Українська християнська культураУкраїнська християнська культура
Асоціація дослідників та шанувальників
Про сайт Актуальне Календар Альманах Фотогалерея Форум Контакти
на головнунаписати листа
Головна arrow Шедеври культури та її творці arrow Микола Вінграновський сьогодні, або Дискурс української історії в його поезії
Теми:
Історія, історіософія
Богослів'я, філософія
Ми - громадяни України
Ойкумена України
Святині
Українська мова та її застосування
Українська християнська література
Шедеври культури та її творці






Останні новини:
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень
20.07.2010
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень

Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові
14.07.2010
Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові

Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»
11.06.2010
Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»

Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»
10.06.2010
Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»

Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення
10.06.2010
Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення





Микола Вінграновський сьогодні, або Дискурс української історії в його поезії | Друк |
06.08.2010 
 На нинішній день про творчість Миколи Вінграновського написано наче й не мало. Десятий випуск серії біобібліографічних нарисів «Шістдесятництво: профілі на тлі покоління» (Національна парламентська бібліотека України, К., 2006), який Вінграновському присвячено, вміщає про нього 297 публікацій. Зрозуміло, що від 2006 року дотепер з'явились нові літературознавчі матеріали. Тільки у «Науковому віснику Миколаївського державного університету. Філологічні науки» (випуск 14, 2007 р.) налічуємо 27 статей. Та мені ніде не траплялось герменевтичного тлумачення вірша «Її ім'я», написаного влітку 1960 р. Може, й тому, через 41 рік у знаменитому історіософському спогаді-есе «Хто і що для мене незалежність України» (серпень 2001 р.), поет відкрив «таємницю», чому з'явився цей твір.

Після навчання у Москві, як знаємо, Вінграновський був скерований у Київську кіностудію ім. Олександра Довженка, де вирував дух українофобії, особливо серед редакторок, котрим доручалось українські кіносценарії перекладати російською мовою. «Українською мовою, Ї згадував молодий кінорежисер, Ї редактори володіли «п'яте через десяте», і я їм про те сказав. За це вони мене зненавиділи. А вершиною ідеологічної влади на кіностудії були саме вони, редактори. Коли бути точнішим, Ї редактриси. Чомусь саме їх на кіностудії числилося найбільше і дивились вони, особливо на режисерів, поглядами прокурорів. Їх боялися всі: і режисери, і сценаристи, і навіть директор студії. Але ненавиділи вони мене. «Бо ти не тим пахнеш», Ї сказав мені якось один мій товариш-сценарист. Від директора кіностудії Ї «кадра», присланого з Москви, Ї до режисерів, операторів, художників, костюмерів, гримерів та коханих моїх редактрис, Ї всі, ну повально усі спілкувалися відомо якою мовою. Відчуваючи шкірою на собі їхню мовну спесивість, що була, зрештою, нічим іншим, як їхньою власною меншевартістю, я тоді написав вірша: «Спалений, // спечалений печаллю, // Все життя // таврований // Одним і тим же іменем // Я до тебе, друже мій, причалюю Ї // Обніми мене. // Зболений одним наскрізним болем, // У нейлонових спіжонених роках // Прокотивсь я перекотиполем // По дівочих снах та іменах. // В донжуани на алеї стінені, // В демагогію, у твіст, у джаз, у вальс // Я тікав, тікав від цього імені, // Як тікають тисячі із нас. // Наздогнало. Обхопило. Глянуло. // Прокляло. Простило. Обняло. // Засмутилося. Задумалось. Поганило. // Випросталося. Звело. І Ї повело! // Це ім'я Ї моєї долі хвища, // Це ім'я Ї не лоскут носовий. // Слухайте, двоногі кладовища, // На печальній радості моїй! // Це ім'я для вас лиш територія // Від колиски і до крематорія!»1

Цього вірша (о, парадокс!) дуже пасувало б написати і сьогодні. Реалії соціо-національної бездуховності, малороського плебейства та українофобського цинізму у незалежній (це слово треба писати в лапках) Україні так само диктують його, як і тоді, і в будь-які інші трагічні періоди нашої історії, коли українське слово, позбавляючи його духовної гідності, відправляли як меншовартісне і другосортне у «не перспективні села» вигибати разом із цими селами.

Наша незалежна держава, на жаль, не сформувала національних провідників, а якщо сформувала, то таких, котрі самі себе іменують провідниками і яких аж надто досить, аж ген по горло. Усе, про що б не йшлось із цього приводу у пресі чи інших інформаційних засобах, то тільки демагогічна жуйка, що смакує в передвиборчі та виборчі періоди кандидатам на президентський престол і в депутатські чи інші високі «ложа». Після цього цю жуйку випльовують, а «добротворці» у Москві за свою наче невидиму політичну анексію попускають газовий кран і знову «Україна в огні» - у вогні українофобському. Отож і далі залишається чинною маланюківська сентенція «як в нації вождів нема, тоді вожді - її поети». Ні один президент, ні один уряд за самостійницький час не дав нації того, чого вона від нього чекала. Порятунком знову стає Поет. Маємо яскравий приклад життєвої і творчої поведінки Ліни Костенко... Українські державобудівники її більше, ніж розчарували:
Які засиджені скрижалі.
Яке злиденство
зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
Стаю потроху дисонансом.

«Чому Поет стає дисонансом? - не без риторичної іронії запитує критик Дмитро Дроздовський. - Власне для кого він є дисонансом? Для нової-старої влади? Для себе?»2 Він же й відповідає. «Після багаторічного мовчання (зумовленого владою! - Т.С.) вона повертається в літературу, щоб сформувати нову модель української культури. Радянська культура - це не лише антинаціональна культура, а й по суті антикультурна культура, що лишає по собі духовний вакуум. Двадцятиліття української незалежності створило вакуум іншого гатунку - коли будь-яке мовлене представниками слово позбавлене цінності та існує в системі подвійних стандартів»3.

Чому я називаю Ліну Костенко, коли йдеться про Миколу Вінграновського? Та, розуміється, тому, що із Держави Слова Ліни Костенко в Державу Слова Миколи Вінграновського чи навпаки - це у двох випадках - шлях на територію духовної Співдружності, де стандарти подвійної гри, подвійної моралі відсутні, де Поет і справді у вічних рабських умовах мусить бути Проводирем, оскільки нація, люблячи чужих вождів, не народжує своїх. Отже, поет повинен викресати вогонь такої віри, щоб втомлена нація воскресла, відродилася в імені Україна. Дасть Бог... Її іменем Вінграновський «пропече кожну душу, груди і чоло» рідних запопадників перед чужинством, що в себе вдома цураються себе, роду, Україною торгуючи.
В цьому імені
ви днюєте й ночуєте,
І для вас воно Ї пшениця,
порося...
Я ще назову його, ви чуєте?
Я ще потрясу ним всіх і вся!
Я ще пропечу ним,
ще проклацаю
Кожну душу, груди і чоло:
Невігласами,
подонками замацаним,
Наче воно зроду й не було.
Друже, товариство моє чисте!
В нас роботи з літа до зими.
Так вже склалось:
все життя плямисте,
Так уже
випростуємось
ми!

Українська історія у творчому дискурсі Миколи Вінграновського займає, якщо не домінуюче, то дуже посутнє місце. Звичайно, перш за все мається на увазі його кінопроект «Чотирнадцять столиць України» та історичний роман «Северин Наливайко», над яким тривала його багатолітня праця. Мабуть, вона почалась далекого 1966 року із вірша «Остання сповідь Северина Наливайка».
...Живу - назад.
Я - Наливайко. Все.
Ми починаєм битву
за Вкраїну.
Наш чорний вус
у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає
спину.
...В суцільних ворогах
пройшли роки-рої,
Руїна захлиналася руїною.
Ми на Вкраїні хворі
Україною,
На Україні в пошуках її...
...Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзіѓорні,
Воріженьки стоять, як вода...

А втім, важко судити де Вінграновський починається як історик - в поезії, прозі чи кіноматографії... Поетичне осягнення історичних фактів було йому властиве ще до писання Наливайка. А якщо брати глибше, то мислити історією, дихати нею, перебувати у ній, то - стан душі справжнього українця. Адже орати, сіяти, вирощувати хліб і кожної миті бути готовим до охорони і оборони рідної землі - це вже в його крові - від Трипільського часу до холодноярівської героїчної епопеї та священної Упівської борні. Тим паче, що український поет - це завжди «стилет» і «стилос» в його руках.

Микола Вінграновський якось наче й не помічав, що він увесь в історії, а вона у ньому. У листі до одного зі своїх адресатів він пояснює як з'явилися його «Чотирнадцять столиць України». «Це все є для мене дещо несподіваним... За фахом я не історик, написати історію України, як це, скажімо, зробили М. Грушевський, П. Дорошенко чи Наталія Полонська-Василенко, справа надзвичайно важка, копітка і, окрім всеохопних знань, вимагає всього життя й терплячості. Мої ж «Короткі нариси з історії України» почалися з пропозиції редакції Народного календаря, отого відривного, по листочку календаря, що висить на стіні мало не в кожній хаті. Редакція запропонувала мені, на вибір, написати про когось або про щось із нашої минувшини. Така думка, очевидно, прийшла від ознайомлення з моїм романом «Северин Наливайко», що друкувався у журналі «Вітчизна» і який ось-ось має з'явитися у видавництві «Веселка». На пропозицію редакції календаря я з приємністю згодився, та замість того, аби написати «про когось або про щось» з нашої історії, сів і спробував простежити її всю - від часу, коли люди жили в печерах, і до наших днів»4.

Це одверте зізнання поета, в якому він себе, наче недооцінює, толерантно з об'єктивністю дослідника спростовує Л. Тарнашинська. Вона каже: «письменник виробляв власну поетичну культуру, що виростала на його культурі почуттєвій, естетичній, родовій, ментальній - остання була повною мірою обумовлена тими етнопсихологічними чинниками, які й формують українську ментальність, специфіку поетичного мислення. Син степу і моря, він зумів синтезувати в своєму поетичному баченні всю Україну - від просоленого Сиваша до найменшої річечки»5. Сюди пасує додати - зумів синтезувати уроки та досвід трагічної і героїчної української історії, зіставляючи її з сучасністю: «Ти бачиш: попід часом, попід віком, // Де все не спить і прагне та болить, // Сумний мій задум ходить біля вікон, // Шаблюкою у шибку шебертить. // ... // ... // Минає все, лиш наше не минає, // Одним займаємось, що ставимо свічки, // Та гордо плачемо, та «Заповіт» співаєм, // Співаєм тяжко так, що наче залюбки. // Та всмак їмо могутніми зубами, // Цілуємось могутньо, як бійці, // І в кого на душі синці або рубці, // То аж тоді - це не в ім'я забави... // ...Попід небом, листом і соломою, // Під землею в вічність завглибки, // Синьою безоднею солоною // Козаки ладнають байдаки. // Там Самійло Кішка й Сагайдачний, // Там Небаба чорний і гіркий, // І равиці рапаногарячі // Козаків над лугом у віки. // Вони ідуть мені в обличчя // В тій небрехливій глибині, // Де воля волю тихо кличе, // Де море стогне і кигиче, // І зиче дещо і мені...»

Ось така поетична медитація, де вирує історіософський дух, забарвлений (як нерідко траплялось у нашій поезії - у Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Є. Маланюка та інш.) сатиричним докором. Але поетова сатира та самодокорювання - це не тільки факт об'єктивного відтворення нашої історії і нашої сучасності. Самійло Кішка й Сагайдачний та Небаба і козаки над лугом - не лише історичні персонажі, а уособлення нашої невмовкної потреби волі. Нам залишається почути, як «воля волю кличе».

В такому художньо-поетичному дискурсі надзвичайно колоритними і змістовно виповненими є образи моря, ріки, води. До речі, поліфонічним художньо-коннотаційним смислам міфологеми води в поезії М.Вінграновського як архетипного інформаційного коду українства окреме дослідження присвятила згадувана уже Людмила Тарнашинська. «Трансформація архетипного образу-символу води, - каже вона, - розгортається у кількох паралельних формотворчих площинах. Перша витворює такий трансформаційний ланцюжок міфологеми вода: крапля - дощ, сніг (кучугури) - лід - волога - мгла - туман (як скраплена вода) - роса - сльоза... Друга виглядає так: вода - струмок - джерело - ріка - Дунай / дунай - Дніпро - море - океан - лиман - заплава - русло - протока - калюжа - криничний голос та ін. Існує також третій ряд - дотичних (або вторинних) коннотацій: берег (як твердь, суша, межа, поріг) - дно - пісок - очерет - ропа - мул - гребля - човен - весло - відро - лози - гусяче перо - небо тощо, що витворює довкола концепта вода похідні, маргінальні коннотації. Усі ці образи-символи як поетичний продукт метаморфози води поет наділяє різними семантичними преференціями»6.

Архетип води у Миколи Вінграновського і справді різнострумний: «Вода гріє щоки під снігом»; «Течуть небес зелені й сині води»; «Дніпро утік - лишилася вода»; «Шепоче дощ... Ріка читає сірими очима...»; «За птахом піниться вода»; «На ясні зорі і на чисті води» й т. ін.

Вода - основа біосу у Всесвіті, підмет життя всіх біологічних форм. Вчені кажуть, що мозок людини більшою мірою складається з води (90 %), тому є універсальною «субстанцією» зв'язків у біосфері. Отже, вода живий і чуттєвий організм має «пам'ять», «мову». Власне, Л. Тарнашинська з цього й виходить, чому вода у Вінграновського наділена голосом і чому цей голос різноінтонаційний, чому «синій» та «зелений» колір стає характеристикою «голосу води», чому і як у воді закладена ідея відродження, колообіг буття.

Можна розуміти, що саме на цих підставах у п'ятивірші «На Псло, на Ворсклу, на Сулу, на юні води непочаті» поет рішив розповісти: «Про наші ріки невеликі, // Я хочу показати вам // Предтечі наші... Щоб вовіки // Світилось голубе ім'я // У нашім домі і дорозі. // Щоб в їхній голубій тривозі // Тривога ваша і моя // Була присутня...» І він розповідає, що «від Либиді лишилось лиш імя», що «ця річка не живе. // Вона осліплена, оскіплена навіки», що «її бояться і моря, і ріки», бо «річка ця - погибель їх...». У художній субстанції плину наших рік «під синіми вітрилами ночей» пливе наша історія у своїй реальній справжності такою, якою вона була вчорашньою дійсністю, в якій жили своїм життям і мріями наші предки, народжували нас і нам залишали сумний і веселий свій спадок. Ріки - це кровоносні судини нашого буттєвого організму, вони все пам'ятають:
Древлянський Тетереве наш!
Як сон суворий темно-русий,
Як мед із половецьких чаш,
Свої важкі ти води рушиш.
Княгині Ольги слава гнівна,
І Святослава меч гіркий,
Язичеського повен гімну,
Ти вперся лобом у віки,
І зором воїна і мужа
Ти бережеш Дажбога лик.
І так живеш ти.
Так ти служиш
І твій язичеський язик
Нам дорогий в ракетнім світі.
І твої води непролиті -
Священні води в грішний вік.


ФОТО З АРХІВУ «Дня»

 


ЖОВТЕНЬ 1963 РОКУ. У КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛІ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ: МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ, ІВАН ДЗЮБА, ІВАН ДРАЧ, ІВАН СВІТЛИЧНИЙ, ЛІНА КОСТЕНКО, ЄВГЕН СВЕРСТЮК


Французький філософ і літературознавець Гастон Башляр у праці «Вода і марення» розвинув теоретичну версію, за якою вода «бачить» і «чує». «Філософія» води відповідає філософії людини. За Г. Башляром, «вода є субстанцією небуття», «...матерією відчаю», «...меланхолізуючою силою», «...вона може приховувати у своїй матеріальній силі смерть»7. У підсвідомості поетичного мислення є ще й інші асоціативні сюжети води: розмаїтість позитивних і негативних емоційних нюансів. Скажімо, українська «молодомузівська» поезія являла у собі подібних інтерпретувань багато. Наприклад, вірш Степана Чарнецького: «Над каламутною водою // стою в задумі // Уся моя душа, здається, // втонула в шумі... // Ріко співуча! Кілько в тобі // болісних стонів // Кілько в тобі за душу рвучих // Тихих півтонів».

Микола Вінграновський у фінальній частині п'ятивіршової будови вище згадуваного твору («На Псло, на Ворсклу...») метафору вічності плину рік і життєвоносності води розкодовує, переадресовуючи її в історіософську площину суспільного буття свого часу.
І мова нашої води
У мові вод усепланетних
Не є глагол сльози й біди,
То мова є глибин відвертих.
Ми знаєм крики наших вод,
Коли вони горіли кров'ю.
Ті крики в нас. Бо ми - народ.
І води наші - кров з любов'ю!

Історична пам'ять завжди у серцевині художньої думки поета. Пам'ять історії була і завжди залишатиметься основою основ національної ідентичності, її незрушним фундаментом. Сьогодні не без сприяння антиукраїнського політикуму цей фундамент намагаються зруйнувати, підмінити чужинським. Так було у шістдесяті, сімдесяті чи будь-який інший період життя поета в умовах режиму радянської імперії, і не менш фатально, якщо не брутальніше, подібне відбувається нині, бо наругу над собою чинять свої. Зараз антиукраїнський спрут із дійовими «ляльками» нашої дійсності - розмаїтими януковичами, семиноженками і табачниками, що грають ролі державних діячів, а насправді без будь-якої гри живуть і поводяться за неписаною «конституцією» яничарів, пропонують переписати нашу історію, сфабрикувати її під ідеологію завойовника, а делікатніше сказавши, написати спільну історію двох різних суверенних держав, між якими уже століттями продовжується видима і невидима війна. Себто сфальшивити історичну правду так, неначе два братні народи рівні, але при цій рівності є «більший» і «менший» брат. Завуальовуючи таке братерство, - не «старший» брат і брат «молодший», бо за «молодшого», хочеш не хочеш, а доведеться признати не українця. Микола Вінграновський свої «тихі» інвективи адресував своєму часові, тому, в якому він жив, в якому все життя «був таврований», «зболений одним наскрізним болем». Його тогочасні викривальні стріли самопереадресовуються, на жаль, і в час нинішній:
Як міниться усе!
І дурень той, хто зміни
Незмінно заміня
вчорашнім днем без змін.
Народ в путі.
Та він тавра не зніме
Із тих, хто за народ
являв
себе
взамін
І, відрізаючи
живі шматки з народу,
Пророкував народові майбуть.
Та брів народ.
Де бродом, де без броду,
Без нас, нетяг,
тягнувсь з не бути в буть.
Бо він народ.
Бо він - глагол життя.
Він - зміна змін.
Йому нема заміни.
Бо він один крізь весни
і крізь зими
Веде свій шлях
з не бути у буття.
А ми? Хто ми?
Себе ми знаєм зроду.
Чимало віддалось
нас жаху в рот.
Лиш ті не віддалися,
хто народу
Віддав себе і ствердив
свій народ.

Текстуальний аналіз поезії та прози М. Вінграновського, твердять спеціалісти, дає підстави говорити, що його письменницький талант трансформовувався, «перероджувався» в кінорежисерський, а в інших випадках - навпаки: зорові ефекти, які вводив автор у тканину літературного тексту, позитивно впливали на його художню матерію. У цьому зв'язку маємо цікаве спостереження Д. Д. Кременя. Він каже, що деякі вірші Вінграновського написані «за канонами рапідної зйомки - панорамної, уповільненої зйомки»8, що сприяє відтворенню історичної широти і глибини «саме українського «кіноока». Невелику за розміром поему «Ніч Івана Богуна» Кремінь називає кіноепопеєю, в якій «панорамне бачення автора підсилюється закадровим голосом», де «буквально приголомшують зіткнення зорових образів-метафор» («ребра на гаках, де воля говорила», «червоніє чорне вороння»). У цій поемі-кіноепопеї, де «рабство грає в сурми золоті», а вітер - «свище вітер черепу у вуха», - каже критик, - як в «Апофеозі смерті» В. Верещагіна, геніального баталіста, але й геніального філософа. Неймовірно зороглядні, видні навіч, мов у заповільненій зйомці - картини Руїни»9:
Невірна ніч, непевна, -
тупу-тупу -
Безнебна ніч -
татари де?! - прийшла.
Шикує смерть -
не спіте! - труп по трупу,
Ридають коні,
кублиться імла.
Хропуть шаблі,
і ядра захропли.
Хропе і втома,
цямкає губами,
І хмара ріжеться
кривавими рогами
В безнебнім небі
чорними шляхами,
І тиша спить, і віти, і вітри.
Мазниці густо сплять,
і кругло сплять колеса,
І кулям сняться голови
й серця:
Невірна ніч! Ганьба
довготелеса
Схиляється до нашого лиця.

...................................................

Могил нема.
Могили повтікали.
Дніпро утік -
лишилася вода.
І вовчі небеса -
над вовчими віками
Снують свою ходу -
печальна та хода.
І нипає помазаником Божим
Півправда, півсвобода,
півжиття.

Картинам Руїни, краху, неволі, лиха контрастують картини Воскресіння, воздвиження Духу свободи: «Ми знаємо, куди йдемо, // Як наші ночі йдуть за днями, // І України знамено // Кричить і горбиться за нами. // [...] // Поміж ядер, гармат і возів, й казанів // Від Дунаю, Дністра і до Дону // На плечах жебраків, // На плечах козаків // Домовина іде додому, // То мене несуть, ще й коня ведуть, // Кінь голівоньку хиле, // В пережовклих степах золоту каламуть // Вітер з Вінниці хвиле».

Тим, хто пише про Вінграновського, увіходячи в його поетичний світ, у глибинне єство його образів, метафор, до краю, відкривши цьому світові свою душу, важко приховувати емоції, не можливо перед поетовим Словом не говорити йому своєї правди, як це робить Д. Кремінь. «Можливо, Микола Вінграновський, - каже він, - був реінкарнацією Тараса Шевченка? Бездітного академіка графіки, геніального поета? Можливо, в поезії Вінграновський зумів відтворити те, що не зміг і його названий батько Олександр Довженко? Ніколи Вінграновський не зрікався своїх батька й матері, братів і сестер генетичних і духовних! Не культ, а воскресіння великого поета станеться тоді, коли над Україною перестане грати в золоті сурми духовне рабство!»10

Багато того, чого не зумів відтворити в літературі «названий батько» М.Вінграновського, себто великий його Вчитель Олександр Довженко, не зумів і Учень, бо над Україною «духовне рабство» не переставало грати «в золоті сурми». Але ж, чи «не зумів»? Швидше всього, те, що Вінграновський хотів висловити, він знаходив для цього форму, хай і не відкриту, але висловлений «сюжет», той, що він міг опублікувати, був адекватний «сюжетові» з української дійсності, який би радянська цензура ніколи у друк не пустила. Унікальний в цьому сенсі вірш «Повернення Хікмета». Ця страшна драма «Поета і Народу», «Поета і Держави» і існувала між геніальним сином Туреччини і Самою Туреччиною промовляє про драму нашу - Шевченко і Україна в імперіальних умовах:
Тремти, Туреччино!
Він вирушив до тебе.
Свою труну розбивши
опівночі,
Навпомацки
в зеленім темновинні
Він вирушив до тебе, бо поети
І в смерті кличуть
землю батьківщини.
Він вирушив до тебе
під дубами,
Під корневищами
страждань своїх і муки,
Під корневищами
політик і країн,
Під корневищем
людства - до вітчизни.
Попід Дніпро,
біля чола Тараса,
До моря Чорного,
а потім і під морем
На ліктях, на колінах
твій поет
Повзе до тебе,
чуєш, батьківщино?!
...Прости мене,
що я твою смиренність
Підняв на голос,
що не спала ти.
Що не оспівував тебе,
ридавши ридма,
А бив тебе у зуби
за покірність,
За сліпоту, за гэмовий хребет
Перед фашистськими
ногами і штиблетами.
Прости мене
за тюрмища твої,
Що дух в мені гноїли
й ѓвалтували,
Прости мене за мене,
батьківщино.
Прощаєш, так?
Будь проклята тоді!
Тоді я сам - Туреччина.
Я - ти!
Я та Туреччина,
ім'я якій Свобода.
Тремтіть, Туреччини!
Поети - не кроти.
Поета очі - це вітчизни очі.

«У золоті..., у царственні зіниці» своєї Вітчизни, свого народу Вінграновський вдивлявся «змалечку-мала», а в лихобутні часи чергового наступу червоної імперії на підлеглі їй народи, зокрема на український, себто в першій половині сімдесятих років, коли з новою потужністю запрацювала репресивна машина, поет написав «Величальну народові». І Дзюба не випадково вздрів, що «Вінграновський неподільний і всечасний у собі... Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи не чутно торкалося колись його душі, - сказав він, - все воно живе в ньому постійно, глибинно жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною і щомиті готове полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом - з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу. Що раз збагнулося, раз пережилося, в щасливу - одну на все життя - мить стало доступне й причетне, те вже не примулюється, й не вистуджується, й не відсувається з часом у віддалені душевні сховки. Тому його поезія - це якесь постійне взаємопереливання різних почуттів та різних станів душі, різних її «рівнів»11.

Співзвучний з Іваном Дзюбою пристрасний шанувальник творчості Миколи Вінграновського львівський письменник Роман Дідула сприймає поета у двох рівно важливих світах, тобто «у світі тому, який проминув, і в тому, що є, але той проминулий не проминув, бо в ньому відповіді на пекучі сучасні питання»12.

Шкода, що цих пекучих проблем і сьогодні, вже після відходу М. Вінграновського у кращі світи, не меншає, якщо не помножуються самі на себе. Отже, в складній нашій дійсності Слово поета залишається історіософським роздумом і живим «глаголом». У такому ідейно-тематичному річищі, де образи-архетипи Народу, Батьківщини, Країни, України, Шевченка, Дніпра персоніфікують собою духовне буття окремого «я» і «я» української національної плоті як нерозривної цілості у послідовній тяглості від минувшини через сучасне у майбутність, поет «сотворив» чи не більшу кількість своїх творів. Взаємоперетікання художнього часу у цих творах інколи може бути непомітне. Все, що «діється» у творі, то відбувається у теперішньому часі. Інколи декілька образів, що зринають на загальному тлі поетичного тексту «переадресовують» читача в іншу емоційно-асоціативну площину, ніж та, в якій він досі перебував.
Країно чорних брів
й важких, повільних губ,
Темнавих губ,
що їх не процілуєш,
Як тепло ти лежиш!
як тепло ти німуєш!
І понад нами
місяць-однолюб!
Лиш очерет навстоячки
щось пише,
Навпомацки
по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.
Там час себе по ниточці
тороче,
А тут, а тут,
де все тривога й щем,
Де до душі душа
притислася і хоче
Іще, іще, але куди ж іще?..

Цими «переадресовувальними» образами, тобто знаками часового плину, в зацитованому вірші є: «понад нами місяць-однолюб», «очерет навстоячки щось пише» та «час себе по ниточці тороче». Філософію даних образних топосів тлумачити зайве. Вона промовиста і легко пізнавана. Усе з Божої ласки: гріховне і не гріховне, добре і зле, тобто усе «чорне» й «біле» записується в «книгу буття» і ніщо не пропадає. Поезія «Країно чорних брів й важких, повільних губ» у творчій біографії поета з'явилась чи не останньою. Він її написав у 2003 році. Цей твір, наче «гербова печатка» Вінграновського, якою потверджується інтенсивне філософське «нарощування» внутрішніх самопочуттів поета, що послідовно відбувалось продовж всього творчого шляху і пролягало крізь збірки «Сто поезій» (1967), «На синім березі» (1978) аж до речей останніх. Творча еволюція М. Вінграновського за своєю природою факт дуже цікавий і властивий тільки великим талантам. Його можна окреслити виразом «змінність сталості», а це означає, що природня обдарованість індивіда не залишається формою застиглою, вона з волі цього індивіда (в даному випадку М. Вінграновського) вдосконалюється, «доповнює себе». Не випадково його останню збірку віршів «Губами теплими і оком золотим» (1984) «за всеосяжністю охоплення різних граней єства» порівнюють «із містерією» (І. Дзюба, А. Меншій).

Якщо в поезії М. Вінграновського узагальнювати екзистенційну присутність української історії та екзистенційну присутність у ній людини, то сутність такої, мабуть, підсвідомо закладалась ще у його ранньому циклі «Вінок на березі юності» (1957):
Я встигну долюбить!
Доклясти встигну я
І встигну я
до тих часів дожити,
Коли в польоті вічному Земля
Навчиться вже
собою володіти.
Людина я - і день такий новий
Обов'язок святий
мій наближати.
Усе для нього!
Все йому віддати -
Від всіх тривог
до шелесту трави.

Образ «коли в польоті вічному Земля навчиться вже собою володіти» сприймається як своєрідний паралелізм до прихованої у субстанції рядків думки, що і людина у своєму життєвому «польоті» повинна навчитись подібному, аби завжди й у всьому відчувати себе частиною у вічній матерії буття свого народу і своєї історії.

Газета "День"

1 Вінграновський М. Манюня. Ї Львів: Літопис, 2003. - C. 310

2 Дроздовський Д.. Ліна Костенко в Севастополі // «День». - № 81-82, п'ятниця-субота. - 14-15 травня 2010.

3 Там само.

4 Вінграновський М. Манюня. - Львів: Літопис, 2003. - С. 269.

5 Тарнашинська Л. ...І обертається з землею Україна. - «Микола Вінграновський: Все на світі з людської душі». - К., 2006. - С. 23.

6 Тарнашинська Л.Б. Міфологема води Миколи Вінграновського в структурі космо-психо-логосу як інформаційний код українства // Науковий вісник Миколаївського державного університету. Філологічні записки. Випуск 14. - Миколаїв, 2007. - С. 70.

7 Башляр Г. Вода и грезы. Опыт о воображении материи. - М.: Издательство гуманитарной литературы, 1998. - С. 133-134.

8 Кремінь Д.Д. Кінематографічна складова у поетичній творчості М.Вінграновського // Науковий вісник Миколаївського держуніврситету. Філологічні науки. - Миколаїв, 2007. - Вип. 14. - С. 41.

9 Там само. - С. 42.

10 Там само. - С. 43.

11 Дзюба І. Духовна міра таланту. // Микола Вінграновський. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1986. - С.5-23

12 Дідула Р. Геній Вінграновського. // Дзвін. - Ч. 11-12. - 2006. - С. 32.

 
< Попередня   Наступна >


Координати:

вул.Полупанова, 10,
парафія св. Катерини,
Центр богословських досліджень
м.Київ (Виноградар),
тел.: 8 (044) 360 24 02
моб.: 8 (098) 452 22 05
e-mail: vira_batkiv@ukr.net
схема проїзду >>