Українська християнська культураУкраїнська християнська культура
Асоціація дослідників та шанувальників
Про сайт Актуальне Календар Альманах Фотогалерея Форум Контакти
на головнунаписати листа
Головна arrow Богослів'я, філософія arrow Культурологія. Християнський погляд arrow Становлення європейської культури: концепція людини та її вдосконалення
Теми:
Історія, історіософія
Богослів'я, філософія
Ми - громадяни України
Ойкумена України
Святині
Українська мова та її застосування
Українська християнська література
Шедеври культури та її творці






Останні новини:
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень
20.07.2010
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень

Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові
14.07.2010
Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові

Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»
11.06.2010
Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»

Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»
10.06.2010
Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»

Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення
10.06.2010
Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення





Становлення європейської культури: концепція людини та її вдосконалення | Друк |
26.03.2008 
Світлана ЛОЗИЦЯ   

Вдосконалення людини: релігійний аспект


Звернувшись до розвитку ідеї вдосконалення у світових релігіях та релігійних практиках, ми побачимо, що кожна з них проникнута ідеєю досконалости, й кожна мала суттєвий вплив на формування культури тієї чи іншої цивілізації. Спільною прикметною рисою релігійних традиції є те, що досконалість людини розуміється у контексті з'ясування її місця стосовно Бога. Водночас розуміння "досконалости" та визначення шляху до неї суттєвим чином залежить від конкретної духовної традицій та історичного етапу. У всіх релігійних традиціях присутня думка про те, що людина, вдосконалюючись духовно, може набути певного рівня досконалости та досягнути Божественної межі. Вдосконалення людини у давнину не розумілося як лише вдосконалення душі та тіла, а пов'язувалося з принципово новим для людини станом. Тобто, етимологія слова передбачає прагнення до возз'єднання, що свідчить про те, що зв'язок був перерваний, втрачений, а, значить, людина повинна заново віднайти його.

 

Чи не єдиною, як її називають, "атеїстичною" релігією є буддизм - вся надія у спасінні покладається не на благого Творця, не на "спасіння вірою" та милістю Божою, як у християнстві, а на власні зусилля людини, що передбачало постійну роботу над своєю душею. На відміну від християнства, в буддизмі нічого не говориться про благодать; досконалість стає можливою для людини через саморозвиток. У Індії для містичного прозріння та внутрішнього єднання індивідуума з божеством застосовують вправи, що відомі ще з давніх часів як йога. Переживши стан самадхи, людина, за словами Вед, стає згори осяяним мудрецем, пророком, святим, характер її перероджується і життя стає іншим, зауважує американський філософ та психолог Вільям Джеймс. Особистий контакт з Богом є метою і суфія. Квінтесенцією суфізму є вчення про одкровення, яке трактується як злиття душі з Абсолютом й є метою та підсумком сходження містика до Бога щаблями вдосконалення.


Книги Старого Завіту подають уявлення про досконалість, застосовуючи слово "царственість", якою наділена людина ще з самого початку від часу створення, але царственість людини нерозривно пов'язана з царственістю Бога. Адам, усвідомивши свою царственість, протиставляє людину Богові; таким чином Богоподібність людини протиставляється Богові, й з'являється смерть як гранична ступінь відокремлености, скінченности та самотности. Першообразом досконалої людини у Старому Завіті постає Мойсей. Прагнення Мойсея побачити Бога залишається невиконаним. Адже побачити лице Бога означає цілковито відмовитися від самого себе та уподібнитися Йому, що є неможливим і подібним смерті. Тобто, людська досконалість проявляється у вигляді вічної недосяжности ідеалу. Старий Завіт практично не вживає поняття досконалости та досконалої людини; ці поняття належать грецькій філософії. Більш близькими поняттями, які можна зіставити з "досконалою людиною" є поняття "обраних" і "праведників".


На відміну від Завіту практично не вживаються поняття досконалости та досконалої людини, то книги Нового Завіту досить чітко звертають увагу на важливість прагнення людини до досконалости зверненням у Нагорній проповіді: "Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний" [Мт. 5: 48]. Але поняття "досконалість" і "досконала людина" не застосовуються апостолами для передачі тієї нової звістки про людину, яку принесла Блага Вість; книги Нового Завіту вживають інше поняття - "нова людина". Бути досконалим у Новому Завіті означає бути досконалим у Христі. Християнська антропологія розрізняє такі ідеї досконалости людини як "досконалість спрямованости до Бога", що означає зберігати спрямованість до Бога, що є єдино доступною людині у земному житті, та "досконалість поєднання з Богом", яка може бути досяжною лише, за висловленням апостолів, "на небесах". Досконалість-поєднання, відзначає Сергій Хоружий, можна простежити у темі Преображення на Фаворі. Це інший, новий, "прославлений" образ, пронизаний Божественною енерґією, в який має перетворитися в обожненні стара людська природа. Як пояснюють екзаґеза та богослов'я, ця зміна чи перетворення відбулася не із Спасителем, а з його учнями: по благодаті вони стали спроможними побачити Христа в Його Боголюдстві, у володінні не тільки людською, а й Божественною енерґією. Відзначимо, що досконалість у Євангелії не є чимось, що вже віднайдене, отримане, а те, до чого треба прагнути. Ще одна особливість: досконалий християнин не повинен вважати себе тим, що вже досягнув досконалости, оскільки, як каже апостол Павло, істинна мета для християнина є "проживання на небесах".


Протестантизм запроваджує нове розуміння вдосконалення людини: чернечий спосіб життя заступає повсякденна діяльність у межах професії, яка оцінюється як найвищий прояв християнської любови до ближнього. Відповідно і вдосконалення людини як засобу наближення до ідеалу християнської релігії, до Бога суттєво відрізняється в кальвінізмі від православної віри та католицизму. Вдосконалення в кальвінізмі переноситься з етичного вдосконалення "внутрішньої" людини, від містичного споглядання та таїнств до цілком реалістичного напрямку - вдосконалення людського співжиття.


У европейській культурно-історичній традиції сама ідея про досконалість людини і шлях до неї були присутні ще у орфізмі, але першу філософську концепцію досконалости та вдосконалення людини вибудовує Платон, основа якої така ж, як і в орфіків. Провідна ідея концепції полягає у тому, що людина покликана до досконалости і її можна реально досягти, ставши на шлях очищення, сутність якого - звільнення душі. Досягнення досконалости, таким чином, є нічим іншим, як реалізацією закладеної в людину програми - уподібнення Богу.

 

 

Християнізований платонізм як домінанта европейської культури


Найбільш значуща домінанта, чи радше, парадигма европейської культури була закладена платонізмом, прикметні риси якого представлені такими постатями як Плотін, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Аврелій Августин, і, звісно, сам Платон. Їхні концепції являють собою потужний вектор цивілізації Заходу - християнізований платонізм чи християнство, згідно з усталеною традицією яких досконалість людини перебуває не у цьому світі, а цілком у іншому - надчуттєвому (за Платоном), чи Царстві Небесному (за канонами християнства). Ідея надчуттєвого світу, висловлена Платоном, стала домінуючим принципом подальших століть - усі земні блага втрачають свою значущість з огляду на існування надчуттєвого світу. Ідеї Платона та його послідовників часом напрочуд корелюють з християнством, що дало підстави св. Августину твердити з одного боку про запозичення греками своєї філософії у іудеїв, а з іншого - про містичне "прозріння" давніх еллінів, як "тих, що бачили" істину, але "не знали шляху до неї".


Намагання улаштувати життя кожної людини зокрема та суспільства в цілому за певним зразком, досконалим еталоном, який мають наслідувати індивіди, здавна було предметом філософської рефлексії. У европейській культурно-історичній традиції, для якої прикметним є домінування християнського світогляду, існування абсолютної досконалости пов'язується з Богом; відповідно метою життя людини є вдосконалення, яке є, власне, наслідуванням Бога. В дохристиянській, чи радше, досократівській філософії не існувало єдиного Бога, ба навіть риси божеств мали неґативний характер, що не створювало умов для наслідування. Платон, проголосивши існування надчуттєвого світу, створив нове вчення - вчення про існування ідеї Блага (Добра), яку могла осягнути людина постійно удосконалюючись. Саме Платон переніс царину досконалого із світу "чуттєвого" до "надчуттєвого", що недоступний звичайним органам чуття. Надчуттєвий світ є світом істинним, завершеним та абсолютно досконалим, тоді як предмети видимого світу є лише подобою, тінню істинного світу й завжди залишатимуться недосконалим відблиском ідей. Тому все життя людини має спрямовуватися не на отримання земних благ, а на осягнення цього світу вищої досконалости, на чолі якого стоїть ідея Блага. Таким чином, головними чеснотами людини ставали внутрішні цінності, найвищим благом - благо безсмертної душі. Платон стверджує, що кожна душа безсмертна і є досконалою настільки, наскільки змогла споглянути царство досконалих ідей перебуваючи на небі й долучитись до нього опинившись на Землі, та показує шлях сходження людини із матеріяльного світу до споглядання світу ідей, зображуючи також і падіння душ із Неба на Землю. Душа людини не є цілісною: у ній є вище та нижче начала, тому людині слід підпорядкувати нижче начало вищому. Метою життя людини є осягнення ідеї Блага - звикання до світла, і поступове сходження до царини надчуттєвого світу дає змогу осягнути ідею Добра. Для цього у нього існує спеціяльна концепція "навернення", тобто концепція про те, яким чином якнайкраще обернути людину в бік світла.


Парадигма "навернення", що була запроваджена Платоном, стане важливою у новозавітній концепції "нової" чи "наверненої" людини. Таким чином, Платон увів поняття "досконалість" у філософський дискурс, а в християнстві це поняття є релігійним і однією із головних ідей християнської філософії. Вчення Платона про ідеї використовувалось у різноманітних релігійних доктринах, а на його теології започатковувались численні богословські системи. Християнізований платонізм став домінантною рисою західнього мислення і як світоглядний принцип панував у релігійних системах. Вчення Платона про надчуттєвий світ та царство ідей знайшли своє продовження у неоплатонізмі, найбільш значущим фундатором якого був Плотін.


Досконалість у Плотіна, як і у Платона, також перебуває не у цьому світі матеріяльних речей, а у надчуттєвому бутті. Плотін висуває вчення про ієрархічну будову світу, верховним началом якого є Єдине (Першоєдине), яке ще іноді він називає Отцем чи Благом, потім по низхідній ідуть Дух (нус, розум) та Душа. Трійця Плотіна не є рівнозначною з Трійцею християн - Єдине є найдосконалішим началом; від нього й походить решта начал. Ця концепція Плотіна ґрунтується на його вченні про еманації, тобто поступовий рух від вищого буття до матерії. Такий рух означає поступове віддалення від Єдиного, тобто найдосконалішого, а, отже, і зменшення ступеню досконалости. Якщо для Платона вище буття лежить у надчуттєвому світі, у царстві ідей, з найвищою і найдосконалішою ідеєю Блага, то у Плотіна це - Єдине.


Душа людини, за Плотіном, також має слід божественности, але долучившись до матерії, людина почасти затьмарила свою душу. Тому метою життя людини є очищення від усього тілесного та низького, що можна досягти шляхом містичного сходження до споглядання Єдиного, послуговуючись при цьому допоміжним засобом - набуттям громадських чеснот. Але, як наголошує Плотін, не слід забувати, що, зрештою, метою життя людини має бути не лише прагнення до безгрішности, а й до Бога.


Принциповою позицією Плотіна було наголошування на ідеї досконалости та гармонійности світу. Звернувшись до пошуку внутрішньої, істинної людини, очищення її від впливів плоті, Плотін закликав до єднання з Богом як засобу набуття людиною досконалости; у такому контексті ця думка містила нові погляди для того часу. Ідея Плотіна про три начала - Єдине, Дух та Душу знайшла своє продовження у концепціях такого мисленника як Псевдо-Діонісій Ареопагіт.


Ідея досконалости світу надалі розгортається у загадкових пам'ятках літератури, які згодом отримали назву corpus areopagiticum (корпус Ареопагітик), а самого автора почали називати Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Псевдо-Діонісій Ареопагіт продовжує ідею Плотіна про ієрархічність світу, формуючи концепцію небесної ієрархії, досконалість істот у якій зменшується по мірі віддалення від Бога - найвищої досконалости. Причина всього, благий Бог, є і кінцевою метою для всього існуючого, як абсолютне Благо та досконалість. Тому сенс життя скінченних істот може полягати тільки у прагненні до спілкування та єднання з Ним та уподібнення Йому.


Однією з важливих думок трактатів Псевдо-Діонісія Ареопагіта, яка мала істотне значення у християнській філософії, є ідея небесної ієрархії та земної, що була зримою реалізацією небесної. Метою життя є спілкування з Богом, для цього й встановлено ієрархію. Псевдо-Діонісій Ареопагіт систематизував церковне вчення про дев'ять ангельських чинів, сформувавши їх у три тріяди. Першу тріяду небесної ієрархії складають Серафими, Херувими, Престоли; другу - Господства, Сили, Влади; третю - Начала, Архангели, Ангели. Горішній світ має ієрархічну будову, але не всі істоти, які належать до небесної ієрархії, однаковим чином наділені божественним просвітленням і досконалістю. Істоти, які стоять нижче, мають вдосконалюватись вищими істотами. Етапами вдосконалення є очищення, просвітлення та вдосконалення.


Кожна небесна істота, приналежна до ієрархії, має свою певну якість і співвіднесена з Богонаявністю та прагненням до очищення, просвітлення і вдосконалення. Небесна ієрархія оживляється Божественною силою і зв'язується в єдине ціле Божественною любов'ю, яка випромінюється на всі сходинки небесної ієрархії та повертається назад до себе. Ця еманація означає поступове віддалення від Божественного світла, і відповідно зменшення Божественних якостей. Тому небесні істоти, які перебувають далі від Бога, більше потребують уподібнення Йому в чистоті, тобто в очищенні, просвітленні, вдосконаленні. Псевдо-Діонісій Ареопагіт розмірковує, що досконалість кожного з приналежних до ієрархії полягає у тому, щоб прагнути скільки змога до Богонаслідування і, що найважливіше, ставати, як говорить Писання, сподвижниками Богу і по можливості виявляти в собі Божественну діяльність, так як чин Ієрархії вимагає, щоб одні очищались, інші очищали; одні освічувались, інші освічували, одні удосконалювались, інші удосконалювали, кожен, наскільки це можливо, наслідуючи Бога.


Кожна небесна й земна істота повинна вдосконалюватись, бо крім Того, Хто істинно самодосконалий і вседосконалий, немає нічого самодосконалого, що не потребувало б вдосконалення. Саме через свою небесну ієрархію, за трактуванням Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Бог управляє всім видимим світом. Ця прагнуча до Бога небесна ієрархія у Псевдо-Діонісія Ареопагіта є зразком християнського посвячення та християнського церковного життя. Таким чином, першою сходинкою посвячення є так званий підготовчий період, тобто очищення, другий - просвітлення та третій - вдосконалення. Досконале дотримання законів духовно-релігійного життя являє, за Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, світ суто духовний, ангельський, "небесну ієрархію". Небесна церква постає як ідеал стосовно земної. Шлях до Бога - через церкву та таїнства. Початком і небесної, і земної ієрархії є Ісус.


Псевдо-Діонісій Ареопагіт говорить про три "священнодії" - Хрещення, Євхаристія та Мирування. Людина вперше починає існувати для нового істинного життя за образом та подобою Бога через таїнство хрещення, яким відкривається вхід до Церкви. Псевдо-Діонісій Ареопагіт називає його "освіченням", "Богонародженням" чи "відродженням". Хрещення закінчується Помазанням. "Таємницю мирування" Псевдо-Діонісій Ареопагіт пов'язує з ідеєю Божественної краси, яка знаменує пахощі світу. Центром сакраментального життя є Євхаристія. Зовнішнім знаком єдности є причастя з єдиної чаші та єдиного хліба - ті, що приймають єдину їжу, повинні бути єдині. На цьому мотиві, зауважує філософ та богослов Ґеорґій Флоровський, Псевдо-Діонісій Ареопагіт наголошує у всій Євхаристійній службі.


Розуміння Бога як досконалости та "небес" як мети людського земного життя стає домінантним у філософії доби Середньовіччя. Концепції протиставлення досконалого світу і світу земного, які у попередніх мисленників виявились у вченні про надчуттєвий світ на чолі з ідеєю Блага (Платон), Єдиного (Плотін), небесної та земної ієрархії (Псевдо-Діонісій Ареопагіт) знайшли своє продовження у Аврелія Августина в баченні "двох градів" - граду небесного та граду земного.
Град Божий є остаточним блаженством, межею досконалости; до нього св. Августин відносить усіх вірних Богу істот, добрих ангелів, істинних християн та доброчинних людей. До граду земного відноситься все, що пов'язане з гріхом, безчесними справами, плотськими та суєтними спокусами. Власне, вся історія людства є, за Августином, боротьбою цих градів, а кінцева мета історії полягає у торжестві граду Божого. Августин заперечує положення, до якого апелював, зокрема Плотін, про гріховність плоті: Христос, прийнявши плоть, щоб спокутувати гріхи людей, показав, що зло є гріхом, результатом свобідної волі людини, котра вибрала шлях відхилення від Бога та від доброчесного життя, що встановлене Божественним ладом, а не субстанцією чи природою плоті, тому тіло було освячене і отримало Божественне виправдання. Ім'я досконалої людини - Христос; людина може отримати очищення тільки через Христа, Його втіленням ми очищуємося. Ідея вдосконалення людини розумілось Августином цілком у уявлень концепцій своєї епохи: досягнення людиною досконалости неможливе, якщо людина відвертається від Бога і спрямовується до себе.


Простежуючи розвиток філософської думки епохи Середньовіччя, мимоволі звертаємо увагу на прикметну особливість - через всю культурну спадщину цього періоду проходить думка, згідно з якою, підвалини моралі та морального виховання полягають не в розумі, а в любові до Бога, оскількисаме Бог, а не людина є "творцем вічного закону", єдиним джерелом моральних норм та оцінок. Бог є абсолютною досконалістю, а досконалою людиною є Син Божий Ісус Христос. Спасіння для кожної людини, зазначає Августин, може стати можливим завдяки вірі. Істинна, вища та цілковита досконалість не може бути досягнута тут, на землі, та незважаючи на це, кожен має наближатися до досконалості, яка є досяжною для людини. Такий погляд на вдосконалення буде зберігатися упродовж усієї епохи Середньовіччя, поступово зазнаючи змін у епоху Відродження. Створення нової астрономічної системи мислителями Відродження та заміна геоцентризму геліоцентризмом перетворила скінченний Всесвіт у нескінченний, а експериментальні дослідження природи у Новий час суттєвим чином позначилися на філософському осмисленні дійсности й призвели до зміни традиційної релігійної системи цінностей, яка тривалий час була мірилом істинного і хибного. Виникає нова суто світська система цінностей, що почала визначати розвиток культури. Прикметні риси цього підходу простежуються у добу Просвітництва.

 

 

Трансформація ідеї вдосконалення та поступ світських цінностей


Доба Просвітництва знаменувала собою перехід від суспільства, у якому панували релігійні цінності, до суспільства зі змішаною системою цінностей. Важливе місце серед них посідали раціоналістичні цінності, що істотним чином позначилось на концепції людини та суспільства. Просвітництво, можна сказати, є перехідним періодом від "сакральної" суспільности до суспільности світської. Просвітники привнесли принципово новий підхід до розуміння вдосконалення людини, яке вбачалося ними насамперед як особисте та суспільне виховання. Прагнення до раціоналізації, як прикметної ознаки просвітництва, спонукало до усталення настанови необмеженого панування над природою та вплинуло на раціоналізацію міжлюдських стосунків та подальше спрямування ідеї вдосконалення в напрямку її технократичного виміру.


 Намагання людини поширити свою владу над усім сущим отримало нові можливості з розвитком науково-технічного прогресу. Сакралізація середньовічною людиною природи, яка є справою рук Божих, а дослідження якої є справою гріховною, змінюють дослідження Нового часу - природа стає винятково об'єктом підпорядкування та використання. Ця прикметна ознака нашої цивілізації, чи не ненайбільшою мірою знаменована постаттю Фрідріха Ніцше, що її можна артикулювати його ж словами - "Бог помер". Ніцше, за висловлюванням Карла Ясперса, ставить "діягнозу сучасній дійсності" і намагається знайти шлях, яким повинна йти людина за цих умов: відкидаючи потойбічний світ, який, починаючи з Платона, був утіленням досконалости, Ніцше закликає шукати досконалість саме в цьому земному світі та проголошує появу вищої людини - надлюдини, яка є вищим, ніж реально існуючі істоти, видом.


Загострення проблеми пошуку вдосконалення людини у обезбожненому світі відбулося через намагання створити нову "релігію" - комунізм, яка прагнула охопити собою всі аспекти буття, важливою складовою якої була побудова "досконалого" суспільства та формування "досконалих" людей. Становище людини у сучасному постатеїстичному світі відзначається певним чином дезорієнтацією та пошуком нових, альтернативних концепцій вдосконалення людини. Проголошення численних неорелігій та намагання видозмінити ортодоксальну віру, мало у своїй історії чимало сумних і повчальних прикладів. Тому конечним видається намагатися осягнути "Символ віри", а не вдаватися у пошуки "нового Бога".

 

НАША ВІРА, ВЕРЕСЕНЬ, 2007 
 

 

 
< Попередня


Координати:

вул.Полупанова, 10,
парафія св. Катерини,
Центр богословських досліджень
м.Київ (Виноградар),
тел.: 8 (044) 360 24 02
моб.: 8 (098) 452 22 05
e-mail: vira_batkiv@ukr.net
схема проїзду >>