arrow РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТИ ТА ГІДНОСТИ — ЗАПОРУКА СПРАВЖНОСТИ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ ХРИСТИЯНИНА
Теми:
Історія, історіософія
Богослів'я, філософія
Ми - громадяни України
Ойкумена України
Святині
Українська мова та її застосування
Українська християнська література
Шедеври культури та її творці






Останні новини:
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень
20.07.2010
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень

Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові
14.07.2010
Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові

Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»
11.06.2010
Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»

Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»
10.06.2010
Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»

Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення
10.06.2010
Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення





РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТИ ТА ГІДНОСТИ — ЗАПОРУКА СПРАВЖНОСТИ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ ХРИСТИЯНИНА | Друк |
29.03.2008 
Священик Богдан Огульчанський   

Часопис «Сучасність», жовтень 2006 р.

 

Передмова[1]

 

Христос приніс в розділений світ благу звістку - людина спроможна долати розділення і єднатися з братами через віру у Христа, завдяки Його жертві та Його любові. Це найрадикальніша новина Євангелія. Міжнаціональне відчуження та ворожнеча - релікт язичницького світосприйняття, який долається послідовним втіленням в життя заповідей Спасителя. У Христі немає ні елліна ні юдея - одна з щонайглибших істин християнства. Її сповідуванням і втіленням в життя християни відповідають тим, хто провокує розділення в нашому немирному світі.

 

З другого боку, Своїм земним життям і Своїм вченням Христос показує, що треба любити своє рідне; те, що дано тобі Богом - свій народ, свою мову, свою Вітчизну. Він Сам це дійсно робить, насправді любить, шанує і освячує. Євангеліє вказує на це багато разів. І тоді, коли Ісус гнівно картає книжників та фарисеїв (Мф., 23 розділ), він докоряє їм зокрема і за те, що вони є сліпими проводирями власного народу, і ведуть його в прірву (Мф. 15, 14). І коли Христос тужить за Єрусалимом, знаючи його гірке майбутнє (Мф. 23, 37), а також за Хоразином та Віфсаїдою (Мф. 11, 21), Він тужить за ними як за власною батьківщиною, як син Свого народу. І рятувати Він іде в найпершу чергу заблукалих овець дому Ізраїлева (Мф. 15, 24). І в найтяжчу хвилину Свого земного життя Він звертається до Отця словами із Святого Письма, але, як свідчать євангелісти (Мк 15, 34; Мф 27, 46) Своєю рідною земною арамейською мовою, відмінною від мови канонічного тексту, показуючи глибокий сокровенний зв'язок саме рідної мови з щонайінтимнішим зверненням до Бога.

 

І апостол Павло виявляє своє хвилювання і турботу за рідних йому юдеїв, коли пише в Посланні до Римлян "Маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого,   Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом" (Рим 9, 1-2) з приводу їхнього неприйняття Спасителя.

 

А наскільки наша віра і наше бажання жити по-християнськи органічно поєднується з нашим почуттям рідної землі, рідної мови і власного народу, усвідомленням себе як українців? Чи те і друге становить єдину світоглядну і сердечну цілісність, чи є двома цілком різними, а то й віддаленими просторами нашого життя?

 

Особливо це питання актуальне для тих українців, які належать до традиційного для України Православ'я і зараховують себе до світової православної спільноти. Адже історично-етнічна парадигма найбільшої в Україні Української Православної Церкви (в єдності з Московським Патріархатом) на цей час не відділяє себе від традиційної і логічної для Росії москвоцентричности.

 

А ще з реалій життя українця в Україні постає така проблема: чи має Україна власну місію і перспективу в епоху глобалізації? Якщо культурна еліта таких потужних націй як французька, російська, німецька, не кажучи вже про менш чисельні, серйозно тривожиться через загрозу втрати власної ідентичності, то що говорити про нас - з нашим комплексом меншовартости; з тим, що вагома частка українських громадян відчуває себе причетною не до простору власної мови і культури, а залежна від неоімперського культурно-мовного простору, який чинить значний чи навіть переважаючий інформаційний вплив на нашого співвітчизника? Що робити з тим, що мільйони тямущих, роботящих, не найгірших громадян України уже зробили свій цивілізаційний вибір і втекли з Батьківщини від злиднів та невлаштованості, а ще мільйони мріють це зробити? Можливо, й правда, Україна - це прикре непорозуміння історії, випадкова "окраїна" справжніх культур і цивілізацій? Як писав з гіркотою наш пророк - "Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі"?

 

Ця стаття написана з позицій християнина і для християн, з намаганням відповісти на ці непрості питання. Ми віримо і хочемо показати, що національна свідомість і національна гідність християнина - це не маргінальні чи зайві в наш час поняття, а принципові для власного духовного розвою як християнина, як Богом створеної особистости. Більш того, без залучення їх до базових векторів цілісної особистости немає повноти духовного шляху до Христа, не є можливою довершеність християнської свободи і любові.

 

І. Національне почуття і національна свідомість як природна чеснота.

ІІ. Преображення і освячення природного національного почуття на шляху до Христа.

ІІІ. Відстоювання національної гідности як моральний вибір совісти, як аскеза і духовне змагання.

ІV. Архетипи, міфи, стереотипи і кошмари мас-культ-демагогії.

V. Національне питання як спокуса для великих і малих націй.

VI. Проблема змішаних родин і людей без певно визначених етнічно-культурних коренів. Вплив "розчахнутости" національної свідомости в імперіях та в умовах глобальної цивілізації.

VII. Висновки.

 

 

Національне почуття і національна свідомість як природна чеснота

 

В нашій дивовижно своєрідній країні і в наш неповторний час доводиться нагадувати речі, які для більшости країн і епох є абетковими істинами. Всі сусідні народи (з усіх сторін світу) природно пишаються власною історією, культурою, військовою потугою, розмірами чи економічними досягненнями. Унікальність України в тому, що ми дуже добре знаємо власні невдачі, щиро лаємо свою владу і порядки, і щиро впевнені у відсутності власних успіхів і перемог. В масовій свідомості пересічного українця всі уявні чи реальні успіхи 20 ст. (про більш давні часи не дозволяє говорити наша коротка історична пам'ять) - це, власне кажучи, перемоги Радянського Союзу, спільноти радянських людей.

 

Торкаючись національного почуття і почуття патріотизму, ми можемо зустріти як в історії, так, можливо, навіть у досвіді власного життя, якої сили це почуття може сягати. Готовність постраждати за вітчизну, за власний народ і навіть померти за них в усі часи і в усіх культурах є однією з найбільших доблестей. Ще з античного світу ми знаємо про грецького воїна, який в повному обладунку пробіг відстань від Марафону до Афін і впав мертвий, звістивши перед цим про перемогу греків над перськими загарбниками. Ми захоплюємося подвигом Мусія Сцеволи, римського громадянина, який після відмови від видачі таємниці ворогу при загрозі тортур став підсмажувати власну руку на вогні, показуючи, що любов до Вітчизни сильніше страху смерті і фізичного болю. Згадаймо і подвиг біблійної Юдит. Маємо пам'ятати і пишатися нашими власними героями. Запорізький козак Самійло Зарудний повторив подвиг Сцеволи, добровільно піддавшись полякам, віддавши себе на допит, щоб направити їх на хибний шлях перед битвою з військом Хмельницького під Жовтими Водами. Витримавши страшні тортури, виживши і видужавши, він згодом був призначений Хмельницьким Генеральним суддею козацького війська. Згадаємо і мужніх вояків під Крутами, і є ще достатньо прикладів у нашій історії.

 

Зустрічаючись з сильними проявами патріотизму, національного почуття, християнин може задатися питанням: як ці почуття поєднується з вірою, як відповідають ідеалу християнського благочестя. Християнська  відповідь така: поряд з іншими чеснотами, які Бог дарує кожній людині - совість, милосердя, мужність, справедливість, терпіння та інші - є і любов до свого роду, до свого народу, вітчизни.

 

В людини, яка не осяяна ще світлом Христової віри, ці природні доброчесні почуття, як, на жаль, буває, можуть спотворюватися під впливом гріха. Мужність може стати безжалісністю і нечутливістю, турбота про рідних - родовим егоїзмом, національна гідність - національною пихою,  зверхністю і ворожістю до чужих. Є занадто багато історичних прикладів, коли національне почуття ґенерувало шовінізм і ксенофобію - ненависть до чужинців. Тому маємо наслідок - після трагедій 19 і 20 сторіч політично коректна Європа з певною осторогою ставиться до рухів, які спекулюють на національній тематиці.

 

Одна з найбільших європейських націй - німці - своєю трагічною історією 20 століття показали усім народам - спершу гріховність і небезпеку ображеного національного самолюбства (адже саме болюча для німецької нації поразка в 1-й світовій війні зробила можливою наступну перемогу нацизму), а з другого боку, після розгрому нацизму - здатність до християнського  самоусвідомлення, до національного каяття, до відтворення національної ідеології на зовсім інших принципах.

 

Можемо згадати й інші європейські народи, чия національна культура, укорінена в християнську традицію, допомогла їм у розбудові національної єдности. Абсолютно успішних прикладів, враховуючи загальну тенденцію глобалізації, можливо, й не слід шукати, але досвід становлення молодих держав слов'янських і балтійських народів в 20-х-30-х і 90-х роках ХХ сторіччя, певний досвід балканських країн Україні варто вивчити (зміст даної статті не дозволяє на цьому детально зупинитися).

 

Отже, національне почуття, як природне почуття єдності людей, об'єднаних мовою, спільними національними рисами характеру, культурою з її цінностями, національними святинями, релігією (хоч і не завжди) - це Богом дарована природна чеснота. Вона може мати як позитивні життєві прояви (патріотизм, підтримка і взаємовиручка ближнього, пошана до національних святинь та доброчесних звичаїв), так і гріховне спотворення (превалювання негативних рис національного характеру, національна пиха і нетерпимість, ксенофобія до певних націй тощо).

 

 

Преображення і освячення природного національного почуття на шляху до Христа

 

Народження людини у Христі - це осяяння всіх її земних цінностей і сенсів благодатним світлом Неба. Прийняття Спасителя в своє серце означає не відкидання того доброго, що є в земному існуванні людини і навколо неї, а його преображення і освячення. Отже, освячуються всі благі людські почуття - подружні, сімейні і національні.

 

У Христі людина стає новим створінням. А це означає, що національні відмінності не перешкоджають найтіснішій духовній єдності представників різних народів і культур. З перших віків християнства ми бачимо в історії Церкви, що у Христа увірують і Його проповідують представники найрізноманітніших народів Римської імперії. Євреї, самаряни, греки, македонці, римляни, копти, сірійці, вірмени, перси, фінікійці, готи, іллірійці, галли, брити та інші - представники цих і багатьох інших народів стали християнами, мучениками за віру і аскетами-подвижниками в перші віки життя Церкви. В багатонаціональній імперії місіонери-подвижники Церкви подвигами віри і любови, силою Святого Духа здійснили цю єдність не по плоті, а по Духу, небачену досі в історії.

 

Йшли віки, розпадались і створювалися нові держави. І вже не окремі особи, а цілі народи прилучалися до Христа. Віра Христова освячувала існуючі національні особливості і звичаї, робила їх багатшими, більш одухотвореними, людинолюбними, благородними. Стали виникати цілісні національні християнські культури. Процес їхнього розвитку був тривалий. Потрібні були цілі століття, щоб народи сприйняли і національно перетворили християнську спадщину греко-римської цивілізації.

 

Середньовіччя розкриває нам цілий ряд геніїв християнського богослов'я і християнської культури, які стали такими саме тому, що живилися власною національною християнською традицією. Серед них є грузини (поети, богослови), вірмени (архітектори, художники), британці (богослови, педагоги), болгари (філологи, богослови), серби (державні діячі, іконописці), і, звичайно, наші славні предки. Геній митрополита Іларіона (Слово про закон і благодать), Володимира Мономаха (повчання), автора "Слова о полку Ігоревім", будівничих давньоруських храмів і багатьох, багатьох інших має виразне національне забарвлення.

 

Отже, тисячоліття християнської історії Європи і людства показує нам, що Господь благоволить до національної своєрідности. Саме завдяки унікальності, своєрідності національного багатства власної душі кожен народ неповторним, властивим саме йому способом прославляє Бога.

 

Духовне багатство християнина і патріота, який любить свою землю і народ в тому, що він "вірою і любов'ю" сприймаючи безмежну глибину духовних скарбів Церкви, зрить, як Господь любить як його самого, так і його народ, як Він дарує народу ці скарби і примножує їх так, що народ "в Бога багатіє", множить свої духовні таланти і тим самим здійснює свою земне покликання і місію. Тому християни-патріот ніколи не буде національно ущемлений. Адже, незважаючи на, здавалося б, можливу бідність культури і здобутків по відношенню до інших, більш могутніх і величних культур, він бачить, як Бог любить його народ, а народ любить Бога. І ця любов народу до Бога і є його найбільшим даром і скарбом. Вона може виражатися у величних пам'ятках храмового зодчества, богослов'я тощо, а може проявлятися в простих людях, в зворушливому колориті народного побуту, в пісенній народній творчості, бути скромною і непоказною. Але для Творця вона не менш цінна і велика.

 

Автор мав нагоду пересвідчитися у великому таланті віри і доброчесности малого, вже щезаючого під асиміляційним тиском цивілізації народу мордва. Але його гостинність, дари його щирости, простоти, віри і любові до Бога і ближнього (принаймні кілька відомих подвижників 19 і 20 ст., серед них улюблена киянами матушка Аліпія - були із мордви, як і пріснопам'ятний настоятель собору Св.-Покровського монастиря о. Тимофій) Господь пом'яне і віддячить.

 

 

Короткий огляд національної проблематики в часі і просторі.

 

Оскільки автор не є фаховим знавцем з даної проблематики, даний розділ є переважно популярними історичними роздумами, які не претендують на всесторонність, точність і повноту викладу.

 

В усі епохи після вавилонського розсіяння народів відбувалися різні етнічні процеси, які можна звести до генезису нації, становлення, її стабільного існування як повноцінного автономного суспільного організму і зникнення (розпаду, знищення, асиміляції). Найважче прослідкувати саме генезис. Вчені-історики, особливо представники народу, який вивчається, як правило відносять його виникнення до тих часів, які не піддаються дослідженню науковими методами (аналізами історичних документів, археологічними, філологічними тощо). Заслуговує на увагу і біблійне тлумачення походження і буття народу як певне напередвизначення Творцем його долі через ім'я народу або через ім'я його легендарного (біблійного для окремих народів або міфічного) предка. Для цілей нашої статті достатнім є розуміння того, що народ характеризується усвідомленням власної унікальности, неповторности, ідентичности.  Самосвідомість народу виникає тоді, коли в звичайного, рядового представника народу є усвідомлення причетности до певної спільноти, яка вирізняє себе поміж іншими спільнотами (народами) мовою, певним архетипом поведінки, рис характеру, цінностями, звичаями, обрядами, побутом. Для давніх і первісних народів також є характерним існування власної міфологічної[2], частково легендарної історії, яка описує виникнення і початкове існування народу (племені).

 

В цьому загальному правилі для певних національних груп були і є певні нюанси, особливості. Так, основним фактором ідентичности народу є мова. Водночас є ряд фактів, коли представники одного ж і того народу розмовляють діалектами, які так сильно відрізняються, що люди можуть не розуміти один одного (наприклад, китайці, дві мовні групи всередині мордви; і в українців є такі лемківські та закарпатські говірки, які дуже важко розібрати наддніпрянцю). З другого боку, знаємо, що буває і так, коли одною ж і тою мовою розмовляють різні народи (національні групи) - австрійці і німці, росіяни і донські, терські козаки (які до 30-х рр. 20 століття росіянами себе не вважали, а дехто з них не вважає себе і зараз). В індіанців існувало поняття ідентичности стосовно роду (тотему), племені (зі своєю говіркою) і племінного союзу.

 

В процесі свого становлення народ може достатньо далеко пройти у порівнянні з тим логосом, сутністю, яку він мав спочатку. Сучасні італійці і сучасні французи як єдина національна спільнота - це далеко не та сукупність мешканців різних провінцій Галлії чи Аппенінського півострова зі своїми діалектами і особливостями, якими вони були на початку Середньовіччя. Те ж саме стосується і українців, чиє становлення (через складні історичні обставини) дуже далеке від завершення. Але тим не менше існування чітко ідентифікованої самим народом і його сусідами спільноти не викликає сумніву.

 

Людина в просторі національного буття. В своєму земному житті кожній людині доводиться ідентифікувати себе як представника певної нації. Це відбувається, як правило, в міжнаціональних стосунках. Легше всього бути представником великого народу, жити в провінції і в своєму житті спілкуватися майже завжди з людьми, які говорять твоєю рідною мовою, мають той самий національний психологічний тип. В такому разі національний аспект буття присутній неявно, і виражається в архетипі, типажі міжособистісних стосунків. Національно забарвлене буття виявляється лише тоді, коли людина свідомо чи напівсвідомо залучає себе до певного уже існуючого національного міфу, або стає пасивним співтворцем нового національного міфу, що відбувається в епоху змін національних цінностей і пріоритетів (про це дещо згодом).

 

Набагато складнішим є національне буття у представників тої національної спільноти, яка часто стикується, "треться" з іншими народами (в подальшому такі стосунки між людьми, які мають національне забарвлення, ми називаємо "етнічною складовою стосунків" або "етнічною поведінкою"; етнічна поведінка має місце тоді, коли людина робить вибір мови спілкування, або вибір своєї позиції, цінностей, ставлення до національної проблематики. Зрозуміло, що етнічна поведінка відсутня, коли людина перебуває у своєму природному одномовному середовищі і не торкається національного питання). Етнічна поведінка є суттєвим чинником буття, коли народ є національною меншістю на власній території, або психологічно є "малим" народом (хоч може бути і в більшості), або є тим народом, чий динамічний спосіб життя приводить до частого спілкування з іншими (такими, наприклад, були в радянський час і до певної міри є зараз кавказькі та закавказькі народи). При цьому буде вироблятися багато стереотипів поведінки в різних життєвих ситуаціях - наприклад контактність, запобігливість в явній меншості і певна незалежність чи навіть агресивність щодо людей іншої національності в більшості тощо.

 

Якщо ці міжнаціональні контакти виступають  як стосунки "малої" нації з "великою" (великою не за чисельністю, політичними чи культурними досягненнями, а за адміністративними, державними можливостями домінувати над "малою") чи переважаючою, то доцільно виділити два основних сценарії поведінки: відстоювання своєї ідентичности і асиміляція. В міжнаціональних стосунках представник меншої нації більш чи менш свідомо або несвідомо обирає один з цих двох сценаріїв.

 

Людина з домінуючої нації, спілкуючись з представником іншого народу, також слідує певному сценарію взаємодії. Основних сценаріїв також два: самоствердження і домінування або ствердження іншого.

 

Спілкування двох представників "малої" нації між собою також може бути різним. Два основних сценарії (в просторі національного): взаємопідтримка в своєму і відцурання від свого.

 

Етнічна поведінка визначається як національною свідомістю людини, так і її національним (колективним) несвідомим або архетипом.

 

Національним несвідомим або архетипом є та сторона національного характеру, яка майже не усвідомлюється її носіями, але є певною реальністю. Ця реальність проявляється, зокрема, в особистому спілкуванні, коли люди, спілкуючись, неусвідомлено опираються на, можливо, непомітні, неочевидні риси характеру один одного. Наявність спільного національного несвідомого (при тому, що носії цього несвідомого можуть спілкуватися й чужою мовою) зменшує психологічну дистанцію, дає почуття близькості.

 

Національна свідомість виробляється лише частково під впливом раціонального знання, а в першу чергу національним міфом, який діє не стільки на раціональну сферу свідомості, скільки на емоційно-почуттєву. Національний міф є проміжним між раціональним знанням і архетипом, впливає як на свідомість людини, так і на її несвідоме.

 

Раціональні знання формують раціональну систему поглядів[3] на буття народу, його історію, його місію, його місце серед інших народів. Разом з національним міфом вони створюють національну ідеологію. Національна ідеологія може бути більш або менш раціональною (а тому тверезо критичною і самокритичною) і, отже, навпаки, менш або більш міфологічною.

 

Національний міф формується не раціональним поясненням минулого чи сьогоденного, а символічним, некритичним і часто ірраціональним його сприйняттям. Найочевидніші і найпримітивніші (але і найбільш стійкі) міфи породжуються "двобітовим" сприйняттям реальності: "ми" і "вони", "наші" і "не наші", "свої" і "чужі". Такі міфи, наприклад, породжуються під час великих історичних протистоянь (воєн) народів. Відзначимо, що в нову історичну епоху держава чи власники ЗМІ здатні активно впливати на формування національних міфів.

 

В більш давні часи створювана в результаті історичних подій міфологія може накладатися на природну архетипну "міфологічну матрицю". Складовими частинами цієї матриці є пасивне, жіноче начало[4] (ототожнюється із "землею", "країною") і активне, домінуюче чоловіче. Активним началом може бути цар (міфологічна пара "царь - русская земля" проіснувала в Росії багато століть), князь, воєначальник, гетьман, кошовий, загалом герой.

 

Образно-символічне описання реальності національним міфом та вплив міфу на важливі "струни серця" сприяє його глибокому укоріненні в національному світосприйнятті, національному характері. Міф може створювати стійкі "віхи" національного самоствердження і навіть національного натхнення. Якщо міф конструктивний, він може сприяти національному підйому і бути корисний для нації і цілому.

 

Тимчасово (на два, максимум три століття) ефективним, здавалося би, виявився міф національної, імперської величі для ряду народів Европи, де під величчю розуміється військова потуга і територіальні надбання. Але в тривалому історичному бутті цей міф є, безперечно, деструктивним. Більш болісно (Німеччина) чи менш болісно (Британія, Франція) від нього відмовилися найбільші европейські нації. Крім однієї ... Чекаємо цього подвигу й від неї, але і своєю історією маємо трохи допомогти їй це зробити J.

 

Актуальним і важливим є питання: які є стабільні, творчі і конструктивні національні міфи України? Ще раз наголошуємо, що міфи реально існують, утворюються і видозмінюються. Якщо мисляча "надбудова" нації, патріотична інтелігенція не підтримує їхньої конструктивної, корисної дії, то дійовими стають міфи недоброзичливців. Найстійкішим, найефективнішим їхнім утвором є міф про хохла-невдаху, малороса-недороста, який перестане бути невдахою, коли з малороса підросте до справжнього "роса".

 

Візуальна та ідейна реалізація "помаранчевої революції" (у випадку послідовного втілення очікувань людей) могла б стати яскравим прикладом новітнього переможного національного міфу. Його оболонкою певний час був візуальний та аудіальний ряд Майдану, його складовими частинами - декларації про соборність, згуртованість, демократичність українців, про европейський вибір. Ідеологему  "европейськість" при цьому можна розтлумачити як вибір демократії, верховенства права, дотримання законів, соціальної справедливості тощо.

 

Очевидне, здавалось би, теперішнє розчарування людей зовсім не означає руйнування цього національного міфу. Із видимого реалізованого він переходить в сферу підсвідомого, але й зараз явно затребуваний більшою частиною українського суспільства. Свідченням цього є певний успіх міфотворчості однієї з впливових політичних сил.

 

Нижче ми спробуємо коротко розглянути вузлові моменти европейської історії з позиції етнічної поведінки різних народів. Українську проблематику із зрозумілих причин важливості і дражливості теми ми не розглядаємо, це справа окремої статті.

 

На те, що етнічний аспект буття людини включає певну, так би мовити, духовну чи містичну сторону, вказує Біблія. У 10 главі книги пророка Даниїла є вказівка на те, що у кожного народу є архангел, який опікується ним (Дан 10; 13, 20). В середньовіччя в Европі склалося таке розуміння, що опіка Божа над  народом тісно пов'язана з сакральністю влади правителя. Саме король (цар, конунг, імператор) є Богом благословенне джерело влади і джерело буття народу.

 

Після переходу в більшості країн Европи від абсолютної до конституційної монархії або до республіки (18-19 стт.) вже сам народ, який усвідомлюється християнською свідомістю як Богом створена  єдність,  сприймається як освячене Творцем джерело влади і сам в собі є основою власного життя.

 

Втрата в суспільній свідомості сакральності монархії супроводжується підйомом національної свідомости більшости народів Европи. Особливо це стосується раніше бездержавних народів, або таких, чия державність була втрачена в середньовіччя (слов'янські та балканські народи, а також кельтські - ірландці та шотландці).

 

Незважаючи на багато кривавих сторінок власної історії, в цілому Европа засвідчує свою християнську свідомість тим, що більшість її народів за останні 500-600 років убереглися від асиміляції. Звичайно, на жаль, і в Европі є втрати. Практично зник кельтський мовний субстрат (шотландці втратили мову і державність; ірландці відновили державність, але втратили мову; лише валлійці до деякої міри зберігають власну мову; є також релікти національної свідомості у бретонців та нормандців у Франції). Зникли народи Балтії (ліви, пруси), асимілюються лопарі в Скандинавії, ретороманці в Швейцарії. Звичайно, в майбутньому є загроза існуванню таких цікавих, але бездержавних народів як баски, каталонці в Іспанії. Не є безпечним становище фламандців у Бельгії, як і тих національних меншин, які, маючи власну державність, знаходяться за межами своєї держави (в цьому плані дуже тривожним є становище автохтонних українців в Румунії, Словаччині, Польщі, Сербії).

 

 

Відстоювання національної гідности як моральний вибір совісти, як аскеза і духовне змагання.

 

Основним змістом цього розділу буде розгляд з позиції християнської моральности: який саме моральний чи духовно-моральний вибір робить людина, обираючи той чи інший сценарій етнічної поведінки.

 

Після народження у Христі, коли віра стає стрижнем особистости, життя людини отримує новий, духовний вимір. Духовний вимір підсилює моральний аспект життя, інакше кажучи, постійний пульс сумління. Як каже один із героїв небанального фільму радянських часів - "немає води нейтральної. Вона або свята, або отруєна". Так само і наші помисли, почуття. Навіть вирішуючи звичайні житейські питання, людина або служить своїй самости, егоїзму, або служить Богу і ближньому.

 

Життя по совісті - це ще і аскетичне змагання з гріхом, постійна готовність протистати власному себелюбству, що є також відстоювання власної гідности як істоти, створеної по образу і подобі Божій.

 

Такий моральний вибір людина здійснює і у власній етнічній поведінці. В своєму оточенні людина намагається поводитися гідно, тому що вона презентує і саму себе, і свою родину. В міжнаціональному спілкуванні людині також властиво і природно берегти гідність, відстоюючи національну ідентичність.

 

Якщо відстоювання національної гідности вимагає певних зусиль, тоді важливо усвідомити, що це є аскеза і змагання. Змагання з інертним пливом обставин, який намагається стерти унікальність, неповторність моєї нації. І змагання з свідомою і цілеспрямованою силою, яка хоче досягти тієї ж мети.

 

Якщо відбувається спілкування людей незнайомих чи малознайомих, звісно, виявом чемности співбесідника є продовжити спілкування тією мовою, якою воно почалося. Але це в ідеалі, там де існує симетрія - рівноправність мов, рівноправність позицій при спілкуванні, вільне володіння співбесідниками обома мовами, взаємна повага до принципів національної поведінки іншого, спокій за майбутнє моєї мови та культури.

 

У випадку національного гноблення, яке тривало сотні років, сотні років імперська система адміністративно створювала нерівноправність мов. Лиш окремі розумні чиновники усвідомлювали необхідність засвоєння мови того народу, яким вони правлять. В цілому ж імперії не терпіли конкуренції мов завойованих народів і пануючої мови. Отже, пригноблена мова, щоб зберегтися і повернути втрачене, має постійно утверджуватися носіями національної свідомости.

 

Лицарською християнською поведінкою, на наш погляд, можна назвати таке ставлення носія пригнобленої мови до свого співбесідника, коли, до співбесідника, який розмовляє іншою мовою, є доброзичливе, привітне ставлення, немає ні тіни осуду чи відчуження. При цьому потрібні і дбання, самоконтроль, адже відстоювати власну мову можна лише люблячи її і вільно нею володіючи, розкриваючи в спілкуванні її красу і багатство.

 

Це - відвага, мужність і подвиг там, де мова знаходиться в значній меншості щодо пануючої імперської мови.

 

Отже, на своєму шляху до Христа людині властиво замислитися: як мені йти до Христа і залишатися частиною мого народу. Як сприяти тому, щоб мої однокровні разом зі мною йшли до Христа. Як має розкритися в моїй особистості ті дари, які Бог дав моєму народу.

 

Для людей, що народилися і виросли в культурі російськомовного міста, це означає задати самому собі питання: в чому моє українство? Не лише в тому, що мої батьки записані українцями. Важливим характерним чинником є ставлення до української мови. Більшість із мешканців міст Центру і Сходу України, послуговуючись у побуті і в суспільстві, а часто і в родині російською мовою, переважно з самого народження, все ж таки рідною (за переписом та соціальними опитуваннями) називають українську. Це означає: сприйняття мови своїх предків (якою вони розмовляли століттями або й тисячоліттями) як рідної є однією з найфундаментальніших основ особистости. Отже, й ті українці, які дуже мало спілкуються українською мовою (в русифікованому місті) розуміють: без визнання для себе самого української мови як своєї рідної вони втрачають щось дуже важливе в своїй особистості. Незважаючи на невигідний, соціально програшний статус всього українського.

 

Але таке визнання української мови рідною, на жаль, поки що дуже мало змінює мовну і етнічну поведінку людини. Можна з певністю сказати: у значної більшости мешканців України рідна (з народження) мова їхніх дідусів і бабусь є (була) українською, оскільки 80 % мешканців України до війни (а до війни народилися дідусі й бабусі переважної частини дорослого населення сучасної України) жили в сільській місцевості, де українська була єдиною розмовною мовою. Але, переїжджаючи в місто, наші рідні стали жити за сценарієм асиміляції і втрачали рідну мову у спілкуванні (тут ми просто констатуємо цей факт, не апелюючи до жорсткої і цілеспрямованої імперської мовної політики).

 

Як до цього ставитися по-християнськи? Розуміємо поведінку попередніх поколінь під пресом русифікації. Але слід прямо сказати: нащадки мають виправляти втрачене предками. Настав час громадянського і суспільного усвідомлення: втрата мови є втратою себе. Таким мене створив Господь як частинку мого народу. Зрікаючись мови, я зрікаюсь Божого дару, дару унікального, неповторного існування мене в благословенній Богом спільноті, якою є мій народ.

 

Той, хто хоче бути християнином, розуміє, що для цього слід жити по-християнськи. Любов до Христа проявляє себе в дотриманні заповідей (1Іоан 5, 2-3). А щоб бути хорошим християнином (а тільки таким і варто бути), треба бути добрим сином своєї землі. Хороший християнин проявляє зусилля, аскезу, навіть подвиг, дотримуючись заповідей, при тому опираючись навколишньому світу, бо він не живе по-християнськи. Люблячи свою Батьківщину, християнин проявляє свою любов і в мовній та етнічній поведінці, опираючись тиску навколишнього світу, бо в нехристиянському світі любови до Батьківщини немає місця.

 

Таких людей в нас зараз меншість. Але чи становили коли-небудь більшість справжні християни? І все ж таки вони - сіль землі (Мф 6, 2). Праведники - це надія і опора суспільства.

 

Християнина на подвиг християнського життя спонукають приклади святих, мучеників, подвижників. Християнина-патріота також надихають доброчесні приклади людей, які усвідомили себе патріотами своєї Батьківщини. Таким патріотом стала, наприклад, Олена Теліга, українська поетеса. З походження українка, вона прожила дитинство і юність в Петербурзі, і її виховання не було національним. Опинившись разом з родиною після більшовицького перевороту в Чехословаччині в середовищі російських дворян-еміґрантів, вона усвідомила себе українкою, коли на святковій вечірці почали зневажливо висловлюватись про Україну. Олена голосно, на весь зал сказала: "Я - українка!", і з цього часу її життя до щенту присвятилося Батьківщині. Близька до автора людина гостро усвідомила себе українцем, коли після війни була свідком того, як в Сибір масово відправляли репресованих українців-галичан. Пересилали їх через Київ, в післявоєнні роки держава ще не могла ховати всіх своїх жертв від людського ока; і в морозний час на привокзальній площі галичани, чекаючи відправки в Сибір, грілись знаменитим танцем "аркан". Бадьорість, оптимізм, життєва наснага цих людей справила на юного свідка незабутнє враження, і саме в цю мить він відчув єдність з цими людьми, відчув себе українцем. Ця мить була вирішальною для світогляду юнака на все його життя.

 

Більшість людей, які стали патріотами, незважаючи на супротив середовища, пережили щось подібне. Можна припустити, що на це їх підштовхнуло сумління, та природна чеснота любові до свого народу, яка закладена Творцем в людському серці. А, ставши свідомим християнином, людина через віру стверджується в своєму патріотизмі, черпаючи з Джерела всього блага благодатні сили для служіння Богу і Батьківщині.

 

Особливо велику шану заслуговує принципова позиція людей, які повсюди розмовляють рідною мовою в русифікованих містах Сходу і Півдня України. Таких, можливо, одиниці.

 

 

Міфи, стереотипи і кошмари мас-культ-демагогії.

 

Є час, коли суспільство усвідомлює свої вищі цінності та ідеали і на духовному піднесенні соборно переходить на інший формат свого існування, керуючись цими ідеалами. Вдалий недавній приклад - ненасильницьке відновлення незалежности прибалтійських держав на початку 90-х років 20 століття. Але є і такий час, коли відстоювання ідеалів і вищих принципів стає наче неактуальним, і громадянське суспільство витісняється суспільством споживання. Суспільству споживання непотрібне ідеальне начало - те, що вимагає праці розуму і серця; воно настроєне на легкозасвоюваний корм - збудження найпростіших емоцій і почуттів, шаблонні форми думки.

 

Дискусійним є питання про існування органу (центру) свідомого керування глобальним суспільством споживання, яким стає людство планети Земля, але зрозуміло, що таке суспільство підлягає певним законам і принципам. Не називаючи їх всіх (бо це не є темою цієї статті), розглянемо, якими важелями ефективні менеджери суспільства споживання гальмують національний розвиток.

 

1) Фактор споживання. Метою глобалізації є керування смаками і цінностями сотень мільйонів і мільярдів людей в різних країнах. Дозволено певні "елітні почуття" для інтелігенції та менеджерського прошарку в країнах "золотого мільярду". Для решти ж - голівудський попкорн, нескінченні бойовики та мильні опери зі все більшим застосуванням комп'ютерних спецефектів для запаморочення голови (здається, самі фахівці Голівуду визначили, що існує сім чи трохи більше сценарних схем, під які підлягають сценарії 99% нових фільмів). Національний фактор нівелюється, він визнається лише як певна екзотика для привертання уваги публіки

 

Для "гомо совєтікус" смаки та цінності формують фахівці зі столиці колишньої метрополії. Кардинальних відмінностей від методів Голівуду немає, лише архетипні чи "культурні" знаки і символи розраховані на єдність постімперського культурного простору. Дещо інший стиль: пропоновані в останні роки візуальні образи - суміш фізичної, психологічної та сексуальної агресії. Це демонструється музичними поп-зірками, героями телеекранів та культових кінострічок. Все це узгоджується зі свідомою чи підсвідомою тягою значної частини "гомо совєтікус" до авторитарного стилю держуправління, сильної руки, "наведення порядку". Щоправда, іноді для більш сентиментальних натур пропонуються і милі казочки в стилі "Не народись красивою", що враховують чутливі сторони слов'янської душі (між іншим, цікаво, що цей серіал в Україні користувався значно більшим успіхом, ніж в Росії, що також може свідчити про відмінність національних типів та менталітетів).

 

2) Фактор керування. Керування масовою свідомістю стає важливим в білявиборний час. Для маніпуляції своїми виборцями найефективніше збудити сильні і споріднені емоції страху і ненависті до супротивника. Для впливу на чужого - посіяти роздратування діями близьких йому за світоглядом політичних сил, зневіру, нетерплячість, дезорієнтувати з метою втрати ясної політичної позиції. Найбільш дійовим є створення біполярності: ми і вони. Зі збільшенням імперської економічної та політичної потуги з початку нового століття метрополія провокує можливість якомога більше відділити цінності та смаки населення, що перебуває в сфері культурного та ідеологічного постімперського впливу від традиційного національного світосприйняття. Тому ворожість до всього українського, зневага і висміювання, акценти на різкість, віддаленість позицій, взаємну неприйнятність - риси останніх виборчих технологій імперських політтехнологів. Перерахуємо основні використовувані міфи для впливу як на свідомість, так і на підсвідомість (деякі з міфів "з бородою"): про нездатність українців до самоорганізації і самоуправління (мантри виборчих роликів - "Не так!", "Не змогли - досить!"); про окремішність галичан і про іншість західноукраїнської мови (живучість терміну "бандеровці", ототожнення воїнів ОУН-УПА з посібниками гітлерівців, з дивізією СС-Галичина, міф про віддаленість психології та мови "західняків" через її суміш з польською, угорською тощо); страх щодо поразки Православ'я від "західних" вірувань (католицизму, протестантизму) і звідси культ "панславізму" з лозунгами в стилі "православних комуністів", роздування кампанії "антиНАТО"; взагалі демонізація цивілізації Заходу, звідки все зло (міф в першу чергу для православних). Тому будь-які самостійні і не погоджені з Кремлем політичні рухи української влади зразу ж трактувалися залежними від імперії ЗМІ як ворожі братській країні, як посилення рабської залежності від демонічного Заходу. При всій очевидній для тверезого ока абсурдности і необґрунтованости використовуваних міфологем їх нав'язливість і відсутність переконливого в ЗМІ захисту українською владою власної позиції давала знаки. Характерним прикладом є період кінця 2005 - початку 2006 року, коли політичні кроки імперії (ціна на газ; використання бронемашин, які їздили без дозволу по українській території для "захисту" маяків від жменьки студентів; заборона імпорту українського м'яса і молока - лише найпомітніші) коментувалися постійно всіма непрезидентськими політичними силами - "це все влада винувата, що провокує Росію", імперські ж дії постійно виправдовувалися.

 

До цього додамо ще одну "політтехнологічну новинку": безпардонне заперечення кількасотлітнього імперського утиску української мови і культури; заперечення того, що сучасна мовна ситуація в суспільстві в цілому, зокрема в ЗМІ, в масовій культурі, в книжковому бізнесі є ненормальною і несправедливою. Дія на підсвідомість: заперечення "нормальности", природности, повноцінности української мови і культури.

 

Підсумовуючи сказане в цьому розділі, зазначимо його мету: розпізнати арсенал засобів супротивних до України сил з метою постановки задачі - виробити ефективні контрзасоби, в основі яких була би переконливість правди, сила моральної позиції, християнські гідність, витримка, благородство.

 

 

 Національне питання як випробовування для великих і малих націй.

 

Певна суб'єктивність понять "великої" і "малої" нації не знімає гостроти питання: міжнаціональна взаємодія, як часто бувало в історії, приводить до асиміляції, занепаду і зникнення унікальної національної культури, яка є безцінним і невідтворюваним явищем в усьому багатовимірному культурному просторі людства. Втрата найменшої мови і відповідної їй культури - це втрата частки тієї повноти, яку мала людина до гріхопадіння, до вселенського потопу, до вавилонського розсіяння народів, тому що кожен із народів і культур несе якусь неповторну грань цієї повноти.

 

"Великою" націю тут ми називаємо не за заслуги її держави, політики чи культури, а тому, що вона виступає домінуючою у взаємодії з "малою" нацією. "Великій" нації, як правило, служить її державний апарат, який бюрократичними засобами насаджує визначену державною владою політику і культуру. Представник "великої" нації, навіть якщо він знаходиться в значній чисельній меншості, все одно захищений всією потугою держави. Йому, як правило, не загрожують репресії за мовною чи світоглядною ознакою.

 

Зовсім в іншому становищі перебували протягом історії людства "малі" нації. Вони переживали і переживають асиміляцію, утиски за мовною, культурною, світоглядною ознакою. Їхня культура в бездержавному існуванні рідко коли була повноцінною - за браком повноти всіх сфер культури (література, музика, наука, масова популярна культура), браком власної вищої школи, за браком власної субкультури для національної еліти.

 

Заслугою західноєвропейської цивілізації і, безперечно, наслідком її багатовікового християнського минулого є отримання державности і, відповідно, розвою всієї повноти культури для невеликих за чисельністю націй і таких, що майже не мали або зовсім не мали державности - від фінів на півночі до македонців на півдні континенту. Визнання політичних та культурних прав національних меншостей - це, безсумнівно,  результат християнської ментальности.

 

Навпаки, моральним тягарем імперії є асиміляція малих націй, які її населяють. В російських етнографічних виданнях столітньої давності надрукована величезна кількість фотографій і містяться описи культур сотень народів. Те, що більшість із них фактично щезла як суб'єкт світової культури - це і, на жаль, неминучий наслідок глобалізації, але це також результат цілеспрямованої імперської асиміляційної політики. Цей моральний тягар лежить на спадкоємцях імперії. Наскільки глибоко спадкоємці імперії спроможні усвідомити свою відповідальність за минуле, настільки, на наш погляд є перспективним (з християнських позицій) і майбутнє "великої" (в рамках імперії) нації.[5]

 

Нам добре відомий звичний сценарій поводження представника "великої" нації щодо представників "малої" нації - в радянський (та й дорадянський) час була ситуація, коли людина все доросле життя (а іноді і з дитинства) прожила в Прибалтиці, Середній Азії чи Україні, а у своїй свідомості практично іґнорувала, що ця земля належить іншому народу; бувало, що не розуміла й  не хотіла розуміти жодного слова, сказаного іншою мовою, або підсвідомо  вважала іншу мовою такою,  що не варта зусиль для опанування. На тлі цього сценарію, безумовно, заслуговують на повагу зусилля тих одинаків, які шанували народ і культуру тієї землі, на якій їм довелося перебувати. Це природна християнська поведінка, але, на жаль, таких людей завжди була значна меншість[6].

 

Випробовування для "малої" нації полягає в тому, що її представникам постійно необхідно зберігати гідність і самоповагу, спостерігаючи домінування на їхній землі іншої культури. При цьому не впадаючи ні в малодушність, зневагу і цурання свого рідного, ані у ворожість до представників "великої" нації. Це, звичайно, непросте завдання, але воно є життєвою місією християнина.

 

Проблема змішаних родин і людей без певно визначених етнічно-культурних коренів. Вплив "розчахнутости" національної свідомости в імперіях та в умовах глобальної цивілізації.

 

Світ змінюється згідно своєї історичної логіки, і за цією логікою для більшости сучасних людей збереження національної ідентичности не є першорядним завданням. Двадцяте століття - століття вимушеного і часто насильницького переміщення мільйонів людей. Утворилося безліч змішаних родин, нащадки яких загубили органічний зв'язок з традиційною культурою своїх батьків і дідів.

 

За таких обставин людина, що народилася в родині зі втраченою традицією (часто це змішана родина, де батьки, маючи різне етнічне і культурне походження, як правило, не транслювали його в своїх нащадках), не визначає свідомо свою етнічну і культурну ідентичність, а обирає її стихійно, під впливом масової чи офіційної культури і ідеології. Така людина щиро відчувала себе "совєтською" на просторах СРСР ще двадцять років тому. Офіційна ідеологія, реальні чи уявні успіхи "країни розвинутого соціалізму" давали певні підстави для внутрішньої самоповаги - належности до спільноти (чи, якщо хочете: "нової історичної спільноти - радянського народу" ), яка перемогла у глобальній війні, запустила в космос ракети і була "также в области балета впереди планеты всей" (В. Висоцький).

 

Покоління, яке перейшло в своїй самоідентифікації від представника "радянського народу" до громадянина незалежної України (а також, можливо, і нащадки цього покоління), опинилося перед труднощами: у відповіді на питання "хто ми є?" немає видимих підстав для самоповаги. В більшості офіційних міжнародних рейтингів різних сторін життя ми займаємо почесне місце з кінця, зокрема в аспекті задоволення своєю країною і своїм життям у ній. Впливові ЗМІ, як нібито українські (на жаль, за місцем реєстрації, а не за власною громадянською позицією), так і потужної сусідньої держави постійно надають підстави для самозневаги.

 

Тому людина, якій вихованням не було прищеплено почуття корінного зв'язку зі своєю Батьківщиною, або яка сама не усвідомила такого зв'язку, як не прикро про це казати, буває обтяжена належністю до своєї країни і свого народу. Значна частина людей робить вибір: вона або цурається своєї Батьківщини (аж до того, що фізично тікає з неї якнайдалі і якнайдовше), або шукає підстави пов'язувати себе з такою спільнотою, якою можна хоч трохи пишатися. Людина з готовністю асоціює себе з наявним у неї етнічним (неукраїнським) корінням, або зараховує себе до такої релігійної конфесії, належність до якої знімає з неї відповідальність за національну самосвідомість. Чи можливо змінити ситуацію - щоб такі люди стали вважати себе справді громадянами і патріотами України і відчули свою причетність або навіть належність до її мовно-культурного простору?

 

Крім тих заходів, які залежать від державної політики і від творців та модераторів активних і впливових громадянських опіній у суспільстві, слід наголосити і на тому, що пошана до Богом даних якостей землі і суспільства, в яких ти живеш - це природня чеснота людини і моральний обов'язок християнина. До того ж додамо, що, якщо хоча б хтось з моїх предків по батьківській чи материнській лінії походить з України, то певно, що її мова і культура є якоюсь мірою і моєю - серед моїх предків з великою імовірністю були українці. Тому якщо ми хочемо бути послідовними християнами, то ми допоможемо полюбити цю землю і її культуру навіть тим людям, хто вважає себе далеким від усього українського.

 

Висновки

Біблійні заповіді і християнська традиція наголошують на тому, що ніщо земне не повинне розділяти людей на шляху до єдності в Богові, до ідеальної спільноти, якою є Церква. Водночас умовами успіху на цьому шляху є прийняття даних Творцем реалій земного життя, найперше Батьківщини, народу, його мови та культури. Вселюдська спільнота народів, їхніх мов та культур - і тих, що існують зараз, і тих, що відійшли в минуле - це всеповнота людини як Божого творіння. Кожна нація з відповідними їй мовою та культурою є унікальним і неповторним явищем, дорогоцінним в очах Божих, подібно до того, як дорогоцінною і неповторною для Творця є кожна жива душа, кожна людська особистість. Втрата навіть найменшої мови і культури - це втрата без повернення однієї з необхідних граней всеповноти людства.

 

Любов до своєї Батьківщини, народу, його мови та культури є природною чеснотою, дарованою Богом. Ця чеснота освячується і преображається християнською вірою, дає осягнути моє особисте духовне завдання як частки мого народу, а також, можливо, частково і сенс існування мого народу та його духовні завдання.

 

Тому кожен християнин повинен цінувати та шанувати дану йому Батьківщину, націю і культуру, по можливості саме в цій культурі йти до Бога; водночас на ділі проявляти пошану і приязнь до іншої нації (націй), її культурно-мовного простору, якщо він торкається його власного життєвого шляху. Особливо уважним, толерантним, співчутливим має бути християнин, якщо він перебуває в стосунках представників "великої" і "малої" націй (назви умовні) - тої, яка через певні історичні обставини тривалий час домінувала і асимілювала "малу" націю, і тої, яка через бездержавність (малочисельність, цілеспрямовану імперську політику або інше) не могла реалізуватися на рівних з "великою". На представникові "великої" нації, хоч як нелегко йому буває це визнати, лежить частина "імперського морального тягаря" - як моральний наслідок тих кривд, які зазнали "малі" нації внаслідок цілеспрямованої імперської політики асиміляції та навіть етноциду. Як у побуті звичайного життя є необхідним християнське милосердя до "малих цих" - людей, які через фізичні чи інші проблеми не можуть достатньо реалізуватися в житті, так і в міжнаціональних стосунках, в етнічній поведінці, суспільному житті представникові "великої" нації по-християнськи личить "умалитися" і підтримувати морально, культурно "малу" націю (в колоніальній історії України, до речі, видатних неукраїнців - творців саме української культури, українського суспільства - було достатньо).

 

Представникові "малої" нації необхідно усвідомлювати і долати комплекс меншовартости, самозневаги і цурання свого рідного; водночас з почуттям національної гідности великодушно, з прощенням і забуттям історичних образ ставитися до "великої" нації та її представників, незалежно від того, чи по-християнськи будуються в цей час міжетнічні або міждержавні стосунки.

 

Описана в статті так звана "етнічна поведінка" є реальною стороною життя, якщо має місце спілкування людей з різною рідною мовою, національною культурою і самосвідомістю. Ця етнічна поведінка може бути направлена на утвердження у співбесідника даної (дарованої) йому культури, менталітету, позитивних національних рис характеру; але може проявитися і домінування однієї з мов (культур), (для "великої" нації), відцурання від свого рідного (для "малої") тощо.

 

Якщо історично склалося, що в колі спілкування християнина рідна йому мова і культура перебуває в меншості (хоча він живе на своїй Батьківщині, на своїй рідній землі), то саме християнським зусиллям, аскезою і навіть подвигом є утвердження в міжособистісному спілкуванні власної мови і культури (простіше кажучи, спілкування рідною мовою) - з толерантним, неосудливим ставленням до носіїв іншої мови і культури, пам'ятаючи й те, що більшість з них усвідомлюють себе належними до тієї ж нації, що й він.

 

Людині, яка в спадщину від батьків отримала різні етнічно- чи мовно-культурні традиції, личить з пошани до спадку предків любити і цінувати все, що їй було даровано. Якщо ж через потужне поле імперії чи наслідки глобалізації національно-культурні традиції предків були втрачені - все одно шанувати етноси своїх предків; як християнину - молитися за них і за власну прабатьківщину (прабатьківщини), цікавитися долею цих народів; передавати традицію пошани до етносів, мов, культур своїх предків дітям і онукам.

 

Конкретно - у власному житті як житті "практикуючого" християнина сприяти, щоб у моїй парафії, общині відбувалося усвідомлення належности до нашої власної національної християнської традиції і культури (разом з духовною єдністю і єдністю віровчення всієї багатонаціональної повноти Церкви) та її розвиток: підтримка спілкування рідною мовою, релігійних видань, бесід і проповідей тощо.

 

Автор сподівається на обговорення даної теми і з вдячністю чекає на відгуки. Якщо тема, на Ваш погляд, варта уваги, прохання передавати статтю своїм знайомим, колегам.


 


[1] Автор насмілюється в цій статті користуватися деякими правилами т.зв. Скрипниківського правопису; в першу чергу - и в родовому відмінку слів 3-ї відміни (совісти, гідности); він був нормативним в Радянській Україні до 1933 р.; цей правопис більш властивий українській вимові, про що свідчать і майже всі класики літератури 19 - початку 20 стт.

[2] Терміни "міф", "міфологічний" не слід сприймати в розумінні "вигаданий", "неправдивий", а скоріше, в розумінні Олексія Лосєва (див. його "Диалектика мифа" ) - як символічне, а не квазіоб'єктивне описання історичної реальности.

 

[3] - Раціональне знання  -  означає не "абсолютно об'єктивне" знання, а лише таке, яке сприймається розмислом людини, її раціональною здатністю. В державі (наприклад, в Російській імперії) може існувати національна історична школа, яка раціонально описує минуле, але з власних  державницьких (наприклад, імперських) позицій.

[4] - Тісно пов'язаним основним символом батьківщини для багатьох народів є земля-матір, якій прямо приписуються материнські якості (наприклад, народна пісня "За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче").

[5] - Зауважимо, що цей моральний тягар лежить на будь-якій нації чи іншій (наприклад, релігійній) спільноті,  політика якої привела до втрати культури "малої" нації. Це врешті решт (хоч, на жаль, пізно) усвідомило і суспільство в США, де влада зараз уважно дбає за збереженням культур етнічних спільнот індіанських племен. В Канаді індіанці і ескімоси є законним власником багатств земних надр, якщо ті знаходяться на території їхніх племен. Різниця між становищем автохтонів Північної Америки і Півночі Сибіру (і матеріальна, і культурна) разюча.

Християнським, на наш погляд, вчинком є і визнання главою Римської Католицької Церкви відповідальности за насильства протягом різних століть, вчинених католиками над представниками інших християнських конфесій і нехристиянських релігій і прохання прощення за ці вчинки (щоправда, деякі з православних критикували це визнання за неназивання конкретних репресій, вчинених у 20 ст. - автор тут не суддя).

[6] - Заслуговує жалю те, що християнський приклад великих просвітителів-місіонерів Руської Православної Церкви святих Стефана Великопермського (14 ст.), Інокентія Аляскинського, Макарія Алтайського (19 ст.), які створювали основи літературної мови для народів Півночі і Сибіру, перекладали Святе Письмо і Літургію, так і залишився не підтриманим церковною політикою подвигом одинаків.

 
< Попередня   Наступна >


Координати:

вул.Полупанова, 10,
парафія св. Катерини,
Центр богословських досліджень
м.Київ (Виноградар),
тел.: 8 (044) 360 24 02
моб.: 8 (098) 452 22 05
e-mail: vira_batkiv@ukr.net
схема проїзду >>