Українська християнська культураУкраїнська християнська культура
Асоціація дослідників та шанувальників
Про сайт Актуальне Календар Альманах Фотогалерея Форум Контакти
на головнунаписати листа
Головна arrow Історія, історіософія arrow Популярна історія arrow Релігійні настрої Європи: подолання конфліктів
Теми:
Історія, історіософія
Богослів'я, філософія
Ми - громадяни України
Ойкумена України
Святині
Українська мова та її застосування
Українська християнська література
Шедеври культури та її творці






Останні новини:
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень
20.07.2010
У Львові відкрили першу в Україні лабораторію фольклористичних досліджень

Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові
14.07.2010
Усі бажаючі зможуть висловити думки стосовно конкурсних проектів пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові

Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»
11.06.2010
Вийшов путівник «Дванадцять маршрутів Київщиною»

Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»
10.06.2010
Вийшов диск з українською середньовічною музикою «Терра козацька»

Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення
10.06.2010
Перша в історії України широкомасштабна збірка пам’яток державотворення від Києворуської доби до сьогодення





Релігійні настрої Європи: подолання конфліктів | Друк |
06.06.2008 
Іван Верстюк   
Напевно, я не помилюсь, якщо скажу, що релігійна карта Європи на сьогоднішній день значною мірою визначається наслідками колишніх релігійних протистоянь. Боротьба католиків із протестантами і православних з католиками сформувала як межі поширення релігії, так і форми її конфесійного розпорошення. Ця ж сама боротьба спричинила також і хвилі теперішньої патологічної секуляризації, коли сповідування певних релігійних норм та ведення благочестивого життя вважається чимось маргінальним, а тому воно потребує приховування і не може бути предметом публічної уваги.

 

Так само, думаю, я не помилюсь, коли зауважу, що релігійний стан Європи, рівень актуалізації її внутрішньої духовності далекий від того, що можна було б вважати позитивним рівнем релігійності. Європа, здається, більше вірить сама у себе, ніж у Бога. Більше того - Європа вірить в політику, в економіку, в соціальні стандарти життя, в освіту, але не в Церкву. Європа, здається, так повномасштабно дистанціювалась від Церкви (Католицької, Православної чи Протестантської - хоча деякі богослови навряд чи погодяться з тим, що протестантизм можна назвати Церквою, але в даному разі річ не в цьому), що просто не бачить можливих шляхів повернення до співпраці з нею.

 

Жан-Поль Віллем, професор соціології релігій Сорбоннського університету, у своєму дослідженні „Європа та релігії: ставки ХХ століття" говорить про те, що глибинна вина в релігійній байдужості європейського суспільства лежить на самій Церкві. Намагаючись стати тотальним керманичем історичного розвитку людства, Церква показала себе далеко не з кращої сторони. Замість того, аби свідчити людям про Христа, вона або демонструвала свою політичну потужність, або взагалі саркастично посміювалась над світською культурою, періодично анафематуючи її за аморальний зміст. І тому можна говорити про те, що протестантизм XVI століття виник не як нова богословська чи догматична течія, а скоріше як рух за оновлення Церкви, за її наближення до реальних потреб людства. І хоча сам протестантизм з часом загруз у поділах, розколах та чварах, все ж якийсь важливий для всієї Європи урок він показав. Коротко його зміст можна зформулювати так: сила дії дорівнює силі протидії. Будь-яке негативне явище церковного життя породжує не менш негативне явище життя суспільного - політичного, економічного чи культурного. В умовах загальноєвропейської історіософської взаємопов'язаності релігія не може залишатись осторонь важливих питань суспільного розвитку, але річ у тім, що діалог суспільства з релігією не схожий на будь-які інші діалоги. Релігія визнає лише діалог із собою у формі живої віри, конкретної конфесійності, яка проявляється у відвідуванні щонеділі певної парафії, щоденній молитві та читанні Біблії. Церква не хоче мати із секуляризованим суспільством жодних інших філософських чи богословських дискусій - доти, доки суспільство не стане цілковито на її точки зору. І вже з таким воцерковленим суспільством Церква готова вести якісь діалоги.

 

Логічно виникає запитання - а чи не могли б релігія і Церква, пам'ятаючи заповідь про необхідність проповідувати віру в Бога всім людям, використовувати вже наявні діалоги для потреб такої проповіді? Чи не можна було б зробити так, щоб присутність Церкві в суспільстві була одночасно і малопомітною, і ефективною з точки зору богослів'я? Чи реально свідчити про істинність християнства, не називаючи ім'я „Ісус Христос" і не звертаючись до емпіричних проявів релігійності - участі в богослужіннях, спробах вести інтимне духовне життя?

 

І коли Церква відмовляється давати задовільні відповіді на ці запитання, суспільство поспішає звинуватити її в старообрядництві, традиціоналізмі та відмові виконувати вимоги сучасності. Релігія - сфера дуже особлива. Як я вже говорив вище, вона не готова вести дискусії зі стороною, яка не визнає релігію як особливу сферу, в котрій і народжується феномен духовності. Щоправда, якихось радикальних проявів такого ставлення до релігії, якогось войовничого безбожництва в Європі сьогодні не спостерігається - населення країн європейського континенту погоджується з тим, що релігія повинна посісти своє місце в структурі суспільної єрархії. Але будь-який подальший рух до зближення з релігійною сферою є чомусь дуже ускладненим. Спроби ввести предмети християнського змісту в програми загальноосвітніх шкіл неодмінно наштовхуються на звинувачення в монополізації духовного життя, в порушенні норм демократичної поліконфесійності і полірелігійності, яка наче б то не припускає можливості викладання дітям основ християнства через те, що християнство не є єдиною релігією в світі, є ще й інші - іслам, буддизм, шаманизм, і вони теж претендують на суспільну увагу. Відповідати на подібні закиди втомились вже і церковні богослови, і педагоги, і віруючі сім'ї, які бажали б забезпечити релігійний елемент в освіті їхніх дітей.

 

Важливим вектором релігійного розвитку Європи і, не побоюся цього припущення, її головною духовною надією є екуменізм. Екуменічний рух, який має на меті відновити втрачену в ХІ столітті єдність християнської Церкви, вже близько ста років активно функціонує, ініціюючи богословські форуми за участі представників різних християнських конфесій. У витоків європейського екуменізму стоїть гігантська постать російського філософа з українськими коріннями (які з материнської сторони ведуть аж до видатного нашого філософа XVII ст. Григорія Сковороди) Володимира Соловйова (1853 - 1900). Саме його праці „Росія і Вселенська Церква", „Історія та майбутнє теократії", „Читання про боголюдство" поклали початок відкритості в міжконфесійних богословських діалогах. Сьогоднішній екуменізм дуже імпонує моделі єдиної Європи, адже фактично служить ідеї цієї єдності, вибудовуючи її в духовній сфері. Ж.-П. Віллем говорить: „Об'єднання Європи є так само приводом для секторального, географічного екуменізму або для екуменізму конфесійного порядку" („Європа і релігії", Київ-2006, с. 81). І тому до результатів екуменічного діалогу прикута увага всієї Європи - від нього чекають чогось дуже важливого для історичного поступу людства. В цьому контексті варто згадати ще одну цитату з книги Віллема: „Коли йдеться про посилення єдності за допомогою Ради Європи або Європейського Союзу, можна з подивом констатувати, наскільки високо поціновується з релігійної точки зору це посилення єдності Церквами та релігійними діячами. В цьому процесі християни схильні вбачати позитивну еволюцію глобального характеру, яка переступає націоналістичні та ідеологічні розмежування минулого заради співробітництва між народами... Таким чином, Європа надає активності екуменічному рухові в християнському середовищі" (Там само, с.78).

 

Навряд чи навіть самий запеклий атеїст може сьогодні думати, що майбутнє Європи як цивілізаційної одиниці пройде повз релігію. Церква вже дві тисячі років незмінно впливає на духовні настрої людства всього світу, нагадуючи йому про вічні етичні цінності - добро, честь, гідність, відкритість, готовність допомогти. Без цього нагадування людство ризикує потрапити в полон власного негативу, який час від часу дає про себе знати кримінальним злочинами, тероризмом, дискримінацією, а то й простою неввічливістю. Хочеться сподіватись, цього ніколи не станеться і людство залишиться на стороні позитиву.

 
< Попередня   Наступна >


Координати:

вул.Полупанова, 10,
парафія св. Катерини,
Центр богословських досліджень
м.Київ (Виноградар),
тел.: 8 (044) 360 24 02
моб.: 8 (098) 452 22 05
e-mail: vira_batkiv@ukr.net
схема проїзду >>