Українська християнська культураУкраїнська християнська культура
Асоціація дослідників та шанувальників
Про сайт Актуальне Календар Альманах Фотогалерея Форум Контакти
на головнунаписати листа
Головна arrow Історія, історіософія arrow Подвижники віри та любови до Батьківщини та інші п arrow Чаруючий дар слова. Незвичайне перетворення Михайла Максимовича
Теми:
Історія, історіософія
Богослів'я, філософія
Ми - громадяни України
Ойкумена України
Святині
Українська мова та її застосування
Українська християнська література
Шедеври культури та її творці






Останні новини:
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень
20.07.2010
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень

Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові
14.07.2010
Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові

Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»
11.06.2010
Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»

Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»
10.06.2010
Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»

Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення
10.06.2010
Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення





Чаруючий дар слова. Незвичайне перетворення Михайла Максимовича | Друк |
21.05.2010 

 Від давніх часів слово відігравало неабияку роль в історичному бутті. Зі словом асоціюється феномен людського спілкування, фіксація багатоманітного досвіду наших пращурів, народження письма, культурний розвій, самобутні мистецько-художні та естетичні виміри світу... Втім, справжній світоглядний злам у розумінні вартості слова стався у добу післянаполеонівської Європи, коли романтики безпосередньо пов’язали словесність із душею, ба навіть із сутністю народу-нації. Так народилася славнозвісна «мовна програма» романтизму, яка розгорталася під знаком моральності та добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературних захоплень національним буттям. Власне, романтики відкрили широкому загалу неповторну палітру європейських націй зі славною та величною історією.

 

Українським фундатором цієї «мовної програми» був М. Максимович — перший ректор Університету св. Володимира в Києві. Його захоплення українською словесністю назавжди змінило не тільки царину його наукових зацікавлень, а й інтелектуальну біографію. Ба більше, етнографічні збірники М. Максимовича виплекали нову генерацію українських інтелектуалів — харківських романтиків та кирило-мефодіївських братчиків, зокрема таких видатних діячів, як М. Костомаров та П. Куліш.

 

Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 р. у Згарському хуторі на Тимківщині (Полтавська губернія). Він походив із роду дрібного малоросійського дворянства, витоки якого сягали козацької старшини нижчого та середнього рангу. Його прадід був сотником Бубновської сотні, про яку М. Максимович оповів у своїй однойменній праці.

 

Від юнацьких років він перебував під благодатною опікою родичів-українців — дядьків Тимківських. Останні зробили успішні кар’єри на російській урядовій службі та в академічному світі: Ілля Федорович, доктор права і філософії, професор Харківського університету й один із засновників Новгород-Сіверської гімназії, в якій навчався М. Максимович; Роман Федорович, професор грецької та римської словесності Московського університету; Єгор Федорович, знаний російський дипломат і автор тритомних записок про подорож до Китаю; Василь Федорович, письменник та губернатор Бессарабії.

 

Виглядає, що сфера гуманістичних та суспільних наук не була для юнака terra incognita, як і перспективи кар’єри імперського чиновника чи урядовця. Зокрема, в червні 1819 р. на публічному іспиті в Новгород-Сіверській гімназії він виступив з промовою «Об истинном просвещении».

 

І перші два роки М. Максимович навчався на словесному відділенні Московського університету, яке обрав, як припускають, за наполяганням свого дядька Р. Тимківського. Останній був відомим дослідником «Слова о полку Ігоревім» і прищепив своє зацікавлення обдарованому племіннику.

 

Втім, юнацькі мрії стати ботаніком взяли гору. 1821 р. М. Максимович перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету. Протягом 1820-х років відбувається разюча метаморфоза «молодого хохлика», як назвав М. Максимовича при першій зустрічі М. Погодін, у знаного столичного науковця та літературного діяча. 1827 року М. Максимович захистив магістерську дисертацію «О системах растительного царства», 1829-го став ад’юнктом, а в серпні 1833 р. — професором на кафедрі ботаніки Московського університету. На той час йому виповнилося лише 29 років!

 

Здавалося б, що первісні гуманітарні устремління залишилися на маргінесі інтересів молодого вченого, який швидко став відомим московським природознавцем. Що ж спричинило нове незвичайне перетворення «травника» (як називали юнака тогочасні приятелі) на гуманітарія й історика, врешті-решт — на київського ректора, а згодом ученого-відлюдника з Михайлової гори?

 

Зазвичай привертають увагу культурні та дослідницькі практики М. Максимовича як природника, котрі раз у раз повертають його погляди до садів Мінерви, зокрема на ниву словесності.

 

Мистецько-естетичні та літературно-художні захоплення виявляються ще в його працях ученого-натураліста, в яких спостерігаємо відлуння шеллінгіанських уявлень про природу як творчу роботу Духу. Зокрема, в одній зі своїх природознавчих студій він схарактеризував природу як «храм, повний незліченних виразів думок Художника Всевишнього».

 

У світлі такої філософської візії навколишній світ сприймався як продукт художньої творчості Божого Провидіння, а будь-який витвір мистецтва — як його мікрокосм. Недаремно російський драматург М. Чаєв назвав працю М. Максимовича «Размышления о природе» (М., 1833) «поемою про природу».

 

ТИТУЛ ЗБІРНИКА «МАЛОРОССИЙСКИЕ ПЕСНИ». 1827 р.

Втім, передусім варто згадати про активну участь М. Максимовича в неформальному просторі тогочасного публічного життя Москви — літературно-філософських салонах, наукових товариствах та часописах.

 

Уже в травні 1820 р. студент першого року навчання М. Максимович був запрошений як перекладач творів Горація на званий обід до письменника В. Філімонова, де познайомився з істориком М. Полєвим. Щоправда, до цього запрошення спричинилася письмова рекомендація його дядька Р.Тимківського.

 

Однак незабаром юний провінціал здобуває незаперечний успіх завдяки своїм природознавчим публікаціям. Він бере участь у літературно-філософських вечорах «любомудрів» князя В. Одоєвського, який разом із шеллінгіанцем В. Кюхельбекером видавав відомий альманах «Мнемозина» (1824 — 1825, чотири книги), з’являється на літературних четвергах поета С. Раїча та відвідує знаменитий салон Є. Єлагіної.

 

У Москві М. Максимович виявляє себе як вправний рецензент та полеміст. Він пише не тільки на природничі теми, а й порушує питання літератури, етнографії, фольклористики, історії та філософії.

 

Приміром, молодий адепт природознавства прорецензував книгу І. Кульжинського «Малороссийская деревня» (М., 1827), в якій гостро засудив ідилічні мотиви у висвітленні тогочасної України. Водночас рецензент висловив досить цікаве спостереження про поєднання в психічному характері українців трьох видів «первісного життя» — наїзницького, пастушачого та землеробського.

 

1829 р. М. Максимович виступає на захист поеми О. Пушкіна «Полтава». Він спростовує закиди Ф. Булгаріна та інших критиків, які звинувачували поета в неправдоподібності зображення історичних постатей, зокрема І. Мазепи.

 

Але найбільшу популярність принес М. Максимовичу збірник «Малороссийские песни» (М., 1827), завдяки якій він спізнався з М. Гоголем, В. Жуковським, О. Пушкіним та багатьма іншими письменниками, поетами та інтелектуалами. Причому думки автора-укладача про відображення в піснях «народного духу» були досить прихильно сприйняті російською освіченою публікою, зокрема відомим критиком С. Шевирьовим.

 

Етнографічний збірник 1827 р. мав величезне значення, позаяк став своєрідним каталізатором тієї хвилі етнографічних дослідів, з якою пов’язують початок ери українського романтичного народництва ХІХ ст. Саме він дозволив І. Лисяку-Рудницькому назвати М. Максимовича хрещеним батьком українського Відродження.

 

Втім, у московський період життя (1819—1834) М. Максимович виступав не тільки в ролі академічного вченого-природника, популяризатора, етнографа, критика та полеміста, а навіть як видавець-редактор.

 

Протягом 1830—1834 рр. він видав літературний альманах «Денница» (три випуски). На сторінках цього видання знаходимо чимало славетних імен, переважно письменників, поетів та критиків пушкінської плеяди: С. Аксаков, Є. Баратинський, О. Вельтман, П. В’яземський, Ф. Глінка, А.Дельвіг, І. Кіреєвський, М. Погодін, О. Пушкін, Ф. Тютчев, О. Хом’яков, С. Шевирьов, М. Язиков та ін.

 

Власне, досвід видання «Денницы» пізніше добре прислужився М. Максимовичу як редактору-видавцю альманахів «Киевлянин» (три випуски: 1840, 1841 та 1850) та «Украинец» (два випуски: 1859 та 1864).

 

Така активність та неабиякі успіхи не тільки на академічних теренах, а і в новому публічному просторі старої російської столиці виявляють незвичайну комунікативність М. Максимовича. Зокрема, він плідно спілкувався не тільки з університетськими колегами та блискучими московськими інтелектуалами з численних літературно-філософських салонів і гуртків, а й із постатями, які уособлювали крайні суспільні полюси тогочасної Росії.

 

Приміром, М. Максимович здобув прихильність як консервативного президента тодішньої Імператорської академії наук, майбутнього міністра народної освіти С. Уварова, так і молодих російських радикалів О. Герцена та М. Огарьова.

 

Він цікавився й творчістю родоначальника польського романтизму А. Б. Міцкевича, з яким, схоже, зустрічався у Москві.

 

Водночас московську публіку заінтригували літературні здібності та вправність М. Максимовича як оратора, які помітили і в його привселюдних промовах, і на лекціях. Невипадково сучасники вважали, що він має виняткові здібності до професури, зокрема володіє даром слова.

 

За автобіографічним свідченням ученого, його університетські виклади відзначив сам С. Уваров. Відтак у листі від 14 березня 1834 р. до С. Уварова, вже як міністра, ботанік М. Максимович із достатньою певністю відзначає: «Словесність не була для мене чужим предметом, що я іноді брав у ній деяку участь, про це відомо вашому превосходительству». Так молодий учений обѓрунтовував своє переведення до університету в Києві.

 

Видається, що саме в сполученні таких розмаїтих дослідницьких, культурних та освітніх практик і криється швидкоплинна метаморфоза — з природника на гуманітарія, що постає як досить умотивований, хоч і поступовий вибір. Останній тим чи іншим чином пов’язаний з успішним входженням М. Максимовича у московський неформальний публічний простір, що відкрив молодому науковцю інші можливості та перспективи, ніж звичайна кар’єра університетського професора ботаніки.

 

Вочевидь, саме з цими практиками пов’язані світоглядна трансформація М. Максимовича як ученого. Тим більше, що його світосприйняття та погляди переважно тлумачать у руслі інтелектуальних впливів тогочасної німецької думки, передусім натурфілософії Ф. фон Шеллінга. Вважають, що з ідеями німецького філософа М. Максимович ознайомився за посередництвом московського професора фізики та агробіолога М. Павлова та плеяди його послідовників.

 

Знання розглядалися М. Максимовичем як необхідний продукт Розуму, закладений і організований природою в людині. З цими уявленнями, очевидно, і пов’язана його спроба поширити універсалістські підходи щодо навколишнього світу, що випливає з шеллінгіанського принципу полярності в розумінні природи — як продукту, так і суб’єкта дії.

 

У київську добу свого життя (1834—1845, з перервами) М. Максимович виступає на науково-освітній ниві як представник загальноросійських культурних і академічних практик. Вони, звичайно, були скеровані на змагання з польським соціальним і культурним впливом у південно-західному краї імперії та спиралися на ідею осягнення руського народного духу, але в місцевому, українському контексті.

 

Такої орієнтації М. Максимович тримався і як ректор-адміністратор (липень 1834 — грудень 1835), і, пізніше, як професор Університету св. Володимира. Зауважимо, що «російська словесність» як сфера діяльності перетиналася або включала багато інших соціогуманітарних дисциплін із зародковою на той час інституціоналізацією (філологія, мовознавство, фольклористика, етнографія та ін.). Відтак вона давала можливість М. Максимовичу реалізувати своєрідну «мовну концепцію» романтизму, зокрема показати мистецько-естетичні, духовно-етичні, комунікативні, етносоціальні й інші властивості та функції мови.

 

«Слово є третій, щонайповніший і, можна сказати, щонайпритаманніший і щонайближчий душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому і той, і той злиті у довершену, первородну єдність і цілісність», — стверджує М. Максимович в одній із праць.

 

У робочих записах до першої лекції 1843 р. в Університеті св. Володимира автор так характеризує дисципліну, яку викладає: «Словесність є сукупність пам’яток, в яких виявляється душа та життя народу, за допомогою мови — усно або письмово». В іншій лекції він наголошує, що в мові виявляється «особистість народу».

 

Показовими є думки М. Максимовича щодо самовираження українського народу: «Малоросійський народ здавна виражає своєю мовою свою душу, своє домашнє та суспільне життя, і залишив у спадок нинішньому століттю як зразок і в науку для нової словесності багатий запас своїх переказів, прислів’їв, казок та пісень».

 

Більше того, автор звертає увагу на історичні виміри побутування «слова» (мови), які вважає визначальними для розуміння української минувшини. «Така вже історична доля Малоросії, що її своєнародній мові не довелося стати письмовою мовою її, — що головним органом її письмового та книжного висловлення були по черзі церковнослов’янська, західноруська і, нарешті, нинішня російська мова», — відзначає М. Максимович.

 

Отож мова («слово», «словесність») тлумачаться вченим із позицій шеллінгіанства, зокрема як спосіб виявлення самобутнього «народного духу». Зрештою, мовні (літературні, фольклорні, етнографічні) компоненти посідають чільне місце в романтичному світогляді. Адже за уявленнями романтиків «словесна» (пісенна, етнографічна) традиція сягає віддалених часів. Вона виступає як вагомий доказ стародавнього родоводу народу/нації, зокрема відображає його етногенетичні, ба навіть архетипічні риси, релігійно-культурне, дохристиянське буття.

 

Так, крок за кроком реалізація мовної програми романтизму й етнографічні студії протягом 1820—1830-х років поступово розкривали перед ученим інші виміри народного духу, зокрема цілий пласт незнаної української минувшини. Афористично говорячи, через «словесні» практики М. Максимович відкрив для себе історію народу як духовної спільноти.

 

Це «відкриття» історичної площини буття примусило вченого замислитися про способи та форми її представлення в російському академічному світі. Передусім М. Максимович обирав такий ракурс висвітлення, в якому малоросійська самобутність сприймалася не тільки лояльно, а й достатньо прихильно російською адміністрацією.

 

Один із таких способів полягав у такому включенні давньоруських/малоросійських елементів до загальноросійської конструкції минувшини, що вони перетворювалися в сутнісні атрибути руського духу. Ба більше, вони виявляли і підкреслювали своєрідні, особливі риси української минувшини в межах російської історіографії.

 

Водночас об’єктом історіописання М. Максимовича стає не стільки малоросійська минувшина, скільки її синкретичне поєднання з широким полем соціогуманітаристики (етнографія, мовознавство, фольклористика, література, історична топографія, топоніміка та ін.). Відтак історія України у його представленні немовби розсипається на безліч дрібних фрагментів — мікроісторичних сюжетів: малоросійські місцевості та населені пункти, культурно-релігійні пам’ятки і стародавні писемні твори, окремі події й біографічні матеріали з обсягу життя відомих осіб та родин, київська топографія й українська топоніміка тощо.

 

Схожу децентралізацію світу минувшини в працях ученого спостерігаємо й щодо суб’єктів руху історії, з-поміж яких можна вирізнити принаймні кілька центрів тяжіння: православна віра й церква, масовий, колективний герой — руський та малоросійський народ, російська держава та її володарі, історична особа — видатна і пересічна.

 

Зрештою, фрагментарне представлення української минувшини стає наріжним каменем історичного письма М. Максимовича. Саме з цієї перспективи вчений і формулює завдання романтичного історіописання — відтворення достовірної і водночас образної, художньої історії з акцентуванням уваги на фактах та дрібних деталях.

 

«Ми хочемо й вимагаємо від історії, щоб у ній давно минуле життя з’являлося живцем перед очима нашими; а для цього необхідно, щоб кожна історична подія й особа була пізнана та представлена вірно, в її справжньому вигляді і на своєму місці, як було воно насправді», — наголошує історик.

 

Така орієнтація на подробиці, деталі, а за великим рахунком — на індивідуальне й особливе, спричинилася й до специфічної репрезентації результатів наукових студій у вигляді окремих фрагментів — невеличких розвідок, заміток, рецензій тощо.

 

Відзначимо, що вона властива не тільки для творчості М. Максимовича, а й представлена в спадщині інших українських романтиків 1830—1850-х років. Але найповніше мозаїчне представлення історії побутує саме в студіях ученого-відлюдника з Михайлової гори. Тим паче що фрагмент є незавершеним, синкретичним і, заразом, аморфним за своєю жанровою природою. Він інспірує уяву читача, надає викладу динамічності та діалогічності, зрештою продукує багатоголосся і різні смислові шари.

 

На вибір фрагментарної форми представлення малоросійської минувшини суттєвий вплив справила і зміна статусу М. Максимовича з академічного вченого на приватного дослідника-інтелектуала, що сталася після остаточного завершення його університетської кар’єри 1845 р.

 

Давній московський приятель М. Максимовича князь П. В’яземський був надзвичайно вражений таким перетворенням. У листі від 22 серпня 1868 р. він характеризує його становище в тогочасній ієрархічній системі майже у метафоричному виразі: «Невже ви ніде не значитеся, ні до чого не прикріплені і т.п. та ін.? Та ви, виходить, єдине виключення, парія в нашій розграфленій, департаментській, комітетській, прикомандированій і т.п., мундирній Росії. Це чого-небудь та вартує».

 

Загалом фрагментарна репрезентація минулого є засадничою рисою способу мислення М. Максимовича. Адже окремі людина, подія чи факт сприймаються ученим як своєрідний мікрокосм рухливого та неосяжного світу минулого. Відтак мозаїчне представлення минувшини задовольняло як критично-раціональні вимоги, які висував системно-універсальний світогляд науковця-природника, так і ідеалістичні, ірраціональні мотиви історика-романтика, зорієнтовані на пошук специфічного, особливого, неповторного.

 

Такі уявлення М. Максимовича представлені у вигляді самобутніх студій, які часто-густо являли собою мішанину різних жанрів. Г. Житецький слушно наголошував на своєрідній манері «витворення його наукових розвідок: ці писання були іноді дуже коротенькі, іноді це були досить довгі листи з наукових питань на адресу близьких приятелів або авторів того чи іншого наукового досліду, зо всіма ознаками особистого, приватного листування, з ліричними побічними замітками в зв’язку з різними спогадами, а бувало, і з жартівливими чи гумористичними випадами, — цей жанр писання невеликих розміром, але важливих і цінних змістом наукових праць був улюблений його жанр, спосіб надзвичайно характерний і нібито особливо пристосований до характеру, вдачі й особистого духовного обличчя нашого українського вченого».

 

Та найважливіше в цих студіях М. Максимовича відчувалася закоханість у слово, яке відкривало захоплюючий світ української минувшини. Відтак у деяких працях, наприклад у «Бубновской сотне», він виступає і як історик-художник, який із неприхованим естетизмом і мистецьким смаком відтворює мальовничу природу Канівщини.

 

У текстах М. Максимовича споглядаємо й чимало метафоричних елементів. Приміром, він порівнює початок історії Малоросії з кометою, що швидко промайнула на небосхилі, називає монголо-татарську навалу «грозою Батиєвою», висловлює думку щодо виникнення Запорозького козацтва як «живого злиття» двох стихій — азіатсько-наїзницької та греко-християнської, порівнює козаків із західноєвропейськими лицарями та іменує козацтво «народним лицарством», розглядає Гайдамаччину як «вогнедишне виверження народної помсти та ворожості».

 

Проте рух історії уявляється М. Максимовичу не тільки у вигляді широкого річища унікальних фактів-мозаїк, а й з руху різних поколінь людей, що посідали в ньому самостійне і виняткове становище. Як влучно зауважив літературознавець М. Петров, «стислі розповіді Максимовича про стародавніх людей схожі на спомини онука про маститого дідуся, ще живо пам’ятного та міцно-міцно любимого».

 

Цей чаруючий дар слова, властивий М. Максимовичу, справляв незвичайне враження на сучасників. «Йому (Костомарову) в Харкові потрапив до рук збірник українських народних пісень Максимовича, 1827 року, а я в Новгороді-Сіверському також випадково став власником іншого збірника українських дум та пісень того ж Максимовича 1834 року. Ми обидва в один день із великоруських народників зробилися народниками малоруськими», — згадував П. Куліш.

 

Зрештою, розвідки М. Максимовича торували шлях до національного самоусвідомлення іншим генераціям українських інтелектуалів. Відтак у сприйнятті наступних поколінь перший ректор та тяжкохворий самітник із Михайлової гори поставав як один із піонерів української науки, заради якої він відмовився від блискучої кар’єри московського професора ботаніки.

 

"День" №86, п'ятниця, 21 травня 2010

 
< Попередня   Наступна >


Координати:

вул.Полупанова, 10,
парафія св. Катерини,
Центр богословських досліджень
м.Київ (Виноградар),
тел.: 8 (044) 360 24 02
моб.: 8 (098) 452 22 05
e-mail: vira_batkiv@ukr.net
схема проїзду >>