Українська християнська культураУкраїнська християнська культура
Асоціація дослідників та шанувальників
Про сайт Актуальне Календар Альманах Фотогалерея Форум Контакти
на головнунаписати листа
Головна arrow Шедеври культури та її творці arrow Київ сакральний: не тільки хіти
Теми:
Історія, історіософія
Богослів'я, філософія
Ми - громадяни України
Ойкумена України
Святині
Українська мова та її застосування
Українська християнська література
Шедеври культури та її творці






Останні новини:
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень
20.07.2010
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень

Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові
14.07.2010
Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові

Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»
11.06.2010
Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»

Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»
10.06.2010
Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»

Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення
10.06.2010
Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення





Київ сакральний: не тільки хіти | Друк |
26.05.2010 
 Поряд з Києвом – «другим Єрусалимом», всесвітньо знаним центром релігійних і туристичних паломництв, та столицею України, яка розбудовується, в тому числі й сучасними церковними спорудами, що вже стали відомі, – є й Київ менш відвідуваних сакральних місць, місцинок та куточків, котрі по-своєму також дуже цікаві. Звичайно, увагу в першу чергу притягають кільканадцять сакральних «візитівок» столиці, тим паче, що не бракує відповідних екскурсійних пропозицій. Але на допитливих чекають багато можливостей нестандартних розвідок: стародавні урочища, що ховають язичницьких ідолів, церковки й каплички, що примостились у дворах та скверах, невеликі монастирі, де кипить велика робота, чи інші свідки подій минулих та місця здійснення сьогоднішніх, – всі вони привабливі для знайомства більшого, інтимнішого, «включенішого» за стандартний туристичний марафон.

З ними варто знайомитися по-гурманські, душевно, кому як на серце лягає: в зосередженому спогляданні без супутників, в парі з коханою людиною, разом з родиною, з дітьми, друзями. Звісно, хоч раз, якщо пощастить, добре пройтися такими місцями з кимось із нащадків старих київських родів, хто може поділитися не лише тією історичною інформацією, котру кожен знайде, зокрема, в інтернеті, але й – пам’яттю неписаною, старокиївськими легендами й оповідками про різні святі київські куточки.

 

Власне, сакральне – більше за суто церковне. Так, існують місця, де вже немає або ще немає храму чи іншої релігійної пам’ятки, але збережена пам’ять про причетність до святощів. В Києві таких місцин багато, але найенергетичніші, звичайно, самі київські гори – пагорби над Дніпром, колиска міста. Піднімаючись туди, можна й досі серед трави, в ритвинах, промитих весняними струмками, знайти залишки цегли з колишніх церковних та замкових споруд. А зверху відкриваються чудові краєвиди на київські куполи з хрестами старого міста, Подолу, красується вишукана Андріївська церква. Коли ж глянути через Дніпро – виблискують бані нових церков. Досі на ці пагорби приходять кияни святкувати Трійцю й Купала, знову там звучать, як і колись, веснянки, а на великий хрест, поставлений приблизно там, де за легендою стояв зведений апостолом Андрієм, молодь за традицією пов’язує пам’ятні хустки.

 

На щастя, є в Києві й чимало місць, де збереглися старовинні та старі храми, і серед них – невеликі церковки в різних районах: прямо «під боком» центральних туристичних шляхів, в нетрях київського правобережного звивистого рельєфу, на київських околицях, котрі стали «спальними» районами. Цікаво, що частіше зустрічаються храми на честь Богородиці (Богородичних свят), багато Свято-Микільських. Їхня архітектура – від простенької до вигадливо-несподіваної, але всі вони по-київські природно ошатні, «вписані» в краєвиди. Нині там зазвичай – діючі парафії (а деякі діяли навіть і за часів УРСР), і всередині можна побачити деталі інтер’єру, збережені ще відтоді, а то й з дореволюційного періоду. Намолені переслідуваними віруючими образи мають особливу ауру, а сакральні речі, що «пережили» арешти їх власників та переховування, є свідками сили духу нескорених киян.

 

Цікаво, що в Києві за часів дитинства та юності авторки можна було знайти не лише речі, які походять з Київської Русі (в історичному центрі), але й часом – сакральні скарби, заховані в палісадниках та на горищах київських осель. Химерною є доля затаєних секретів! Авторка ще встигла дитиною погратися в «секрети»: дівчатка закопували якійсь медальйончик чи картинку в ямку, вистелену фольгою, обкладену квітами та камінчиками, та закривали те добро склом, а загорнувши, помічали їм одним відомим знаком. Робили це тільки з надійними подругами, бо секрет ні в якому разі не можна було зрадити. Ми вже не знали, чому саме, залишився сам принцип, як випробовування дружби. Оксана Забужко у своїй книзі «Музей покинутих секретів» устами однієї із її героїнь озвучує слушний здогад, що така таємнича забава кияночок 60-70-х років ХХ століття була відгомоном гри їхніх матерів, що, у свою чергу, копіювали своїх мам, котрі ховали свого часу ікони. Справді, форма дівчачих секретів відтворювала типові образи!

 

Ті київські бабусі не даремно ховали від знищення найдорожче та вперто розповідали онукам про те, як самі розуміли віру, вчили онучок фарбувати писанки й пекти паски. Деяким пощастило дожити до часів, коли у їхні відновлені церкви вже не криючись стали приходити діти, онуки та правнуки. Тепер, коли «плід» не є «забороненим», не кожен знайде час на дорогу туди, або – й сенс ходи, однак естафета передана, ланцюжок поколінь не перервався, і тепер від кожного з нас залежить наш вибір. Вибір не так храму чи конфесії, як свого бачення духовного шляху – щоб іти ним та допомагати робити дітям їхній вибір.

 

А дехто з киян – наших сучасників – зробив свій вибір, повторюючи прадавній шлях своїх краян: в Києві є десятки монастирів православних та католицьких конфесій. Більшість із них опікуються дітьми, в тому числі й у дитячих будинках та інтернатах, старими й немічними, хворими й бездомними, організують благодійні їдальні, дитячі гуртки, майстерні для потребуючих, клуби для духовного спілкування. Хай це не схоже на звичну екскурсію, але варто колись зазирнути і в такі місця, на власні очі побачити, як знаходять свій сенс життя їх господарі та як допомагають в цьому ж своїм підопічним.

 

В мандрах непрокладеними київськими стежками релігієзнавчого туризму можна часом побачити унікальні та неповторні у своєму роді домові каплички у старовинних будинках. На жаль, побачити такі дива можна тільки там, де ці будинки зносяться, або хіба що – забрівши у відселені. Буває, каплички стають видними, коли пів будинку вже розібрано, а інколи «відкриваються» як забуті дитячі секрети, «розмуровані» ззовні чи з середини стін будинку з-під закладки цеглою (за часів державного атеїзму). У дореволюційній забудові старого Києва домові каплички нерідко зустрічалися в оселях, оформлені згідно зі смаками та особливими потребами мешканців, і віддзеркалювали духовний світ своїх творців: поруч розп’ять та образів з рушниками, серветками, оформленими квітами, використовувалися фігурки голубів, виклеювався цілий індивідуально підібраний «іконостас», а біля ікон могли бути підвішені цікаві паломницькі сувеніри, «подячні» символи (за зцілення, за вислухані молитви), родові й персональні обереги – ладанки, капшучки, медальйони. Можливо, хоча б якійсь капличці пощастить бути знайденою в будинку, де організовуватиметься музей, щоб цей пласт київських духовних традицій став відомий поза вузьким колом старих киян та спеціалістів.

 

За радянської доби домові каплички облаштовували і в окремих квартирах, а в деяких приватних будинках та дачках на київських околицях навіть функціонували підпільні храми (православні та католицькі, а також і протестанти мали місця своїх зборів). Такі духовні оази ще чекають на своїх дослідників. Зрозуміло, туристичні маршрути туди не прокладені, але, якщо походити численними зеленими масивами приватного сектору Києва, серед плетива дерев подекуди можна побачити невеличкі куполи та хрести: старі, відбудовані та новозведені. У деякі, якщо пощастить, можна й попасти, розпитавши сусідів – це вже залежить від наполегливості та хисту завоювати приязнь, і тоді на вас чекатимуть унікальні знайомства з героїчними людьми, котрі примудрилися зберігати та передавати віру в атеїстичні часи, коли це було небезпечно. В бесідах з ними можна по-іншому поглянути і на наше сьогодення, адже зараз куди більше можливостей для зростання вгору, лише треба виростити більшу свободу вибору – у свободу доцільного вибору…

 

Є в Києві місце, де вибір однієї людини, а потім і його помічників- однодумців, виріс у цілий комплекс з діючим храмом в осерді. Йдеться про дітище Костянтина Олійника «Мамаєва слобода» на Відрадному. Серед узвишшя, кучеряво зарослого зеленню, де бере початок літописна річка Либідь, колись була монастирська пасіка, а тепер – розбудований куточок української архітектури та побуту. Промовисто виглядає дерев’яна Свято-Покровська церква у великому зеленому острові на тлі сучасних багатоповерхівок. Мамаєва слобода – більше, ніж скансен з храмом. Це й майстерня відновлення та розвитку українських традицій, де щодня київські школярі не лише слухають екскурсії про українську старовину, але й мають нагоду навчитися різним домашнім ремеслам, готуванню правдивих українських смаколиків, збиранню лікарських трав, освоюють форми й сенс духовних звичаїв своїх предків. А в тамтешній козацькій церкві Покрова Пресвятої Богородиці (УПЦ КП) повінчалося вже чимало київських молодят. Отже, навіть практично «з нуля» можна створити при бажанні осередок духовної пам’яті та творчості.

 

Нарешті, є в Києві куточки, де відбуваються дійства участі в тих чи інших духовних традиціях, навіть якщо йдеться не про власне сакральні споруди. Такі місця також можуть бути цікаві – живим розвитком обрядів, сакрального мистецтва. Це, наприклад, музей Івана Гончара, де проходять відповідні виставки, фестивалі та конкурси, куди збирається чимало київської молоді, їдуть цілими родинами. Це київське Співоче поле на свято Купала, що перетворюється у Країну Мрій, де можна разом зі старими й новими друзями поспівати гаївки, пограти в сакральні ігри, навчитися виготовляти оберіг.

 

Слава Богу, Київ – великий і набагато старший за швидкоплинну попсу й шоу співочих та інших ідолів, не вони роблять в місті погоду. Кажуть, Київ розкинувся так привільно, що неможливо двічі обійти ті самі його місця: поки обійдеш всі, пройдені першими чимось зміняться. Справді, міняється екологія і політичні вітри, скороминучі моди та вивіски, будинки й дерева ростуть чи падають, але від нас – всіх, хто ходить містом з тисячолітнім Духом, залежить, чи помічати його сакральні акорди, чи будуть вони для нас значущими й нашими, а головне – що ми самі напрацюємо в скарбницю духовних традицій та здобутків Києва, та кожного іншого нашого куточка малої Батьківщини. І великої також…

"Дзеркало тижня" № 19 (799) 22 — 28 травня 2010

 
Наступна >


Координати:

вул.Полупанова, 10,
парафія св. Катерини,
Центр богословських досліджень
м.Київ (Виноградар),
тел.: 8 (044) 360 24 02
моб.: 8 (098) 452 22 05
e-mail: vira_batkiv@ukr.net
схема проїзду >>