Українська християнська культураУкраїнська християнська культура
Асоціація дослідників та шанувальників
Про сайт Актуальне Календар Альманах Фотогалерея Форум Контакти
на головнунаписати листа
Головна arrow Історія, історіософія arrow Популярна історія arrow Про етнонім «русин»
Теми:
Історія, історіософія
Богослів'я, філософія
Ми - громадяни України
Ойкумена України
Святині
Українська мова та її застосування
Українська християнська література
Шедеври культури та її творці






Останні новини:
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень
20.07.2010
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень

Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові
14.07.2010
Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові

Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»
11.06.2010
Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»

Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»
10.06.2010
Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»

Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення
10.06.2010
Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення





Про етнонім «русин» | Друк |
09.04.2010 
Василь Балушок   

    Як русини стали українцями

     Серед широкого загалу, і навіть серед частини науковців, досить поширений стереотип, що русинами завжди були лише західні українці. Сучасні ж діячі так званого політичного русинства на Закарпатті навіть оголошують існування там окремого русинського народу, відмінного від українців, на тій підставі, що закарпатці найдовше зберігали цю самоназву. Але річ у тому, що раніше всі українці звалися «русинами», а етнонім цей походить саме з Середнього Подніпров’я. Етнонім «русини» — перша самоназва українського народу, який пізніше, з певних причин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно.

           Василь БАЛУШОК  http://sajt.se-ua.net/rusyns

Русини (руси) - назва українців і білорусів в 10 - 20 ст., корінних слов'янських народів Русі, що виникли на основі семи народів (поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, волиняни), про що свідчить Літопис руський : "Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять вони по Бугу,— а потім же волиняни". Вперше назва "русин" засвідчена в угодах князя Олега з греками 911 року (7 разів) та князя Ігоря 945 року (6 разів).

    Як русини стали українцями

     Серед широкого загалу, і навіть серед частини науковців, досить поширений стереотип, що русинами завжди були лише західні українці. Сучасні ж діячі так званого політичного русинства на Закарпатті навіть оголошують існування там окремого русинського народу, відмінного від українців, на тій підставі, що закарпатці найдовше зберігали цю самоназву. Але річ у тому, що раніше всі українці звалися «русинами», а етнонім цей походить саме з Середнього Подніпров’я. Етнонім «русини» — перша самоназва українського народу, який пізніше, з певних причин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно.

    Вперше цей етнонім у збірній формі множини «русь» і в однині «русин» фіксується в «Повісті временних літ» під 911—912 рр. у договорах князя Олега з Візантією. (Такий тип етнонімії зі збірною формою множини взагалі характерний для давньоруської та староукраїнської мови, наприклад, «литва» — «литвин», «чудь» — «чудин», «мордва» — «мордвин» і т. п… В давньоруський час етнонім «русь»/«русин» вживався лише стосовно жителів Київського і Переяславського князівств, тобто Русі у вузькому чи власному розумінні. Решта ж мешканців Давньоруської держави, як це добре видно з літописів, звалися так, тільки зіштовхуючись із представниками чужих держав, оскільки мали власні, земельні етноніми. Вони утворилися після зникнення давніх племінних етносів (полян, волинян, деревлян та ін.) і виникнення в період удільної роздробленості нових етнічних спільнот у межах «земель»-князівств. У кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. самоназва «русь»/«русин» поширюється на всю територію Південної Русі (в майбутньому України), витісняючи земельні етноніми. Поширення тут етноніма «русь»/«русин» як самоназви всього місцевого населення, що чітко фіксується в літописах (найбільше у Галицько-Волинському), є свідченням завершення українського етногенезу. Адже поява єдиної самоназви, як показують дослідження етнологів, свідчить і про появу етносу...

    Прикладів, коли зовсім різні народи мають схожі й навіть тотожні назви, етнологія знає достатньо (франки і французи, бритти і британці, татари — сибірські, казанські, астраханські, кримські та ін., які є різними народами). До речі, такі назви, як «русичі», «руси» і т. п., що нині широко вживаються як письменниками, так і науковцями, є кабінетним витвором частково давніх книжників, а частково сучасних авторів. Самі наші предки їх не використовували.

    Отож, етнонім «русь»/«русин» вживався як самоназва всього українського народу впродовж XIII — початку XVIIІ ст., і це добре задокументовано джерелами як із Волині та Галичини, так і з Середнього Подніпров’я. Зокрема його у тій-таки давній формі «русь»/«русин» ми зустрічаємо в таких пізніх за часом створення творах зі Східно-Центральної України, як «Хроніка» Феодосія Софоновича (завершується 1672 р.), Літопис Григорія Граб’янки та вірші й приповісті Климентія Зіновієва (кінець XVII — початок XVIII ст.), Літопис Самовидця (закінчується 1702 р.), Літопис Самійла Величка (початок XVIII ст.), а також у гетьманських документах того періоду. А сама Україна тоді звалася «Руссю». Росію у нас тоді звали Московією, Білорусь — Литвою (і, відповідно, росіяни — «москва», білоруси — «литвини»). 

    Найбільш пізнє вживання етноніма «русин», виявлене мною у джерелах зі Східно-Центральної України, припадає на 1728 р. Ми натрапляємо на нього у драмі «Милость Божія», створеній у Києві до 80-річчя початку Хмельниччини та на честь вступу на гетьманську посаду Данила Апостола. Водночас ще у 50-х роках ХІХ ст. етнонім «русин» вживався тут кобзарями у співаних ними думах. Наприклад, у записаній від кобзаря Андрія Шута з Чернігівщини думі «Хмельницький і Василій Молдавський» говориться: «Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин». Цей факт свідчить, що етнонім «русин» вживався у Східній Україні, зокрема серед простолюду, де книжні й офіційні термінологічні нововведення сприймалися не одразу, набагато довше за відзначений 1728 рік.

    У XVIII—ХІХ ст. в підросійській Україні, насамперед серед політичної еліти, етнонім «русь»/«русин» витісняється офіційною, прийнятою в державному діловодстві Росії формою «малоросіяни», пізніше зміненою на «малороси». До речі, цей термін ввели в обіг самі українці, хоча зміст його спочатку був зовсім іншим, ніж пізніше. Походить він від назви Мала Росія, яка разом з назвою Велика Росія була введена в обіг константинопольським патріархатом у ХІV ст. При цьому греки, за аналогією з термінами «Мала Греція» і «Велика Греція», під Малою Росією розуміли метрополію — Південну Русь (теперішню Україну), а під «Великою Росією» — її віддалені колонії й окраїни. Цю грецизовану версію назви Русі, разом з утвореним від неї етнонімом «малоросіяни», спопуляризували київські книжники ХVII ст. Від них її перейняли офіційні кола Росії, причому змінивши зміст, який став тепер означати росіян, тільки вже «малих».

     На приєднуваних до Російської імперії правобережних українських землях етнонім «русин» зникав не відразу (що ще раз свідчить на користь його довшого побутування і в Східній Україні). Так, іще у 60-х роках ХІХ ст. він широко вживався на Східному Поділлі, яке, як відомо, ввійшло до складу Росії наприкінці XVIII ст. Зокрема етнонім «русин» стосовно нинішньої Вінниччини фіксується у відомому збірнику приказок і прислів’їв Матвія Номиса (Симонова) та в зібраних там же народних оповіданнях і казках. Вживає його у своїх творах і подолянин Степан Руданський. Саме в ХІХ ст. фіксується вживання цього етноніма у формі множини «русини». У західних регіонах України (на Волині, Галичині, Буковині) самоназва «русини», яка вже не була на той час загальноукраїнською, побутувала до початку, а то й до середини ХХ ст., а на Закарпатті ще довше.

    Етнонім «українці» виникає пізно, утверджується ж як загальноукраїнська самоназва практично на наших очах. Уперше термін «українці» фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також боротьбі з татарами. В першій половині XVII ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Це був іще не етнонім, і тим більше не самоназва, а лише територіальна назва всіх жителів прикордоння — «України», незалежно від національності. Спричинили ж перетворення терміна «українці» на самоназву події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території власне України Гетьманської держави. Саме відтоді термін «українці» поступово утверджується як етнічна назва жителів цих теренів, зокрема Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (але не всієї України в сучасному розумінні). В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви «народ украйно-малоросійський», «народ український». Термін же «українці» в етнічному розумінні зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 р., в листі архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Михайла Лежайського до боярина Артамона Матвєєва 1675 р. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. етнонім «українці» використовують у своїх літописах, поряд із термінами «русь»/«русин», Григорій Граб’янка і Самійло Величко. У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширюється серед населення як етнонім, проте тільки як регіональний. Зокрема Яків Маркович у «Записках про Малоросію» (1798 р.) вказує, що Україною вважається територія «між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою», «від чего й тамошніх жителів називають українцами».

    Починаючи з першої половини ХІХ ст., українська інтелігенція (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Драгоманов та ін.) починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російських офіційних властей етноніму «русини». Її зусиллями етнонім «українці» поступово поширюється по всій території України. Однією з вагомих причин прийняття українською інтелігенцією нового етноніма була монополізація Росією давньоруської спадщини і неможливість ефективно протистояти цьому в умовах відсутності в українців своєї державності. Тим часом етнонімічна назва «українці» була дуже вдалою, оскільки поєднувалася зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів. Проте утвердження нового загальноукраїнського етноніма відбулося далеко не відразу. Зокрема Тарас Шевченко терміна «українці» ще не вживає. У творах Степана Руданського етноніми «українці» і «русини» фігурують паралельно. Леся Українка вже взяла новий етнонім собі за псевдонім, хоч інколи все ж використовувала і назву «русини», «русько-український народ». Серед широких народних мас етнонім «українці» приживався як самоназва ще повільніше. Остаточно утверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні аж після національно-визвольних змагань 1917—1920 рр.

 

Євген Наконечний   «Украдене ім’я» Льв., 2001.

http://www.lsl.lviv.ua/e-library/lsl-editions/Nakonechnyj_J_Ukradene_Imja_2001/VII_Osoruzhnyj_etnonim.html

 

 

Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київської держави називало себе інколи “рус”, а інколи “русси”.

Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істориками термін “руссы” наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться:

Перші історичні відомості про Русь, про народ “рус” або “рос” належать до XI ст. н. е. — у Середньому Придніпров’ї, де в Дніпро впадає річка Рось, і розміщувалось слов’янське плем’я русь.

Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви “о” та “у” (“рос”, річка Рось і “рус”, Русь) — так змінювалися ці букви і в середні віки (“Русская земля”, “Правда Роськая”), і в наш час ми теж говоримо двояко: “русский язык”, “Российская республика”. Про русів VI ст. пишуть, що це “мужі величезного зросту”. Пізніше, у IX–X ст.ст., описували русів так: “Руси мужні й хоробрі… Плем’я русів очолювало союз придніпровських слов’янських племен. До IX ст. під владою русів опинився цілий ряд слов’янських племінних союзів[2].

Автори підручника закликають не “непокоїтися, що в назві цього народу змінювалися букви”, бо яка тут нібито дрібна різниця. Насправді різниця принципова. Терміни “русси” або “руси” є за походженням східними (арабськими, перськими). У фонетичному оформленні східних мов назва головного народу Русі звучить перекручено. Неточною є і візантійська за походженням назва “роси”[3].

Візантійські греки замінили в імені Русь звук “у” звуком “о” і називали руських народом Росс або Россами, а їх країну — Россією. Цьому знаходять два пояснення: або греки, по вченому домислу, ототожнювали Русь зі згадкою пророка Езекіля про народ Рош, або вони перейняли вимову від якогось тюрко-татарського племені, наприклад, від хозар, бо “у” тюрко-татари вимовляють часами як “о[4].

На Русі в княжу епоху і пізніше таких назв не вживали. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією: в джерелах невідомий”[5]. Отже, етнонімічні відомості, що їх подає російський шкільний підручник, є неправдиві. Усі ці жонглювання назвами чиняться для того, щоб не назвати дійсний етнонім титульного народу Русі. Цим етнонімом, про що підручник навіть не згадує, було слово “русин”.

Різноплемінне населення Русі, — найбільшої на той час в Європі держави, — етнічно ділилося на дві частини: на “русинів” і на решту народностей. Вважається, що сама назва (етнонім) “русин” походить від назви країни “Русь”, хоча можлива зворотна послідовність. Коли під державне поняття “Русь” входила вся територія, що підлягала княжій владі, з головним осередком у Києві, то під етнічне поняття “русин” — тільки населення Подніпров’я (земля полян), а згодом воно поширилось на населення прилеглих земель.

“Перекладаючи на російську мову старокиївські літописи, наявний в оригінальному тексті етнонім “русин” перекладався як “русский”! [6]. У середньовічних часах етноси звичайно, повсякдень називали себе розмаїто: “людьми”, “тутешніми”, “мужиками”, а як збірним іменем — “громадянами” або “підданими” — приналежними до конкретного державного зв’язку. Міжнародні угоди вимагали іншого — точної етнічної назви. Тому вперше, і це не випадково, етнонім “роусинъ” у літописах зустрічається у статтях міжнародних договорів Русі з Візантією 911–945 рр. Наприклад: “аще кто оубисть крстыя на русинь” (тут русин — представник Русі, не християнин; християнин — грек), “или християнин русина” (стаття четверта договору 912 р. за Іпатіївським літописним списком). Або: “аще ли ключится оукрасти русину от грек что, или гречину от русина” (з договору 945 р.)[7]. “И еще оубьєть крестянин русина или русин крестыяна” (стаття тринадцята договору 945 р. за Іпатіївським літописним списком). Або, вже за Лаврентійським літописним списком: “аще оударить мечем или копьем или кацем любо оружьем русин гречина или грьчинь русина[8].

Отже, у міжнародному договорі Олега з греками 911 р. термін “русин” згаданий сім разів, у міжнародному договорі Ігоря 944 р. — шість разів.

Християнство прийшло на Русь з Візантії, і протягом довгого періоду вища руська церковна ієрархія складалася з присланих греків. Коли з’явився нарешті перший автохтонний Київський митрополит, то про нього літописець з гордістю сказав: “Митрополитъ Иларионъ Русинъ”. З головного духовного центру Русі — Києво-Печерського монастиря — вийшли перші кадри автохтонного єпископату. Завдяки діяльності Києво-Печерського монастиря у Руській церкві “до середини XI ст. більшість архієреїв складали “русини[9]. У Густинському літописі під 1225 р. записано: “В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный”. Під 1355 р.: “Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха”.

Як походження хороніма “Русь”, так і походження етноніма “русин” має переважно двояке тлумачення: існує норманська теорія і розмаїті версії, що цю норманську теорію заперечують. Що ж до практики вживання етноніма “русин” в епоху Київської держави, серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин — це південець (южанин) із полян[10]. “Русь — се земля полян, Русини — се поляне”[11]. Або що русин — взагалі корінний житель південної Київської Русі[12]. “Русин” — киянин, наприклад, митрополит Іларіон, “в розумінні, звичайно, не варяго-русса, а уродженця Києва або Подніпров’я”[13]. “Русин” — житель Київщини, “згадка про русина в “Новгородській Правді” природна при тому спілкуванні, яке існувало між Новгородом та Києвом в X–XII сторіччях”[14]. Словник староукраїнської мови, наводячи відповідні приклади, стверджує: “Русин — назва українця феодальної доби”[15].

У наших найближчих історичних сусідів — поляків — щодо вживання етноніма “русин” теж немає невизначеності. У польській науковій літературі, як і в побутовому мовленні, етнонім “русин” протягом століть вживався і вживається у значенні сучасного терміна українець. І, як відзначає польський дослідник, “належить до тих виняткових етнічних назв, які не вміщують у собі нічого насмішкуватого або образливого”[16]. Для українців поляк був “ляхом”, іноді “ляшком”, часами “ляшурою”. Для поляків українець завжди був тільки “русин”[17]. Перші польські літописці — Мартин Галь, а за ним Кадлубек — називають країну на схід від кордонів Польщі — Ruthenorum regnum (королівство русинів). Єпископ краківський Матвій писав 1150 р. Бернардові з Клєрво: “Gens ruthena multitudine innumerabili ceu sideribus adequata” (плем’я русинів своєю безчисленною кількістю адекватне зорям). Отже, в епоху Русі етнонім “русин” вживали як самі жителі теперішньої України, так і суміжні народи.

У Західній Європі вже в другій половині XI ст. в латиномовних джерелах з’явився переклад назви “русин” у формі Rutheni. З латини Ruthenia перейшла на означення русинів до німців, французів, англійців — Ruthenen, Ruthenes, Ruthenians. Вислів Ruthenus є латинською формою грецького Routhenos, що передає слово “русин”. У новогрецькій вимові th (theta) відповідала звукові s, а e (eta) — звукові i. Русин — грецьке Routhenos. У латинській транскрипції th (theta) передавалось через th, а e (eta) — через e, — звідси Ruthenus.

Процес визначення терміна “русин”, наповнення його етнічним, релігійним, політичним та культурним змістом постійно стимулювався нашими західними сусідами, які виходили з практичних міркувань — треба було розрізняти чужий народ. “Це почуття спільноти проявлялось дуже скоро у загальновживаній спільній назві “русин”. Цю назву прикладало до себе все наше етнічне населення у зносинах назовні, хоч у внутрішних взаєминах задержано ще довго місцеві або племінні назви. Ця назва “русин” прийнялась була твердо серед етнічно наших племен і областей, а особливо сильно на пограниччях, щоб зазначити й підкреслити противенство до державно, культурно й етнічно чужих елементів”[18].

Російські історики, неспроможні заперечити термін “русин”, що утворений цілком закономірно за правилами слов’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і який зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова рýсин (один з двох стародавніх наголосів), заперечують його множинну форму — “русини”. На початку множиною до слова “русин” була Русь. “Збірне ім’я народу — Русь, як Чудь, Сербь, а одиничне — Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Серблянин”[19]. Але згодом від однини “русин” утворюється, за законами української мови, множина “русини”. Подібно утворюється множина, наприклад, в словах: син-сини, сестра-сестри, він-вони, пан-пани, млин-млини тощо.

“Є беззастережним фактом, що Суздаль і Новгород виразно відмежувалися від назви “Русь” у XII–XIII століттях і пізніше, а також є беззаперечним фактом, що росіяни ніколи не присвоїли собі етноніма “русин”, який існував безперервно на українських територіях від IX по XX століття”[20]. Щоб нейтралізувати осоружний етнонім у старих текстах, російські дослідники фальшують, переробляючи термін “русин” на притаманну їхній мові прикметникову форму “русскій”. Таким зразком “може служити переклад “Ларионъ русинъ” з літопису 1051 р. як “Иларионъ русский родом” (“Повесть временных лет” под ред. В. И. Андрияновой-Перетц, М.-Л., 1950). Тут поняття гранично точне замінено половинчастим, бо “русинъ” — визначає члена комплексу, що обіймає рід, плюс територію, плюс свідомість зв’язку з ним. Тим часом “русский родом” може народитись і в Китаї”[21].

Як видаються чи, точніше, видавалися у Радянському Союзі історичні тексти, написав акад. Я. Ісаєвич: “На Україні розцінювалося як “націоналістичний”, тим самим і найважчий, злочин користуватися словами “український” і “українці” для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали “русский” як синонім терміна “давньоруський”, а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі “Повісті временних літ” слова “положити ряд межю Русью й Грекы” (тобто між Руссю і Грецією) перекладено “установить договор между греками й русскими”. Далі в тексті слово “русин” також послідовно перекладається як “русский”. Такий переклад став вважатися обов'язковим; пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивилася, що автор однієї зі статей вжив слово “русин” стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка — Errata: “Надруковано “русины”. Має бути “русские”. Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять “давня Русь” і “Росія” можна було б навести безліч”[22].

Одним зі способів затемнити факт існування у Київській державі етноніма “русин” є його заміщення книжною назвою “русич”. У нашу суспільну історико-культурну свідомість, завдяки передусім школі, міцно ввійшла псевдоетнонімічна назва “русич”. Термін “русич” відомий із “Слова о полку Ігоревім”[23]. Здибуваний у “Слові о полку Ігоревім” термін “русич” зустрічається лише там. “Це, — пояснюють, — авторське слово, своєрідна формула високого стилю староруського поета”[25]. Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи практично не вживався. Цікаво, що слово “русич” не має жіночого роду, на відміну від етноніма “русин” — “русинка”. Відомий французький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості “Слова”, вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін “русичі” як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін “русич” не засвідчений у жодних інших староруських текстах[26].

Прискіпливий аналіз терміну “русичі” навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у “Слові” багато темних місць. Виникло припущення, “що в “Слові о полку Ігоревім” замість міфічного “русичі” більш коректно читати “русьци”[28]. Отже, улюблений поетами і публіцистами “русич” втрачає свою непевну роль замінника етноніма “русин”. Термін “русин”, як побачимо далі, віками вживався на українській етнічній території.

 

 

[1]  Висоцький С. О. Київська писемна школа X–XII ст. (До історії української писемності).— Львів; Київ; Нью-Йорк, 1998.— С. 52.

[2]  Історія СРСР: Підручник для 8 кл. серед. шкіл / За ред. Б. О. Рибакова.— 3‑тє вид., доопр.— К.: Рад. шк., 1990.— С. 39–40.

[3]  Мавродин В. Происхождение названий “Русь”, “русский”, “Россия”.— Л., 1958.— С. 23.

[4]  Стороженко А. В. Малая Россия или Украина?— К., 1918.— Вып. 1.— С. 9.

[5]  Назаренко А. В. Об имени “Русь” в немецких источниках IX–XI вв. // Вопросы языкознания.— 1980.— № 5.— С. 54.

[6]  Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії України // Український історик.— 1994.— № 1/4.— С. 195.

[7]  Правда Русская / Под ред. Б. Д. Грекова.— М.; Л.: Изд‑во АН СССР, 1940.— Т. I.— С. 38.

[8]  Обнорский С. П., Бархударов С. Г. Хрестоматия по истории русского языка.— М.: Учпедгиз, 1952.— С. 109.

[9]  Цыпин В. От крещения Руси до нашествия Батыя // Вопросы истории.— 1991.— № 4/5.— С. 40.

[10]  Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси.— Л.: Изд‑во ЛГУ, 1947.— С. 145.

[11]  Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т.— Львів, 1904.— Т. I.— С. 168.

[12]  Киевская Русь: Сб. / Под ред. В. Н Сторожева.— М., 1910.— С. 547.

[13]  Правда Русская / Под ред. Б. Д. Грекова.— М.; Л.: Изд‑во АН СССР, 1940.— Т. II: Комментарии.— С. 37.

[14]  Там же.— С. 39.

[15]  Словник староукраїнської мови XIV– XV  ст.— К.: Наук. думка, 1978.— Т. 2.— С. 308.

[16]  Ficher A. Rusini.— Lwów; Warszawa; Kraków, 1928.— S. 1.

[17]  Мациевич Л. Поляки и русины // Киевская старина.— 1882.— Т. 1.— С. 301.

[18]  Стахів М. Вплив Хмельниччини на формацію української нації // ЗНТШ.— 1948.— Т. 156.— С. 75.

[19]  Максимович М. Собрание сочинений.— К.: Тип. Фрица, 1876.— Т. 1.— С. 48.

[20]  Книш Ю. Мілленіюм християнізації України і проблеми історичної термінології // Український історик.— 1988.— № 1/4.— С. 228.

[21]  Гординський С. Назви “Русичі” й “Русовичі”.— Вінніпег, 1963.— С. 8.

[22]  Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність.— Львів, 1995.— Вип. 2.— С. 7.

[23]  Слово о полку Игореве // Хрестоматия по древней русской литературе XI–XVII веков / Сост. Н. Гудзий.— М.: Учпедгиз, 1947.— С. 110.

[24]  Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам’ять століть.— 1996.— № 2.— С. 13.

[25]  Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование.— Воронеж, 1991.— С. 46.

[26]  Словарь-справочник “Слово о полку Игореве”.— Л.: Наука, 1978.— Вып. 5.— С. 62.

[27]  Борщак І. Рецензія // Україна. Українознавство і французьке культурне життя.— Париж, 1950.— Зб. 4.— С. 300.

[28]  Милов Л. В. Ruzzi “Баварского географа” и так называемые “русичи” // Отечественная история.— 2000.— № 1.— С. 96.

 
< Попередня   Наступна >


Координати:

вул.Полупанова, 10,
парафія св. Катерини,
Центр богословських досліджень
м.Київ (Виноградар),
тел.: 8 (044) 360 24 02
моб.: 8 (098) 452 22 05
e-mail: vira_batkiv@ukr.net
схема проїзду >>